«Героїв не можна забувати»

Нещодавно була змога познайомитися з результатами моніторингу регіональних  друкованих та онлайн-ЗМІ, що провів Інститут демократії імені Пилипа Орлика за січень 2015 року. Назва подачі матеріалу говорить сама за себе: «Як деякі регіональні ЗМІ замовчують війну». Хоч як прикро, але у негативному ключі згадано і медіа Сумщини. Зокрема, наводиться факт непрофесійності та цинічності подачі інформації на сайті «Шостка.info»: «Киборг из Шостки оборонял Донецкий аэропорт и был ранен. Об этом было сообщено на вчерашнем аппаратном совещании в горисполкоме. Примечательно, что нашему земляку, который был ранен, защищая Донецкий аэропорт, 69 лет». Тобто у журналістів «Шостки.Info» захисник Батьківщини не заслужив ані імені, ані прізвища, ані поваги, ані підтримки від (не)вдячних земляків, відзначають експерти.

На цьому тлі ще більш виразно постає цінність видавничого проекту «Вічна пам’ять героям», започаткованого та реалізованого в Сумах з ініціативи творчого колективу газети «Панорама». У Книзі пам’яті — розповіді про більш ніж 50 хлопців із Сумщини, котрі загинули в АТО, захищаючи Україну. «Ми дуже хочемо, коли закінчиться ця клята війна, зробити велику й величну книгу про всіх наших Героїв, бо вони варті того, — говорить головний редактор «Панорами», письменник, громадський діяч Євген Положій. — Але дай Боже, щоб у цій книзі не додавалося більше сторінок».

• Щоб створити Книгу-реквієм, журналісти об’їздили, а іноді й обходили пішки всі потрібні містечка й села (іноді доводилося те село шукати на карті, ночувати на провінційних автостанціях). Говорили з батьками, родичами, вчителями, сусідами, військовими побратимами — словом, з усіма, кого могли знайти, хто міг поділитися спогадами про Героїв. Адже важливо було уникнути формального підходу до цієї святої справи.

• Тетяна Голуб, Юлія Левківська, Володимир Пошва, Тетяна Рєпіна, Олексій Сікорський, Юлія Ярошенко — їм доводилося не лише всіма правдами й неправдами спочатку розшукувати контактну інформацію про родини загиблих, домовлятися про нелегку розмову, долати відстані до незнайомих населених пунктів, а й виступати у ролі психологів, навчитися вислуховувати зболені розповіді рідних та близьких, перепускати той біль через власне серце.

Щоразу складно було наважитися зателефонувати і попросити про розмову. Родичі загиблих реагували по-різному, але завжди болісно. Хтось просто починав плакати, хтось просив зателефонувати через півгодини, аби мати час, щоб заспокоїтися.

Тетяні Голуб, серед інших, випало писати про Володимира Дудку — хлопця з села Хоминці Роменського району. Він був механіком-водієм РСЗВ «Ураган» 27-го Сумського ракетного артполку; помер від смертельних опіків, отриманих під час обстрілу базового табору сумських артилеристів російськими «Смерчами». Коли вдалося додзвонитися до матері загиблого, та раптом шокувала журналістку запитанням: «Про кого саме з моїх синів ви хочете написати?». Виявилося, що мати за один лише місяць втратила не одного, а двох синів...

28-річний Володимир 7 вересня мав приїхати з полку у відпустку, але за кілька днів до того на його 9-ту батарею налетів вогняний «смерч». У хвилину затишшя між залпами ті, що вижили, почули стогони поранених. Володимир Дудка кинувся на допомогу, з усіх сил розгортав розбитий бліндаж: «Хлопці, тримайтеся, я швидко!». Аж тут спопеляючий залп накрив і його самого. У харківській реанімації Володимир мужньо терпів біль, але врятувати його не вдалося.

Від його старшого брата Юрія останню звістку мати отримала всього на кілька днів раніше. Мінометник 93-ї Дніпропетровської мехбригади Юрій Дудка пропав безвісти в Іловайському котлі 29 серпня 2014 року. Теж рятував бойових побратимів. Спочатку мінометна батарея Юрія прикривала відступ стрілків, а коли закінчилися міни, фізично міцний Юрій між вибухами кинувся витягувати хлопців з-під уламків. Згодом, казали очевидці, Юрко узяв машину і повернувся за нашими «200-ми» і «300-ми», збирати по полю. Зовсім поряд пролунав вибух, і Юрій Дудка після того зник...

Обидва брати гренадерського зросту — під два метри, сильні від селянської праці, з мужньою чоловічою вродою. У те, що старший загинув, мати не вірить і досі. Каже, Юра обов’язково повернеться після війни, і ніхто у неї не може відібрати цю віру.

• Журналісти, які сторінка до сторінки складали Книгу пам’яті, взяли на себе нелегку місію. Хоч як це парадоксально, але з жінками спілкуватися було простіше, розповідає  Тетяна Голуб: «Вони плачуть, і часто мимоволі починаєш плакати й ти. Потім сльози закінчуються, мати починає розказувати про свого сина. Намагаємося не говорити про нього у минулому часі. З татами складніше. Тато братів Юрія і Володимира Дудок, коли ми спілкувалися, так і не переступив поріг кімнати хлопців. Там же на стільчиках досі стопочками їхні джинси, футболки, запах одеколону... Батько каже: я не можу, тут хлопцями пахне... А мама мені потім тихцем повідала: не дозволяє мені плакати, то я як піду корову доїти, від душі наплачуся...»

• Окрема і страшна трагедія для рідних і близьких, коли останки бійця так і залишаються неопізнаними, коли родина не може провести сина, батька, брата в останню путь, прийти на могилу і принести квіти. Адже офіційно він вважається «безвісти зниклим». Родичі чекають на результати експертизи і сподіваються до останнього. Медичний сленг по суті своїй жорстокий і офіційний: об’єкти, матеріали, зразки... Якщо ж перекласти на людську мову, стискається серце, адже це чиїсь близькі, кохані люди, знищені долі. Досі не хоче вірити у смерть свого чоловіка дружина солдата Миколи Колота. Досі сподівається на повернення коханого наречена Олексія Калюжного. Обидва вони значаться серед тих, хто потрапив під обстріл російських «Смерчів» і чиї останки знаходяться на ДНК-експертизі.

Журналіст Юлія Левківська розповідає: «Виявилося, що наша робота була потрібною. З багатьма родичами і досі підтримуємо контакт. Вони часто телефонують, їм хочеться говорити про своїх втрачених близьких так, наче вони досі живі. Ми розуміємо, що, можливо, ми останні, хто напише про цих хлопців. Ми хотіли, щоб це не стало просто сухою статистикою».

• «Ви дали можливість, щоб про подвиг наших чоловіків, батьків, братів знали люди, щоб їхні імена не канули у забуття», — ці слова, адресовані творцям Книги-реквієму Ольгою Саліпою з Охтирки, яка втратила на війні свого чоловіка Сергія, мабуть, і можна назвати найбільшим визнанням значимості їхньої праці.