Хто ж першим напився води з Балтійського моря?

Сімдесят років відділяє нас від закінчення Другої світової війни, що заведено вважати Днем перемоги. На мою згадку приходять події, що зв’язані з моїм 20-річчям на фронті — у березні 1945 року. Рельєфно на цьому фоні воскресають події, коли ми першими з радянських військ вийшли до берегів Балтійського моря. Це сталося 5 березня 1945 року в районі  м. Кеслін (Koslin, тепер пол. Koszalin). Ця подія не була б такою пам’ятною, якби її історія не була сфальcифікованою: це були війська 1-го Білоруського фронту під командуванням  маршала Радянського Союзу Жукова, як подається в мемуарній літературі, чи війська 2-го Білоруського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Рокоссовського, як було насправді?

•  Як свідок подій, щоб краще зрозуміти все, повинен повідомити дещо про себе. Я був рядовим солдатом, телефоністом батареї 421 гаубичного артилерійського полку 1-ї артилерійської дивізії прориву резерву головного командування, яка в танковому рейді до Балтійського моря підтримувала 3-й гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта Панфілова. Був рядовим, хоча до призову мав 13-річну освіту (правда — європейську, а не радянську), пройшов вишкіл у навчальному артилерійському полку, але як «западнік» не мав права, як кажуть, на кар’єрний ріст. Був рядовим, проте командир батареї залучав мене до складніших завдань: визначення координат виявлених цілей, підготовки вихідних даних для стрільби, написання бойових рапортів («донесений»). А отже, я мав доступ до інформації, до топографічних карт, що давало мені можливість вести таємно щоденник з точною прив’язкою до місцевості і часу. У додатку так сталося, що я після війни опинився у згаданому танковому корпусі й чотири роки служив у його штабі. Отже, достовірно пізнав його бойовий шлях.

Ось як насправді було з виходом у Помор’ї (нім.Pomern, пол.Pomorze) до Балтійського моря у березні 1945 року. Тут наведу й супутні події, що характеризують нас, радянських військовиків, у боях на території Німеччини.

•  18—19 лютого 1945 р. моя  дивізія після закінчення операцій над Віслою в районі м. Ґрудзьондз (Grudziadz) була передислокована на 120 км західніше в район м. Семпульно (Sepolno), що південніше м. Хойніце (Chojnice). Тут на нас чекало спецзавдання — підтримувати танковий рейд до Балтійського моря у районі м. Кеслін (нім. Koslin, тепер пол. Koszalin).

•  З нами, по-перше, провели довгу «політінформацію» — як маємо вести себе. Посилено озброїли: замінили карабіни на автомати, видали ручні гранати. Вилучили у нас усі документи і навіть листи з дому — ми мали бути «без імені й роду». Ось, це лякало нас, бо чому так. Відповідь напрошувалася — можете попасти в полон, бо йдете в тил противника.

Після прориву фронту на танки посадили піхоту мотострілецької бригади  танкового корпусу, ми ж пересувалися на своїх автомашинах-тягачах гармат — студебекерах.

Мій полк виступив о 12 годині 25 лютого... 27 лютого вранці вступили до м. Бубліц (Bublitz, тепер пол. Bobolice), а це понад 100  кілометрів від місця виступу. У місто увійшли несподівано, населення залишалося на місці, точніше поховалося по підвалах, була електрика. Німці були страшно перелякані появою радянських солдатів — не чекали чогось подібного, бо фронт був наче далеко, та й пропаганда твердила про неприступність фронту. Насправді німцям було чого боятися. Адже йшли «месники», яким командування санкціонувало право мстити «за злодіяння німців на радянській території» Вони виходили з підвалів (на вимогу солдатів), і всі, як відкупне за життя, вручали свої годинники. Німецьке слово «ур» (uhr — годинник) знав кожен солдат, а німці, мабуть, знали, що треба віддати свій годинник. Саме годинники були дуже «популярним трофеєм», бо солдат більше нічого не міг носити зі собою, а годинників деякі мали по декілька на обох руках. До місцевого населення ще додалася велика кількість втікачів зі Східної Пруссії та Помор’я, які, зокрема, запрудили всю автомагістраль своїми фургонами  Тому дорогу очищали... ударами танків.

•  Та не могли відкупитися годинником молоді жінки та дівчата. Їх тут же «розбирали». Ні сльози, ні молитви не рятували їх від дикого зґвалтування. Німецький народ сповна платив за війну, розпочату їхнім фюрером, тому вони, ці німці, нерідко висловлювали: «Гітлер капут!»  

Добре дісталося і спочатку обрадуваним колишнім радянським дівчатам і жінкам, які були на примусових роботах у Німеччині. Їм здавалося, що прийшли визволителі від рабства, а насправді — ґвалтівники. Вони теж проходили через ці дикі оргії. Брутальність і дикість, а точніше тваринність  викликали велику огиду. До честі, молоді хлопці, мої земляки, «не користувалися» цією вседозволеністю.  Адже це суперечило християнській моралі, а вона у нас таки була...

•  Фронт дійсно був далеко. Виходило, що ми є танковим десантом в тил противника. І це вимагало  іншої тактики бою, бою без фронту. Піхоти з нами не було, тому самостійно тримали  кругову оборону в околицях міста. 

На шляху до м. Кеслін (Koslin, тепер пол. Koszalin) німецька авіація вчинила на нас наліт. Я вперше потрапив під масове бомбардування. Ми вертілися біля автомаґістралі, не знаходячи жодного притулку від масового викидання бомб малого калібру, навіть з ящиками. Побутує думка, що людина «привикає» до того чи іншого виду зброї. Насправді, поки не опинишся  під бомбами чи кулями снайпера, не відчуваєш такого страху, як після того, коли вже пройшов через цей вид нападу. Німці знали про ефективність снайперського обстрілу, тому дуже часто залишали після відступу снайперів. Це були смертники. Їх знімали з веж, високих дерев і розправлялися дуже жорстоко — розстрілом.

Просуваючись далі, 3-го березня  зайняли бойові позиції під м. Кеслін. Після артилерійської підготовки вступили до міста. Місто обороняли незначні сили, переважно це був фольксштурм (народне ополчення). Сили були абсолютно не рівними, тому вже 5  березня місто піддалося.

•  Здобувши м. Кеслін, ми вийшли на автостраду Данціг-Штеттін (нім. Danzig-Stettin, пол. Gdansk — Szczecin ), яка сполучала  Cхідне Помор’я із  іншими німецькими землями. Це означало виконання стратегічного завдання, бо в результаті всі німецькі війська, що знаходилися в районі Східного Помор’я (Ґдині і Ґданська), у Східній Пруссії (в районі Кеніґсберґа) та в Курляндії (Західна Латвія) були цілковито відрізані по суходолу  від власне Німеччини.

Поруч із м. Кеслін було Балтійське море, і танкісти 3-го гвардійського танкового корпусу, і ми, артилеристи, вийшли до моря. Попробували воду. Вона була солона, гіркувата, пахла водоростями. Набрали в пляшки. щоб «пригостити» інших. 

Через півстоліття довідався з московської преси (не пам’ятаю: «Известия» чи «Литературная газета»), що до Балтійського моря в районі Кесліна першими вийшли війська маршала Жукова. Насправді це були війська 2-го Білоруського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Рокоссовського. Ось приклад фальсифікації історії, коли в усьому першим має бути етнічний росіянин.