«Владу не треба паплюжити — треба вчитися її змінювати»

Відомий грузинський філософ Мераб Мамардашвілі говорив про себе: «Я — грузин, тому що є продуктом багатоголосного грузинського співу». Напевно, цей чуттєвий рівень, що закладається в дитинстві, відіграє величезну роль у відчутті причетності до певного народу. Завдяки такій емоційній спорідненості багато націй виживають в умовах бездержавності. Але це етнічний момент. А якщо говорити про політичний, то доцільно згадати слова вже російського філософа, киянина за походженням, Миколи Бердяєва: «Нація — це усвідомлення спільності долі».

Усвідомлення ж неможливе без знання, зокрема, історичного. На зустрічі з учасниками Х Літньої школи журналістики філософ український, публіцист, автор «Дня» Петро Кралюк зазначив, що особлива увага до історії є ознакою запізнілого націєтворення.

Українська політична нація великою мірою твориться саме сьогодні. Подобається нам це чи ні, але українцям доводиться надолужувати те, що європейські країни пройшли два століття тому. Цей час має свої закони і вимагає відповідної поведінки — і від розуміння цього великою мірою залежить результат.

Про історичні процеси, що відбувалися й відбуваються з українцями, їх результати й значення, про особливості українського менталітету Петро Михайлович Кралюк говорив із молоддю, що стажувалася у «Дні». Розмова виявилася надзвичайно багатогранною — цьому сприяла особистість лектора. Адже Петро Кралюк вдало поєднує педагогічну й наукову діяльність (нагадаємо, він є проректором Національного університету «Острозька академія») з творчою. Петро Михайлович працює у рідкісному для України літературному жанрі історичного роману. Його книжки показують, що наше минуле виходить далеко за рамки шкільних підручників, може бути цікавим, захоплюючим для будь-якої категорії читача.

Отож, пропонуємо фрагменти зі спілкування з Петром Кралюком у рамках Літньої школи журналістики.

«ПРИХОДЯЧИ ІЗ СІЛ У МІСТА, УКРАЇНЦІ ЗБЕРІГАЮТЬ «ХУТОРЯНСЬКИЙ МЕНТАЛІТЕТ»

Марія ТОМАК: — Із огляду на ситуацію, спричинену законом про мови, та політичну кризу загалом, як ви оцінюєте стан суспільства і країни?

— Влада просто користується нашою пасивністю та байдужістю. Я неодноразово говорив, що найбільша біда українців полягає а тому, що ми є, я би сказав, хитромудрі. Ми вважаємо, що можна перехитрити свого сусіда, свого ближнього, який є таким же українцем, і сховатися у «хаті скраю».

Своєрідне хуторянство — притаманне українцям. Я страшенно люблю Тараса Григоровича Шевченка, його твори (і не тільки поетичні, а також і прозові, які для мене дуже цінні своєю філософією), але, на жаль, Шевченко орієнтував нас на отаке хуторне життя. І не тільки він. Візьміть для прикладу Сковороду, якого ми фетишизували. Ми вважаємо, що Сковорода — це найбільший український філософ. Україна мала, повірте мені, набагато цікавіших філософів, ніж він. Але склалося так, що ми зробили його філософом № 1. І що пропонує Сковорода? Знову ж таки — тікати з міста, тікати на хутір!

А давайте, оскільки ми вже говоримо про історичні паралелі, пригадаємо Хмельниччину. Із чого вона почалася? Із того, що магнат Чаплинський пограбував хутір Суботів, який належав Хмельницькому. До того останній вірно служив польській владі. Але зачепили його хутір — і Хмельницький готовий шукати інших союзників, притому далеко не найкращих. І починається Хмельниччина, або, як ми часто пишемо в історичних працях, визвольна боротьба українського народу. Чи це була визвольна боротьба — можна дискутувати. Але тут виразний саме вияв ментальності українця: коли зачепили його крайню хату, тоді він починає реагувати.

Або згадаймо недавні події. Гадаю, всі чули про ситуацію, що склалася навколо сайта EX.ua. Це фактично піратський сайт, який користується продукцією, котра йому не належить. Принаймні частина цієї продукції. Я не хочу говорити про те, наскільки правомірні були дії з боку влади, але... «Наїхали» на цей сайт — і реакція суспільства просто блискуча! Сотні, тисячі людей починають здійснювати хакерські атаки на сайти влади. А чому? Тому що, зачепивши EX.ua, влада зачепила «крайню хату» багатьох українців, які черпали звідти різного роду піратську інформацію. Це — одна із найбільших проблем українців: наше розуміння особистого інтересу не виходить за межі таких вузьких рамок. Із одного боку, це пояснюється тим, що українці жили на перехресті шляхів. Щоб вижити, іноді потрібно було замкнутися у своїй хаті. За рахунок цього українець міг зберегти свою сім’ю, мати нащадків, продовжувати рід. Але ситуація змінилася.

Свого часу газета «День» опублікувала матеріал Дмитра Донцова «Про міста» (я дуже вдячний їй за цю публікацію). Донцов ще на початку XX століття говорив, що українці мають завойовувати міста. Вони не повинні замикатися на своєму хуторі. До речі, те ж саме говорив Улас Самчук. У нього є робота, яка називається «Завоюємо міста», де говориться про те, що в містах малим є вплив українців. «Нам треба іти туди, нам треба утверджуватись в містах. Тому що місто — це певний осередок, який визначає життя відповідної території», — писав він. Я не хочу сказати, що українці цього не роблять. Але... Це свідоме-несвідоме завоювання міста відбувається дуже екстенсивно. Біда в тому, що, приходячи із сіл в міста, українці зберігають так званий «хуторянський менталітет». Вони знову ж таки закриваються у своїй квартирі, на кухні, не надто реагуючи на те, що відбувається навколо.

«УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА (ПОДОБАЄТЬСЯ НАМ ЦЕ ЧИ НІ) Є НАСТУПНИЦЕЮ САМЕ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ З УСІМА ЇЇ СТЕРЕОТИПАМИ ТА МЕТАСТАЗАМИ»

Марта КОВАЛЬЧУК, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— Наскільки доречним було проголошення 1991 року саме незалежності України? Адже були прихильники відновлення Української Народної Республіки. Чи не варто було Україні заявити про те, що вона є правонаступницею саме УНР, а не УРСР, як ви вважаєте?

— Справді, 1990 року деякі громадські організації працювали над тим, щоб відновити громадянство УНР. Я туди теж записався свого часу. Але є певні історичні реалії, які не зміниш. Сьогодні Українська держава (подобається нам це чи ні) є наступницею не Української Народної Республіки, а саме Української Радянської Соціалістичної Республіки з усіма її стереотипами та метастазами. Наприклад, соціальні дослідження показують, що в нас найбільш шановане свято — суто радянське 9 Травня. Європа його не святкує хоча б тому, що капітуляцію було підписано 8 травня. На жаль, наші керівники — і попередні, й теперішні — нічого не зробили, щоб якимось чином «відформатувати» це свято. Яку перемогу ми святкуємо? Чого вартувала вона для України? Про це ніхто з офіційних осіб не говорить 9 травня. Або інший момент — поїдьте нашими містами та містечками — і майже усюди ви зустрінете як не пам’ятник Леніну, так постамент радянським визволителям. До речі, навіть наші опозиційні політики побоюються вживати термін «Друга світова війна», натомість кажуть «Велика Вітчизняна». А це не одне й те саме!

Наближаються вибори до Верховної Ради України. Мене найбільше вражає те, що наші політики (чи то чинна влада, чи опозиція) живуть у іншому світі, як колись радянська номенклатура. Вони не знають реальних потреб людей. Наприклад, по Рівненській області ВРУ балотуватиметься відносно знаний і заможний чоловік Перед виборами він будує шикарний ресторан під Рівно, й у процесі будівництва огороджують озеро. У результаті селяни не мають можливості підійти до води, бо тепер тут приватний пляж. На що розраховує цей кандидат у депутати? Я сумніваюся, що в тому селі, де він будує ресторан, хтось за нього проголосує. Він просто не бачить місцевих людей, йому заважає його «інший світ».

Тобто номенклатура радянських часів існувала сама по собі, і народ — сам по собі. Зараз, на жаль, наші політики — це продовження тієї номенклатури, яка й далі існує в іншому світі , а ми існуємо самі по собі.

Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:

— У одній зі своїх статей про відмінності між Україною та Європою ви пишете в позитивному ключі про Польщу та її Інститут національної пам’яті. А про схожу українську установу зауважуєте — «без коментарів». Які конкретні завдання мали б стояти перед Інститутом національної пам’яті в Україні, зважаючи на ті історико-культурні традиції, які в нас склалися?

— Інститут національної пам’яті в Польщі — це серйозна інституція. Увага до його роботи дуже велика, зокрема тому, що ця установа займається питаннями люстрації. Тобто якщо ти йдеш у політику, хочеш бути депутатом Сейму чи обіймати адміністративну посаду, то повинен написати, чи співпрацював за часів Народної Польщі з органами безпеки. Якщо вкажеш, що не співпрацював, а насправді це не так, Інститут національної пам’яті, який має величезні архіви (туди передано всі архіви Служби безпеки), знайде інформацію про співпрацю і попросту її оприлюднить. Свого часу в Польщі був дуже великий скандал, коли Інститут національної пам’яті виявив, що Лех Валенса — Національний герой Польщі — співпрацював зі Службою безпеки.

Гадаю, чимала частина наших можновладців — це люди, які так чи інакше співпрацювали з КДБ і досі продовжують співпрацювати зі службами іноземних держав. Це — велика проблема. Тому очевидно, що мала б в Україні існувати інституція, яка виявляла би подібні речі. За часів Ющенка було створено установу під назвою Інститут національної пам’яті, однак вона не мала таких прав чи можливостей, як схожа установа в Польщі. Український Інститут національної пам’яті займався суто пропагандистською роботою. Польський аналог теж це робить: видає різну літературу, в тому числі й українською мовою, проводить різноманітні виставки, однак головне його завдання — боротьба із залишками тоталітарного минулого. У нас, на жаль, Інститут національної пам’яті, який очолює комуніст, займатися такими речами не буде. Це просто п’яте колесо до воза — одна із чергових дослідних установ. Але ж у нас є Інститут історії, який займається науково-дослідною роботою, а Інститут національної пам’яті мав би займатися іншими речами.

Анна РОМАНДАШ, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— Побутує думка, що історія повторюється. Яким чином це простежується в українській історії? Чи повторюємо ми сьогодні вже пройдений етап? Якщо так, то який?

— Існує лінійна концепція історії і циклічна, яка відома ще з античних часів. У нас більш прийнята лінійна. Однак очевидно, що циклічна концепція історії небезпідставна, і можна говорити про повторення тих чи інших подій.

За часів Ющенка ми значно більше почали говорити про проблему Голодомору. Пораджу вам згадати повість Шевченка «Княжна». У ній описується голодомор — задовго до подій 1930-х років! — щоправда, в межах одного села, правильніше — одного хутора: нагле втручання зовнішніх сил у життя українського села й руйнування цього села.

Інший приклад — Хмельниччина. Наслідки її були такими — Руїна. Спочатку, здавалося, було піднесення завдяки визволенню від поляків. Хоча не знаю, чи можна це назвати визволенням, оскільки в нас були дуже «гарні» союзники — татари, які прийшли грабувати українську землю. Але, звільнившись, пішли до москалів, уклали з ними Переяславську угоду. Затим починаються чвари та Руїна. А тепер згадаймо події 1917 — 1919 рр.: також спочатку піднесення, а далі різні політичні центри тиснуть на Україну, українці — між кількох вогнів: Москвою, Варшавою, Антантою, Четвертним союзом й, так і не розібравшись до кого пристати, врешті-решт втрачають незалежність. І, на жаль, якщо провести паралель із сьогоденням, то доводиться констатувати, що щось подібне знову відбувається. Ми мали піднесення, збудували свою державу, в нас, здавалося, було створено свої інституції... Але зараз Україна знову у стані руїни. Чи вирвуться українці сьогодні з цього замкненого кола, складно сказати. Хотілось би вірити, що це станеться, але це залежить від вас.

«ФЕНОМЕН БАТЬКА МАХНА МІГ ВИНИКНУТИ ТІЛЬКИ В УКРАЇНІ»

Андрій КЛИМЕНКО, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

— Ви говорили про Руїну Богдана Хмельницького. Врешті-решт, він не зміг створити держави на перспективу. Водночас сам народ надії на краще майбутнє часто пов’язував не з удосконаленням, а з руйнацією попереднього ладу, що призводило до його ж поразки. Чи здатен взагалі український народ збудувати свою державу? Чи не передбачає наша ментальність негативного ставлення до будь-якого правителя і державного ладу, що зумовлено надмірним індивідуалізмом?

— Якоюсь мірою я можу з вами погодитися. Якщо українці живуть за принципом «моя хата скраю», то їм ніякого правителя не треба. Пригадайте, що ідеал анархізму було реалізовано, по суті, лише в межах України. Я маю на увазі батька Махна з його армією. Такого не було в Росії, Польщі, Угорщині, але таке, на жаль, було в Україні. Феномен батька Махна міг виникнути тільки тут. Цей специфічний український індивідуалізм формує у нас негативне ставлення до влади. Як на мене, це дуже шкідлива риса. Владу справді можна любити чи не любити, але з нею принаймні треба рахуватися. Її не треба паплюжити, врешті решт, від неї не треба відвертатися, а потрібно її змінювати. Але якщо ми займаємо позицію «моя хата скраю, хай ця влада валиться», то так воно і буде. Звідси виникає руїна. Чи здатні українці створити свою державу? Є такі ментальні особливості, які важко змінювати, але це треба робити. Далеко не всі народи є державотворчими. Державотворчим народом є німці, англійці, до певної міри — французи, іспанці, італійці (хоч вони теж близькі до анархізму). У слов’ян же важко з державотворенням. Найбільш державотворчими народами серед слов’янських народів є хіба що поляки, чехи, росіяни, хоч останні — не зовсім слов’яни. Українцям треба ще вчитися творити свою державу.

Тарас САМЧУК, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

— Ми маємо певну проблему в ідеологічній боротьбі з російським світом. Якщо взяти нашого західного сусіда — Польщу, то вона також має певні претензії на відновлення Речі Посполитої, але ми знаходимо спільну мову. Це залежить від рівня толерантності чи від певної історичної зумовленості сусідських відносин?

— Це залежить від ментальності сусідських народів. Із поляками ми можемо швидше знайти спільну мову, аніж із росіянами. Як на мене, це пов’язано саме з етнічним субстратом росіян. Вони за своєю ментальністю — угро-фіни. Це люди досить агресивні, які звикли завойовувати і не здатні до компромісу. Поляки в цьому плані толерантніші.

Хочу звернути вашу увагу на ставлення угорців до України. Угорщина — маленька країна, але яку агресивну політику вона здійснює на Закарпатті! Там зараз понад сто тисяч людей мають паспорт закордонного угорця. Це робиться для того, щоби втягнути Закарпаття у свою сферу впливу. Росія та Угорщина в етнічному плані дуже близькі.

А до ідей відновлення Речі Посполитої, я думаю, ніхто серйозно в Польщі не ставиться. Є певна ностальгія за втраченими, як вони вважають, землями. Є спекуляція на так званій Волинській трагедії 1943 року. Хоча говорити про якусь велику різню поляків тоді на Волині, повірте, підстав немає. По суті, йшла чергова українсько-польська війна, де були жертви як з одного, так і з іншого боку. Водночас і польські політики, і загалом пересічні польські громадяни мають позитивне ставлення до України. Принаймні так було. Сьогодні це ставлення дещо змінилося в негативний бік. У поляків були надії, що Україна все-таки стане демократичною державою, що вона буде десь разом з ними і навіть увійде до Євросоюзу. Тут у них був прагматичний інтерес: поляки наїлися російської експансії, їм хочеться, щоб була якась буферна зона між ними та Росією. І такою буферною зоною вони, звичайно, бачать Україну.

«УКРАЇНЦІ ФОРМУВАЛИСЯ В РЕЗУЛЬТАТІ СИНТЕЗУ ТЮРКСЬКОГО І СЛОВ’ЯНСЬКОГО ЕТНОСУ. АЛЕ ПЕРЕМІГ СЛОВ’ЯНСЬКИЙ»

Ніна ПОЛІЩУК, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— Чи можна вважати українців слов’янським народом?

— Кілька років тому я опинився в Азербайджані. Мене вразило, що добрих 10% азербайджанців світловолосі й цілком нагадують індоєвропейців. Біля Баку є храм ідолопоклонників. Азербайджанці рідко туди заїжджають, бо це не мусульманська святиня. У тому храмі майже на кожному кроці наші тризуби. Річ у тім, що азербайджанці формувалися як суміш тюркського та індоєвропейського етносів, де гору взяв тюркський. Мене вразило, що у нас є дуже багато спільного на ментальному рівні. Ще здивувало, що в азербайджанців надзвичайно позитивне ставлення до України.

Українці формувалися так само в результаті синтезу тюркського і слов’янського етносів. У нашій мові досить багато слів тюркського походження. Звернімося до ідеалу української краси: карі очі, чорні брови. Це знову ж таки не слов’янський прототип, а радше тюркський. Але у нас все ж таки переміг індоєвропейський тип. Наша мова є давньою слов’янською мовою.

Наведу інший приклад. Один мій знайомий лікар, коли приїхав у Хорватію, вже наступного дня розмовляв цією мовою. Коли я прочитав декілька хорватських текстів, то зрозумів, що ця мова дуже близька до української. Чимось вона навіть нагадувала гуцульський діалект. Хорвати прийшли із Галичини, потім переселилися на Балкани. Тобто ми справді слов’янський народ, причому з глибоким корінням. Інша річ, що на нас мав великий вплив тюркський фактор, але ми все-таки сформувалися на слов’янській основі. Слов’янських без домішок народів, мабуть, немає. Якщо згадати поляків, то можна говорити про якісь домішки германських, прусських племен, якщо росіян — то це народ, який сформувався на фіно-угорській основі, але прийняв слов’янську мову. Ментально й етнічно вони відрізняються від українців чи білорусів. Болгари, подібно до українців, також зазнали тюркського впливу. Взагалі етнічно «чистих» народів зараз немає. Згадаймо угорців: вони розмовляють фіно-угорською мовою, але це народ, який має потужний слов’янський субстрат. Якщо ми почнемо аналізувати їхню народну культуру, зокрема традицію вишивки, то побачимо там багато слов’янських зразків, дуже близьких до українських. Приблизно так само — у молдаван та румунів: ці народи сформувалися на слов’янській основі, але прийняли романську мову.

Анна СВЕНТАХ, Львівський національний університет ім. І. Франка:

— Наскільки доцільним є включення в поле української культури тих людей, які мають українське коріння, але свідомо чи несвідомо виїхали за кордон?

— Поговорімо про Енді Ворхола. Він народився у США. Виїхали батьки, причому історія їхньої еміграції тягне на окремий роман. Енді Ворхол народився в Пітсбургу, але до семи років розмовляв лише діалектом української мови, який можна назвати русинським. Мати до кінця свого життя розмовляла з ним лише цією мовою. Англійську Енді вивчив уже в школі. Ворхол діяв у межах американської культури, але створити те, що він створив, чистокровний англосакс навряд чи зміг би. Бо сутність творчості Ворхола — якраз отой український анархізм: він не прийняв англосакської культури, не прийняв класичних зразків образотворчого мистецтва, а вдався до анархічних дій у сфері культури. Це прояв української ментальності. Крім того, Енді Ворхол до останніх своїх днів був греко-католиком, навіть виділив кошти для свого племінника, щоб той навчався у греко-католицькій семінарії і став священиком. Дехто каже, що можна провести паралелі між закарпатським, русинським іконописом і картинами Енді...

Є чимало діячів, яких у нас, так би мовити, «забрали» поляки, росіяни, угорці, румуни. Наприклад, Юліуш Словацький — хрещений греко-католик, писав про Україну, вважав її батьківщиною, як і Польщу. Або чому ми маємо відмовлятися від «русского писателя» Нестора Кукольника, адже це колосальна постать? Він свого часу в Російській імперії був популярнішим за Пушкіна. Чи від Джозефа Конрада — відомого англійського письменника, який народився в Україні біля Бердичева?

Катерина ІВКОВА, Севастопольський міський гуманітарний університет:

— Чи є загроза для України перетворитися на Малоросію?

— На жаль, за великим рахунком Україна і є Малоросією. Я загалом не є скептиком у цьому питанні, тому що наша нація переживала набагато складніші періоди. Українці, можливо, саме завдяки цьому індивідуалізму, про який я так негативно відзивався, все-таки уміли виживати. Я не знаю, який буде далі сценарій: чи змусять українці змінити правила гри і зробити владу більш українською? Можливо, вони підуть традиційним шляхом — закриються у своїй «хаті скраю» і чекатимуть кращих часів, щоб про себе заявити. Не думаю, що Україна впаде у прірву. Вона все-таки шукатиме якісь варіанти виходу з тієї ситуації, в якій опинилася. Будемо оптимістами.