Про дикий цинізм

Звичайно, не можу не відреагувати на мерзотну сцену, яку спостерігав на одному з телеканалів: напівгола особа з руху FEMEN пиляла хрест, поставлений біля колишнього Жовтневого палацу в Києві на згадку про жертви комуністичних репресій. Треба сказати, що ці дівиці намагаються будь-яким своїм непристойним акціям надати якогось «високого змісту. Недалеко від «феменки» стояла зграйка журналістів, які справно фіксували наругу над християнським символом. Цікаво, а якби у них на очах убивали людину, вони точно так само знімали б і фотографували, навіть не намагаючись перешкодити цьому?

Учасниці FEMEN уже скакали напівроздягнені на дзвіниці Святої Софії, а наша громадськість поблажливо хихотіла, не вбачаючи нічого особливо негожого. Я не знаю, хто стоїть за цим рухом, хто оплачує їхні витівки, хто спрямовує їхню діяльність, але все те, що всередині, рано чи пізно вилазить на поверхню. А наразі ятрять душу сумніви... Ось коли я поїду до Москви і рушу в бік головного офісу компанії «Газпром» з маленьким плакатиком проти пограбування України цим газовим гігантом, то нащадки «залізного Фелікса» скрутять мене ще за сто метрів до мети, а «феменки» стрибали півгодини на території цієї структури, і ніхто їх не чіпав. Випадковість?

Нещодавно під час візиту до Києва російського патріарха напіводягнена «феменка» навдивовижу легко здолала всі охоронні бар’єри і мало не впала до ніг Його Святості. І це при тому, що жодного представника ВО «Свобода» і на гарматний постріл не підпустили з протестами до московського ієрарха. Будь-хто, хто має хоч якесь уявлення про охорону офіційних осіб, про традиції 9-го управління КДБ СРСР, зрозуміє мій подив. Знову випадковість? Або хтось на самій вершині Партії регіонів вирішив у настільки невибагливий спосіб продемонструвати представникові РПЦ, що його надзвичайно часті візити до України вже дещо натомили приймаючу сторону?

Зрозуміло, що «феменки», які не настільки дурні, як здається на перший погляд, не стали б «протестувати» так само біля Мінори в Бабиному Яру, оскільки єврейська громадськість створила потужні механізми самозахисту від таких провокацій. Не стали б вони творити таке біля мусульманської мечеті, оскільки правовірні порвали би їх на шматки. А ось із українцями, які не можуть, не вміють і не хочуть захищати свої цінності, можна не церемонитися. Тому по нас топчуться всі, кому не ліньки...

Понад усе пригнічує реакція наших «грамотних». Рік чи трохи більше тому один чоловік, роздягшись догола, зі своєю подругою під стінами Верховної Ради імітував статевий акт (звичайно ж, на знак протесту!) і цілком законно був за це заарештований. Наші ліберали, в тому числі деякі журналісти, завили від захвату: отже, даєш свободу самовираження. Мабуть, ті істоти, які паскудять у під’їздах і мочаться в ліфтах, теж самовиражаються? Чому ж наші ліберальні журналісти їх досі не оспівали? Треба б уже навчитися відрізняти громадський протест від цинічного нехтування суспільної моралі, від банальної паскудності.

ФОРМА ПРОТЕСТУ НЕ ПОВИННА ВИКЛИКАТИ БІЛЬШЕ ВІДРАЗИ, НІЖ ТЕ, ПРОТИ ЧОГО ПРОТЕСТУЮТЬ

Я скажу і щось дуже непопулярне для ліберальної публіки. Не слід робити героїнь з учасниць гурту Pussy Riot у Москві (до речі, вони засудили дику акцію FEMEN). Можна обурюватися з лютості російського правосуддя, жорстокості вироку, але не треба забувати, що дівчата вчинили гидко. В оцінках слід бути точними й чесними.

Немає гріха в протестах проти світської влади, але навіщо ж влаштовувати «бісівські ігрища» і поганити християнський храм? Блюзнірство є блюзнірство і богохульство є богохульство. Форма протесту не повинна викликати більше відрази, ніж те, проти чого протестують. А в нас політичний і правовий контекст поглинає моральне, а точніше, аморальне єство скоєного... Хочу нагадати, як одного великого філософа запитали, що робити людині, якщо вона голодує і єдиною можливістю врятуватися є крадіжка яблука? Філософ відповів мудро: «Якщо ти страждаєш із голоду, якщо тобі загрожує голодна смерть, візьми це яблуко. Але не кажи, що ти зробив моральний вчинок». Крадіжка, навіть виправдана життєвими обставинами, все одно залишається крадіжкою.

На телеканалі ТВi Мустафа Наєм зустрівся з лідерами студентського руху, з тією самою молоддю, ровесниками незалежності, на яких ми покладали такі великі сподівання. Мустафа поставив студентській (україномовній) активістці питання руба: «Що важливіше — стипендія чи українська мова?». Активістка, не роздумуючи, відповіла: «Звичайно, стипендія». Злочин нашої системи освіти — в тому, що вона не виховує патріотів України, позбавлена чіткого ціннісного змісту.

І це ще дуже м’яко кажучи. Як наслідок, маємо в учнівському і студентському середовищі світоглядний хаос, де привільно почуваються і російський шовінізм, і псевдоліберальний космополітизм. 20 років незалежності завершилися природним результатом: відмова від неухильної послідовної українізації (не лише мовної), від системного протистояння антиукраїнським силам, від наступу України в Україні неминуче призводить до тотальної примусової русифікації.

ВІДМОВА ВІД НЕУХИЛЬНОЇ ПОСЛІДОВНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ ПРИВЕЛА НАС ДО ТОТАЛЬНОГО ПРИМУСОВОГО ЗРОСІЙЩЕННЯ

Наша країна не розвивається (на відміну від Латвії, Литви, Естонії, Грузії, які пішли природним і правильним шляхом), тому, найперше, що наша незалежність дуже умовна. У нас існує безліч явищ геть зовсім несумісних зі статусом суверенної держави. В Україні досі судять і кидають за ѓрати людей за пошкодження пам’ятників катам і найлютішим ворогам українського народу, держапарат засмічений безліччю саботажників та українофобів. А про колоніальний інформаційний простір України вже втомилися і писати...

І наразі не видно політичних партій, які прагнули б системно і ѓрунтовно все це змінити. Спекуляцій і словоблуддя не бракує, а конкретних планів — не видно.

Та й наша українська інтелігенція явно не дотягує за рівнем національної відповідальності до інтелігенції державного народу.

Забагато з радянських часів залишилося рабського, егоїстичного і дріб’язково-лукавого. Тому й влада ставиться до інтелігенції за звичкою зневажливо. Адже не випадково підписання антиукраїнського мовного закону сталося наступного дня після зустрічі Президента з нею, рідною. Цим людям влада показала їхнє місце. А деякі з них досі сподіваються, що українську мову заріжуть «не боляче», зі знеболюючим у вигляді президентських поправок. Наївні представники «реєстрової інтелігенції» розповідають, що закон Ківалова — Колесніченка «вдосконалять», тобто антиукраїнський закон стане «вдосконалено» антиукраїнським. Колишній предводитель українських письменників Володимир Яворівський визначив ситуацію дуже яскравим чином: це те ж саме, що вдарити людину ножем у серце, а потім дати їй «зеленку», щоб вона змастила рану.

Я переглянув запис дискусії в програмі «Відкрита політика» на державному регіональному телеканалі «Крим». Там обговорювали захоплюючі перспективи впровадження на півострові мовної «КаКи». Особливо натхненно переймалися проблемою насадження російської мови скрізь, де в Криму ще якимось дивом збереглася українська. «Радінням» диригував якийсь тележурналіст на прізвище... Мащенко (привіт усім прибічникам етнічного патріотизму!). Люди, які явно не відчувають симпатій до України, святкували перемогу над нею. Міністр освіти АРК Валентина Дзодз розповідала, як багато тепер (хоча куди вже більше?) у кримських навчальних закладах буде російської мови. Із чого випливає, що українці та кримські татари втратять навіть той нікчемний відсоток викладання їхніми мовами, який вони мають сьогодні. Зрозуміло, що й у студії лунала лише мова, однозначно пролобійована «КаКою». І лише лицарський кримськотатарський лідер Рефат Чубаров завзято захищав державну українську мову, виступаючи по-українськи, ніскільки не бентежачись лінгвістичним дисонансом із цілком російськомовною публікою в студії (чого часто дуже соромляться українці). І робив він це настільки компетентно, переконливо й дотепно, що аудиторія незрідка була вимушена визнавати його правоту. Чубаров з обуренням казав про те, як російські вчителі ходять оселями кримських татар і агітують їх не віддавати своїх дітей до кримськотатарських шкіл, оскільки, мовляв, це «безперспективно». Ну, таке нам у Криму є добре знаним і з ситуацією з українськими школами.

А подібний мовний закон якраз і спрямований на те, щоб зробити в Україні безперспективними всі мови, крім російської. І національні меншини вже починають розуміти, як їх уже вкотре ошукали, використовуючи як «живий щит» для прикриття антиукраїнської політики. Румунам, угорцям, болгарам, кримським татарам уже натякнули: щодо мови їм не світить нічого. Не для них цей закон писаний.

А наразі триває вакханалія: місцеві ради (обрані вже за часів регіоналів на вельми «цікавих» виборах) Одеси, Донецька, Запоріжжя, Харкова, Дніпропетровська, Миколаєва, Севастополя рапортують про постанови про «остаточне розв’язання україномовного питання».

Все українське викидається за борт або заганяється в підпілля, до україномовних «схронів». Не можу позбутися відчуття якогось глибокого особистого приниження... Добре, що його немає в наших найбільш рейтингових письменників та письменниць, які 2010 року своїми безглуздими закликами до неадекватної виборчої поведінки сприяли тріумфу нинішньої влади та її мовної політики. Мабуть, рейтинговим української мови й у Чикаго, й у Торонто вистачить. А нам в Україні?

РОСІЙСЬКЕ ТБ Є ШКІДЛИВИМ: МОЖНА СТАТИ РУСОФОБОМ

Московський телеканал ТVСі показав телефілам «Як приручити голод?». Це вони до чого, цікаво, готують російську аудиторію? Як позитивний приклад наводилася поведінка чотирьох солдатів, яких за хрущовських часів на Далекому Сході штормом було закинуто на баржі, що втратила кермування, у відкритий океан. Солдати виявилися молодцями: протягом тривалого періоду посеред океану вони з’їли взуття, одяг, гармошку, але один одного не їли. Як негативний приклад було названо українців 1932 — 1933 року, які почали їсти людей, що, поза всяким сумнівом, є негідним справжньої радянської людини. Московські телевізійники навіть спробували мовою оригіналу процитувати нотатки дрібного українського партфункціонера, який описав, як особисто в декількох хатах викрив людожерів.

При цьому, виставивши українців найганебнішим чином на огляд публіці, ніхто з москвичів і словом не обмовився, хто в 1932 — 1933 роках довів мільйони людей до такого страшного стану, до божевілля та канібалізму. Про Голодомор, його причини, організаторів та винуватців не було сказано ані слова. Це просто в українців є така погана звичка — схильність до людожерства... А тим часом, канібалізм в історії України — явище суто комуністичне, більшовицьке. Оскільки ні за часів Речі Посполитої, ні за часів Австрії, ні за часів Російської імперії, навіть коли бував голод, випадків людожерства жодного разу не було зафіксовалино. Це вже радянська влада постаралася. Якщо виходити з логіки московської телебригади, то й у блокадному Ленінграді мешкали не справжні радянські люди, оскільки людожерство було настільки масовим явищем, що відразу після війни в музеї ленінградської блокади було створено спеціальний відділ історії людоїдства в обложеному місті. Але комуністична партія швидко спохопилася і відділ закрила.

Лише за декілька місяців 1941 — 1942 рр. доблесні органи НКВС Ленінграда розстріляли понад 2100 людоїдів.

І це лише ті, кого зловили й викрили. Реально таких було набагато більше... але в Московському телефільмі про «схильність ленінградців до людожерства» не було ані згадки. Така схильність за умов страшного голоду пробуджується в людей (на щастя, у меншості), незалежно від раси та національності, коли жорстокі фізичні страждання блокують у людині те, що було в неї привнесено цивілізацією та культурою. Щоправда, в Ленінграді в блокаду всі були рівні, але були й «найрівніші» — партійно-державна номенклатура, якої голод не торкнувся. Комуністи мали багатющий досвід створення оаз продовольчого достатку посеред смертельного голоду, починаючи ще з 1918 року. Цей досвід не підвів їх і в Ленінграді. Наприклад, родина голови міськвиконкому Попкова (після війни його розстріляють у «Ленінградській справі») викидала на смітник зачерствілі білі булочки, що й забезпечило їй одностайну ненависть ленінградців. Сталінський сатрап тов. Жданов не відмовлявся від делікатесів, тістечок, кав’яру, фруктів і соків. І навіть номенклатурна райкомівська дрібнота ласувала шоколадом, зернистим кав’яром, рибними консервами. А поряд із ними з голоду вмирали тисячі дітей...

Загалом, дивитися російське ТБ шкідливо: можна стати русофобом. Але заради справедливості й балансу назву також показаний каналом «МЕГА» російський телефільм про події в Києві 1941 року. Є в росіян така непогана пізнавальна програма «Шукачі». У цьому фільмі було чітко й однозначно визнано, що вибухи у вересні 1941 р. на Хрещатику було організовано радянськими спецслужбами, причому зазначено, що внаслідок вибухів окупантів загинуло в рази менше, аніж мирних киян. Люди, кинуті радянською владою німцям, для Сталіна вже жодною цінністю не були. Але вражаюче і сенсаційно! У російському фільмі (за моєї пам’яті вперше!) було сказано добрі слова про українських націоналістів, про те, що значну частину керівництва ОУН уже влітку 1941 р. було репресовано нацистами. Вперше сказали про те, що в окупованому Києві нормальне повсякденне життя для киян організовували саме члени ОУН, відновлюючи підірвані водогони, електростанції, транспорт, зв’язок, охорону здоров’я. Сталін залишав на територіях, захоплених вермахтом, випалену землю, де окупанти мали існувати в нестерпних умовах разом із радянськими громадянами, які там залишалися і які апріорі вважалися зрадниками, що не мають права на нормальне життя. Невипадково багато років по війні люди, які мали нещастя мешкати на окупованій території, були другим ґатунком, для якого діяли численні обмеження.