В гостях у «естетичного дисидента»

Комплекс Будинку творчості Спілки письменників в Ірпені, що неподалік Києва, бачив багатьох знаних письменників — свого часу тут побувала чи не вся еліта української радянської літератури. Сьогодні на території — близько десятка занедбаних будівель, у яких, здається, вже давно ніхто не живе. Зараз в Ірпені інші гості, які опинилися тут не з власної волі. У кількох кімнатах невеликого будиночка, розділеного на дві частини, в якому колись зупинявся Олександр Довженко, сьогодні знайшов прихисток Василь Голобородько — один із найяскравіших і найсамобутніших українських поетів. Влітку минулоріч він мусив переїхати сюди з рідного Луганська — там, за лінією фронту, залишилася значна частина його рукописів та літературних матеріалів. Неподалік від будинку Голобородька живуть поранені на сході військові, які проходять тут реабілітацію — в день, коли ми завітали в гості до Василя Івановича,  до них якраз приїхали журналісти.

За радянських часів віршів Василя Голобородька не друкували — перша збірка вийшла у світ, коли поетові було вже 43. Проте вони знайшли відгук на Заході, їх було перекладено європейськими мовами. Сьогодні Голобородько — культова постать для молодого покоління українських літераторів, які тепер час від часу приїздять в Ірпінь провідати поета. А півроку тому Оксана Забужко запропонувала висунути Голобородька на Нобелівську премію із літератури й назвала «одним з найвидатніших українських поетів ХХ століття», творчість якого, за словами письменниці, піддавалася замовчуванню не лише за часів СРСР, але й в період незалежності — як і вся національна культура сходу і півдня України. Втім пропозиція, так і залишилася лише пропозицією...

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «ГОЛОБОРОДЬКО — ПОЕТ, ЯКИЙ ВІДКРИВАЄ СВІТ»

«Нещодавно я перечитував вірші з першої публікації Василя Голобородька, — розповідає літературознавець, письменник Михайло Слабошпицький. — Хотілося зіставити тодішню рецепцію із сьогоднішньою, критично проревізувати своє захоплення. Адже літературні тексти старіють теж — динаміка часу після їхнього виходу у світ неминуче анахронізує їх. Але читання раннього Голобородька було не формальним поверненням в орбіту того Голобородька — тодішні враження й відчуття виразно відлунюють в душі. Таке відчувається, коли читаєш, скажімо, давньояпонських чи довньокитайських поетів із їхніми «вічними» кодами. Хіба що Голобородько різниться від них реаліями ХХ століття й цивілізаційними монстрами в структурі віршів. Оці реалії й дають змогу визначити час літературного народження творів, які й сьогодні мають на подив сучасне звучання. Мій добрий приятель, канадський бізнесмен (а ще — англомовний поет) Юрій (Джордж) Ємець, котрий узяв на себе витрати для поїздки Василя Голобородька на дуже престижний фестиваль поезії в Торонто, де збирається світовий літературний істеблішмент, розповідав, що був вражений Василевою поведінкою. Ємець під Торонто має ферму для розведення елітних порід коней. Повіз туди Голобородька. Василь одразу ж, як кажуть, знайшов спільну мову з кіньми, які, за словами Ємця, сахаються од незнайомих людей. А потім, переказував мені Ємець, Василь захопився деревами — розповів про «характер» кожного. Образно «підсвічував» їх — і Ємець раптом по-новому побачив усе добре знане навколо. Як він сказав, якби він і не знав Василевих віршів (на жаль, лише в англійському перекладі), після тієї поїздки на ферму беззастережно повірив би: Голобородько — поет, котрий відкриває світ. Бо лише самі поети відкривають людям очі на світ».

«Голобородько-поет» виявився цілком співзвучним із «Голобородьком у житті». У дверях свого тимчасового будинку нас зустрів спокійний, дещо втомлений, але з блиском в очах чоловік. Без жодного натяку на зарозумілість, але й без удаваної сором’язливості — Голобородько щирий, які і його вірші. З Михайлом Слабошпицьким, котрий, як з’ясувалося, у цій же кімнатці прожив сім з половиною років (!), вони майже однолітки — разом навчалися в Київському університеті. Тільки Василь Іванович — на українській філології, а Михайло Федотович — на журналістиці. Щоправда, Голобородькові закінчити його так і не судилось — за рік він перевівся до Донецького університету, звідки його пізніше виключили за поширення праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Тож «День» звів давніх колег, щоб відверто поговорити — про сучасну українську літературу, зародження Київської школи поезії і, звісно, про конфлікт на Донбасі, а найперше — про його передумови. Найцікавіші з висловлених думок пропонуємо до уваги читачів.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: — Пам’ятаю, в роки нашого студентства всі були приголомшені, зачаровані Вінграновським та іншими. Шістдесятники породили стільки епігонів! Увесь цей космізм, показний, удаваний інтелектуалізм — з’явилась мода. Це справді талановите покоління, яке вхопило ковток свободи й подумало, що це — абсолют. І раптом поряд постає щось взагалі незрозуміле. Вперше читаю ще тоді невідомого мені Голобородька разом із моїм приятелем та земляком Михайлом Саченком. Ця поезія була зовсім іншою! Ви почали писати геть не в ногу — осторонь тієї «колони», яка домінувала. Мені тоді здалося, що Голобородько почався там, де поставив крапку автор «Сонячних кларнетів». Скільки минуло часу, а мені добре пам’ятаються оті вірші: «Золоті глечики груш», «Батько плаче», «Несла мати воду» та особливо моторошне — «Риплять хвіртки», де за позірною буденністю подробиць проростає болісна екзистенційна тривога. Читаючи цей вірш, переосмислюючи його, пригадуєш цитату Едмона Ростана: «Я — не слова, я — те, що за словами». Думав тоді, якщо вас зустріну, то передусім просто запитаю: звідки ви взялися такий?

Василь ГОЛОБОРОДЬКО: — Я не протиставляв себе іншим. На мене вплинув Єсенін — не «єсєнінщина», а ранні його вірші, увага до образності, імажинізм... Із Тичини — «Пастелі» та «Енгармонійне». Вінграновський теж великою мірою справив на мене враження. Насправді, можна простежити багато речей, які збігаються з іншими авторами. Та й тематика в моїх віршах загалом «шістдесятницька». Із зарубіжних верлібристів читав Назима Хікмета, Пабло Неруду. Це ті, які мені були тоді доступними, які видавалися в СРСР.

— Я маю тверде переконання, і я про це багатьом казав: без Голобородька Київська школа поезії якби й була, то зовсім іншою...

— Ми разом навчалися, мешкали в одній кімнаті: я, Віктор Кордун, Василь Рубан. Вони, як і я, мали змогу читати тоді зарубіжних верлібристів, але завдяки моїм віршам, які вже почали друкуватися, вони побачили, що в Україні це можливе теж, і поруч з ними. І що такий проект позитивно сприймають, є розголос. Ось у цьому плані я «вплинув». І в контексті поетики — дещо теж.

— Поетика! Де взялася ця універсальність формулювань, інтимізація? Я прочитав і зрозумів, що сам хотів би так сказати. При цьому — колосально «буденна» мова, не «найкращі» слова...

— Я намагався боротися зі штучною поетичною мовою. Вона, на жаль, і досі існує — особливо дівчата її швидко освоюють. Можливо, через те, що я так і не засвоїв її, мені доводилось вигадувати свою. Кожен поет працює на позитивних програмах і на негативних — щось відкидає. І я теж. Відмовлявся від штучної поетичної мови, абстрактних слів тощо. Тематика ж і предметне наповнення моїх віршів не надто відрізняється, скажімо, від поезії Вінграновського. Про космічні кораблі я не писав. Колись Леонід Коваленко запитував у мене, чому не маю віршів про Донбас, шахти. Але ж я їх не сприймав, не бачив...

ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО: «Я ПРОПОНУВАВ НАЗВАТИ НАШУ ШКОЛУ «СЮРПРИЇЗМОМ»

— Але у вас є геніальний вірш «Риплять хвіртки»! І він не лише про Донбас — про життя взагалі... Мені складно уявити, звідки це взялося. Молодому літераторові необхідне літературне середовище. А ви опинилися «під ковпаком». Як вдалося вистояти тоді?

— Колись обласний кагебіст під час однієї з безкінечних «бесід» прямо сказав мені: «С такими мыслями тебе не место среди творческой молодежи». У Києві ж було якесь життя — зустрічі, школи збивались. Якось зустрілися біля однієї кав’ярні, скинулись по карбованцю — ось і готова «школа» — Лаврська або Київська. Рубан доводить, що ця назва — від кафе «Київського». Саме Рубан, власне, цим найбільше і переймався — щоб була група. Я пропонував назвати нашу школу «сюрприїзмом» — кожен рядок мав бути несподіваним, немов сюрприз. Водночас тут був натяк на сюрреалізм. Інший варіант назви — за номером кімнати, в якій ми мешкали. «Київська школа поезії» з’явилася вже потім — ніби на противагу Львівській школі й, зокрема, Ігореві Калинцю. Що ж до періоду «ізоляції», то особливого товариства я тоді справді не мав. Не знаю, наскільки воно взагалі корисне чи шкідливе для поета. Натомість були книжки. Щоправда, пригадую, був у мене такий складний, насичений різними побутовими проблемами рік, що я встиг прочитати лише одну — роботу семіотика і мовознавця В’ячеслава Іванова. Теми для віршів дарувало саме життя теж.

— Коли жили в селі Андріанопіль на Луганщині (тут Василь Голобородько провів більшу частину свого життя. — Авт.), працювали в колгоспі — як вам писалося тоді?

— Щоранку треба було йти на роботу. Йду, а в голові виникає якийсь образ чи рядок. А я замість того, щоб записати його і розвинути, беру вила, лопату. А це були найкращі роки. Я тоді думав, що піду на пенсію в 60 років і писатиму собі. Е, ні — в 60 років це вже не те. За збірками можна простежити, що найбільше віршів у мене вийшло в 1967—1968 роках. Але мене «підстрелили» на злеті — забрали в армію.

— Коли в СРСР дізналися, що у вас вийшла книжка за кордоном, яка була реакція?

— Про це якихось особливих розмов не було. Про книжку я дізнався ще в армії — мені написав Сашко Тесленко (український письменник-фантаст, журналіст. — Авт.). Чомусь написав, ніби під псевдонімом вийшла, але, як з’ясувалося — ні. 1970-го поїхав в Ірпінь до Григорія Кочура (український перекладач, поет, літературознавець. — Авт.), у нього вона була. Кочур був жадібний на книжки, мав удома величезну бібліотеку. Так йому шкода було її віддавати! Але віддав. Ось так книжка до мене потрапила. А потім почалися переслідування, то я її ховав, у сіно закопував. А тоді подував: «А що ховати?» Там же мої вірші. Однаково вони знають про них. То я й її поставив на полицю.

— Я сім років був завідувачем відділу критики «Літературної України». Тому особливо добре пам’ятаю, що ім’я Василя Голобородька було суворо табуйоване. Ані творів його, ані жодних згадок про нього ніде в друці тоді не було, як і всієї «Київської школи» поетів. Був — і не залишилося жодного натяку. Як і від Василя Стуса, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Юрія Бадзя. Виросло ціле літературне покоління, яке й не чуло про Василя Голобородька та письменників-дисидентів. Воно гадало, що ті, хто друкується, чиї імена звучать у ЗМІ, — це і є вся українська література. А в цей час, мабуть, найцікавіші свої твори писали Ігор Калинець, Грицько Чубай... Як з’ясувалося, писав і Василь Голобородько, хоча перебував десь на задвірках культурного життя і його життєві умови не надто надихали до літературної праці. Характерно, що й сам, анітрохи не прагнучи тієї ролі, він став — хай соціально не дуже активною — постаттю українського літературного андеграунду. Справді, незрозуміло: Голобородько не був ув’язненим, як інші письменники-дисиденти, але його було піддано проскрипції, виштовхано у внутрішню еміграцію. Не будучи політичним дисидентом, ви були дисидентом естетичним...

— Гебісти так казали: «Это как посмотреть!» Є, наприклад, вірш «Планова рукавоздача», в якому я познущався з планового виробництва. А лексика? Якось подумав, а в кого ще у віршах є така лексема — «зек»? А в мене є. Не обов’язково політичний, але все одно «зек». Втім, вони дивилися не так на те, що є, як на те, чого в моїх віршах немає. А немає там — оспівування радянського ладу, немає доярок, шахтарів, пастуха і свинарки.

— Коли ви переїхали до Луганська?

— Якось була зустріч секретаріату Спілки письменників з Кучмою, і Кордун порушив питання, щоб мені дати квартиру. Кучма написав розпорядження на обласну владу. Тоді головою Луганської облдержадміністрації був Олександр Єфремов, а Віктор Тихонов — головою облради. Вони поставили мене в чергу — я був десь 700-м. А пізніше вийшло моє інтерв’ю в «Літературній Україні». Після нього влада щось переграла, і десь 2001-го я таки отримав квартиру. Виходить, що до цього долучилися нинішні сепаратисти (сміється. — Авт.). В Луганську я закінчив екстерном університет — вчився там на початку 2000-х. Пам’ятаю, в Луганському тоді ще педінституті відзначали моє 50-річчя, і мені запропонували його закінчити. Я здивувався: «Навіщо? Мені 50 років, викладати ніколи не збирався». А потім мені відкрився зміст казок, і постало питання про публікації в наукових журналах. Подумав: без вищої освіти мене несерйозно сприйматимуть. Та й не візьме науковий журнал матеріалів у автора з десятирічкою за плечима. Щоправда, потім я вирішив не поспішати з публікаціями — вийшло лише декілька. Напрацювань же у мене зібралось чимало — папками захаращено все підвіконня. Але більшість цих матеріалів залишилась по той бік лінії фронту. Частина — в Луганську, в синового приятеля, а решту вивіз до Сєвєродонецька. Довелося проїхати через вісім блокпостів — чотири їхніх та чотири наших. І кожен запитував: що це за папки — думали, документи якісь важливі. Вдруге вже не наважилися їхати. Там лише народних казок роздруковано дві тисячі сторінок, і при кожному сюжеті — якісь мої спостереження, написані від руки. Син мені ще давно казав відсканувати все, але ж це, мабуть, зайняло б півроку...

ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО: «УСІ ЦІ РОКИ МИ НЕ ВИХОДИЛИ ЗА МЕЖІ ДОЗВОЛЕНОГО МОСКВОЮ. ТІЛЬКИ ВИЙШЛИ — ВОНИ ПРИСЛАЛИ ТАНКИ І «ГРАДИ»

— Ви припускали, що таке може трапитися? Передбачали такий соціальний і політичний землетрус?

— Не передбачав. Хоч бачив, звичайно, в якому середовищі живу — не українському, налаштованому вороже до всього українського. Але я був не адаптованим у соціумі. Інтернет, книжки — мені було цього досить. А ось синові було вже складніше — він, наприклад, не міг знайти роботу. Син за фахом — філолог. Його витіснили з ліцею. Знайомий директор школи пропонував викладати історію, але... тільки російською мовою. Він на це не погодився. Певною мірою я повторив долю свого дідуся. 1929 року його разом із бабусею та дітьми розкуркулили — забрали хату й вислали на Урал. І в мене забрали хату — не знаю, чи повернуся. Дехто каже, що війна затягнеться на рік-два. А я ж виїжджав сюди на тиждень...

В ПОДАРУНОК ВІД ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА «Дня» ЛАРИСИ ІВШИНОЇ МИ ПЕРЕДАЛИ ВАСИЛЕВІ ГОЛОБОРОДЬКУ КНИЖКУ «СИЛА М’ЯКОГО ЗНАКА» З ЇЇ ПІДПИСОМ. ЯК РОЗПОВІДАЄ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ, ІЗ ДЕЯКИМИ РОЗМІЩЕНИМИ В НІЙ ПУБЛІКАЦІЯМИ ВІН УЖЕ МАВ НАГОДУ ПОЗНАЙОМИТИСЯ НА ГАЗЕТНИХ СТОРІНКАХ. «ПОПУЛЯРНИЙ ВИКЛАД ЗАМОВЧУВАНИХ ТЕМ ІЗ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ — ЦЕ ТЕ, ЧОГО ЗАРАЗ ГОСТРО НЕ ВИСТАЧАЄ, — ВВАЖАЄ ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО. — КНИЖКИ БІБЛІОТЕКИ «Дня» МАЛИ Б БУТИ В КОЖНІЙ ШКОЛІ І В КОЖНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ, АДЖЕ ВИКЛАДЕНІ В НИХ МАТЕРІАЛИ ЗВОДЯТЬ НАНІВЕЦЬ СПРОБИ РОСІЇ ПРИВЛАСНИТИ НАШУ ІСТОРІЮ!»

— Вочевидь, цю загрозу ніхто не усвідомлював до кінця, зокрема й наш Президент...

— Ніхто не думав, що так станеться — здавалося, що все швидко завершиться, так само як в Одесі й Харкові. У Харкові ж ситуація розвивалася навіть серйозніше, аніж у Луганську, але чомусь там вдалося зупинити... Думали, що буде, як 2004 року, коли вони зібралися в Сєвєродонецьку, щоб налякати Київ і виторгувати для себе, аби їх не чіпали. Кажуть, що в Луганську без відома Єфремова не призначали ні начальника міліції, ні місцевої СБУ. Особливо їх розпестив Кучма — щоб за нього там проголосували, взяв прем’єром Януковича. Саме з Кучми все почалося. Хоч я завжди кажу, що за всі роки незалежності в тих регіонах не було зроблено нічого. Людям не сказали, що вони живуть уже в іншій країні. Наприклад, в Естонії на початку 1990-х, хто не володів естонською мовою — отримував посвідчення на проживання. Ці люди мали всі ті самі права, але не могли брати участі у виборах. Напевно, в Україні це було неможливо зробити... Андрухович пропонував відокремити Крим і Донбас, але ж проблема не в Донбасі — Харків такий самий, може, ще «страшніший», аніж Донбас. А Запоріжжя, Дніпропетровськ, Одеса? Ми маємо чудову Конституцію, але ж треба було її виконувати — наприклад, відкривати україномовні школи. За часів міністра Табачника в Красному Лучі на Луганщині вчителі оголошували голодування, щоб діткам викладали українську мову! Це при тому, що самі вчителі — російськомовні. Однак свою позицію виявили лише одиниці — решта ж мовчки з усім погоджувались. Те ж саме — з телебаченням. Все почалося з Кучми — він дозволив їм не звертати уваги на українську мову, дозволив фальсифікувати і не дотримуватись Конституції. Тут же не йдеться про українізацію, про порушення чиїхось прав — йдеться про дерусифікацію. Адже русифікацію впроваджували в Україні століттями! У нас досі існують російські державні школи. Вони посилаються на приклад Канади, але там, коли українські емігранти захотіли, щоби в них була українська школа, то мусили відкривати її за власні кошти. В Україні всі ці роки робилося лише стільки, скільки дозволяла Москва — не більше, за межі дозволеного нею не виходили. Тільки вийшли — вони одразу прислали танки і «Гради».

— Ви вірите, що ми вийдемо з цієї ситуації власними силами? Що зупинимо просування ворога?

— Загалом я поділяю наміри Порошенка. Здається, він все правильно говорить. Щоправда, інша сторона не виконує домовленостей... Головне — не дати їм протиснути федералізацію. Нещодавно Верховна Рада оголосила Донбас, так само як і Крим, окупованою територією. Загалом я підтримую цю позицію. І хай вони чим хочуть, тим там і займаються. Хай уже там буде «незалежна Новоросія» — я готовий пожертвувати сільською хатою і двохкімнатною квартирою (сміється. — Авт.). Головне — щоб не впливали своїми голосами. Якби на останніх виборах брали участь Донбас і Крим, то Порошенка не обрали б. За 20 років у нас жодного разу не було нормальної Верховної Ради. Все псували ті регіони, в яких дозволено було фальсифікувати. Вперше дозволив Кучма — щоб вони проголосували за нього.

— Поясніть, будь ласка, де взявся у вас цей мотив про птахів, який оформився потім у книжку «Українські птахи в українському краєвиді»? Це ж страшенно несподівано!

— Згадки про птахів зустрічаю в різних фольклорних текстах: у повір’ях, прислів’ях, загадках. Вирішив зробити про них якийсь цілісний текст. Починаю від найпростішого — від назви, а тоді поступово ускладнюю, так само як це відбувається у фольклорі, і птах уже починає метафоризувати щось інше. Говорив про ці вірші з літературознавцями із Львівського національний університету ім. І. Франка. Кажу: «Це ж постмодернізм», — а у відповідь чую: «Який це постмодернізм? Матюків же нема!»

МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «ЦЯ ПОЕЗІЯ ІНШОЇ — «СИГНАЛЬНОЇ» — СИСТЕМИ»

— Іван Дзюба, котрий п’ятдесят років тому, коли вам ще було заледве вісімнадцять, захоплено писав про Голобородька, проводив цікаві паралелі між вами і зарубіжними поетами, про яких сільський хлопчина, певна річ, ніколи не чув. Дзюба відзначав подекуди виразний перегук Голобородька зі, скажімо, словацьким поетом Матеєм Бором чи парагвайцем Елвіо Ромеро. Це не доступно для раціонального пояснення. Очевидно, по світу ширяють якісь творчі «мікроби», які — на свій незбагненний вибір — залітають в уми й душі різних людей на різних континентах. Одне цілком очевидно: у природі поезії забагато незрозумілого, якщо це справді поезія, а не екзерсиси з римування. Адже переважна більшість віршів, що друкуються, — це тільки вірші. Якісь тексти, яким не вистачає чогось, щоб вони стали поезією. Дзюба говорив про те, що, читаючи Голобородька, відчуваєш зміст почуття, а не просто звичний для нас реальний зміст. Маєш приблизно такі ж враження, як під час споглядання натюрмортів Поля Сезанна. Здавалося б, ну, нічого ж особливого — яблука. Але читач (котрому це дано!) висновує звідти метафізичні символи, що так непокоять наші уми й душі під час земного існування. Це поезія зовсім іншої «сигнальної» системи. Вона вимагає іншого естетичного досвіду. Я знаю багатьох людей, які пов’язані з літературою, але які не сприймають цього, бо вони виховані на іншому, і вони — для інших поетів. Але я знаю також і тих, для кого Голобородько — це саме той поет, котрим українська література має промовляти до світу. Поет, котрий має бути цікавим для найрізноманітніших літератур світу. Мабуть, саме з цього й виходили ті, хто ініціював висунення Голобородька на здобуття Нобелівської премії. Шкода лише, що цю ідею не було реалізовано через нашу елементарну неорганізованість, незлагодженість та безвідповідальність. Кинули клич — і забули про нього: документів, які потрібні для офіційного подання кандидатури поета Василя Голобородька на здобуття найавторитетнішої літературної премії світу, так і не було оформлено й подано до відповідної інституції. Одне слово, прокукурікали, а там — хоч і не світай. Хронічна українська хвороба.

— Якось Вінграновський надіслав мені в село як членові ПЕН-клубу листа. Запитував, кого б я підтримав на висунення Нобелівської премії. Я написав у відповідь: Калинця. А він думав, що його... У книжці спогадів «Маршал Вінграновський» (до речі, це єдина, яку я взяв із собою з Луганська — тоді ще не була прочитана) хтось запитує його про Нобелівську премію, а він відповідає: «Ні-ні. Тільки після Ліни». Думав, що дадуть Ліні, а потім йому. Ніби це так просто. Висунення — це ж дуже довга й складна процедура. Взагалі раніше 80 років Нобелівською премією не нагороджують. Памук, Бродський її одержали, але переважно — це письменники за 80 або під 80. Втім, для мене особисто головне, щоб тим, що я пишу, цікавились в Україні, щоб мене тут нормально сприймали. Жалітися, нарікати нема на що. У підручниках для сьомого чи одинадцятого класу мої твори є, в університеті теж щось викладають. Що треба ще? Світ має своїх поетів. Щоб стати цікавим для зарубіжних читачів у різних країнах, я навіть не знаю, що треба для цього зробити.

— Трапляються парадоксальні речі: в Естонії був свій Микола Лукаш — Гарольд Раяметс, поліглот, знавець дуже багатьох мов. Він переклав і Шекспіра, і Війона, і Гейне, і Гете, перекладав і українських письменників — Вінграновського, Драча, Григора Тютюнника, Щербака. Казав, що українська література для нього — найцікавіша. «У нас нічого такого немає, — казав, — ми — безнадійно урбанізована нація, ми ніби втратили свій фольклор, першоджерела. І тому таких поетів у нас сприймають із шаленим інтересом». Можна лише уявляти, якби він переклав збірку «Українські птахи в українському краєвиді» або вірш «Золоті глечики груш» — який це мало б відгук!

— Щодо «Птахів», то там же назви — як їх перекладеш? Без якихось приміток це дуже складно. Гадаю, найкращий переклад був би, якби іноземний автор за моїм лекалом зробив власні вірші — про своїх, місцевих птахів. Залучив би рідний фольклор, прислів’я...

— Так само як Лукаш «перекладав» Лорку... В Умберто Еко є блискуча книжка про переклад — «Сказати майже те саме». Він стверджує, що сказати те саме поетично іншою мовою неможливо, аналізує різні стратегії перекладачів. Хтось «українізує», як Лукаш і Куліш, хтось — перебуває немовби на межі культур, а хтось — навмисно залишає холодно-чуже. Всі три стратегії — правильні, якщо перекладає талановитий перекладач. Все залежить саме від майстра цієї справи.

Останнє запитання — про літпроцес. Триває війна, але люди одружуються, народжують і... пишуть. Що ви бачите зараз цікавого в Україні? І над чим працюєте самі?

— Я стежу за літературними сайтами, читаю рецензії. Молоді поети навезли мені багато своїх книжок. З багатьма вже знайомий. Син зробив мені сторінку на «Фейсбуці». Всі ці роки такого бажання не було, а зараз чогось захотілося... Але я боюся його відкривати — бо забиратиме забагато часу. Зараз читаю «Матеріали до українсько-руської етнології», етнографічні збірки, літературознавчу періодику. За новими поетичними збірками не дуже стежив. Останні 19 років зацікавлено займаюся казками. В Луганську щодня сідав за комп’ютер, набирав одну казку, роздруковував і клав у папку. Здавалося б — хто не знає казку про Івасика-Телесика, але скільки вона має варіантів! Комп’ютер — дуже корисна річ. Коли набираєш текст, вдумливо перечитуєш його, занурюєшся в нього знову. Приходять якісь думки. Вірші ж, якщо щось з’являється, — записую. Але щоб спеціально сидіти й писати — такого немає.

«Наша розмова могла б тривати безкінечно», — зауважує наприкінці ініційованої «Днем» зустрічі Василь Голобородько. Й справді — письменники вже давно вийшли за межі попередньо обумовленого часу. Перескакуючи з теми на тему, вони, здається, хочуть надолужити несказане за багато років. Звичайно, газетна шпальта може вмісити лише невеличку частку бесіди. Сподіва ємось, разом із нею читачам передалася й радість від спілкування, яку за їхнім власним зізнанням відчули обоє співрозмовників.