Поверніть тростину шахраєві

Він, Паніковський, сплутав усі наші плани. Начебто сучасними технологіями обману старенький із «Золотого теляти» не володів, але пам’ятник йому в скверику на Прорізній миттєво обернув усю увагу на себе — ніби скаржачись, що нинішні злодійкуваті його послідовники відкусили тростину і тепер стоїть він без неї, неначе й справді сліпий. В рамках же нинішніх відкотних схем — особливо наївні його самі що не є рожеві окуляри, довірлива ложка у верхній кишеньці піджака. І, схоже, він навіть не знає, у кого просити, хоча, згадуючи відомий текст, саме тут ледар і промишляв. Сьогодні ж, як здалося, беззахисний, боязкий, що зовсім не претендує на особливу увагу, привабливий пам’ятник хитрунові вже, можна сказати, чесно працює — легко оживляє час, що пішов. Багато разів ловила себе на думці, що в якомусь милому куточку, не завжди особливо історично надцінному, так буває заціпенієш, що захочеться озирнутися — чи ніхто не помітив, як холодок пробігає по потилиці, по волоссю від нового розуміння вічного.

ПАМ’ЯТНИК ПАНІКОВСЬКОМУ З ВІДЛАМАНИМ ВАНДАЛАМИ ЦІПКОМ

Ми ж того ранку прийшли не до Паніковського, а до гори неподалік, аби відшукати сліди старої телевізійної 180-метрової башти, що побудована 1951 року і простояла до середини 70-х. Спочатку вирішили зазирнути з Малопідвальної, немовби зверху, але там вже приватна територія і фотографувати охоронець не дозволив. Поблукавши ділянкою лише з блокнотом, сторопіли — який же тут заповідник сміття — море пляшок, різного пластику, старих корчів. Господарі лише розчистили для бізнесу майданчик під стоянки машин, інша територія дика і начебто не дуже люблена. Щоправда, здивував міцний помпезний будинок. За стилем він нагадує будівлю телецентру на Хрещатику, 26 і також не обділений прикрасами. Такий декор у різні періоди то лаяли і зривали, то захоплювалися і вивчали. Пишна будова вже зверху перекрита, аби добро не пропадало, а всередині все обвалене, але на неї приємно дивитися і сьогодні, забуваючи — вона ж бо вже теж чужа. Сміття ж виходить — наше, і тільки подумали, як побачили внизу навпроти Будинку архітектора одну з потужних опор старої башти. Свого часу вона в певному значенні була символом міста, вважалася стратегічним об’єктом, а в середині століття була вельми популярним місцем відпочинку. Старенька ж стала не потрібна, коли 1973 року на Сирці було закінчено спорудження нової телевізійної башти висотою 382 метри, і, як стверджують довідники, вона стала другою за висотою в Європі і найвищою з металевих башт, що вільно стоять, у світі.

Продовжуючи прогулянку Прорізною і зайшовши в ажурну арку, почула пояснення Сергія, знаного на історії старого міста, що до війни сюди вів Музичний провулок, а у дворі, в якому стояли, розташовувалося музичне училище, а потім консерваторія. Все це стерли нищівні руйнування 1941 року, викликані вибухами радянського походження.

ЧУДОВА ЛІПНИНА  БУДИНКУ ЛОМБАРДУ, ЩО ЗБЕРІГЛАСЯ В КОЛИШНЬОМУ МУЗИЧНОМУ ПРОВУЛКУ

Звичайно, у дворі нічого не збереглося від того минулого життя, однак одна стіна від оригінального будинку встояла. Чи то забули підірвати, чи то не встигли, чи то особливо упертою виявилася й вирішила жити і далі, ось і вийшло. Миттєво для себе назвала її стіною Меркурія, а потім подумала, що треба, можливо, і запатентувати назву, хоча б серед друзів. На ній уже, звичайно, безліч автографів байдужого нехитрого побуту, але на них, хоча й із зусиллям, але не дивлюся. Милуюся дивною рельєфною ліпниною, що змальовує жезл Меркурія з крильцями і якорем, пишними фрагментами прикрас до цього часу елегантного балкона, різними принадними стильними деталями. На цьому місці стояв до війни ломбард, а якір як вічна надія — тут можна зачепитися і врятуватися. Адже слід Меркурія теж не випадковий, як не як — покровитель торгівлі.

Треба ж, облазили всю гору, але саме Сергій побачив і підняв із землі спочатку 50 копійок, а за мить металеву ювілейну гривну. Не інакше, як стіна Меркурія вже запрацювала, тому одразу ж вирішила до неї навідуватися частіше — може, розбагатію. Можливо, це заначка Паніковського, але чому ж усе тобі, Сергію, бурмотала, спускаючись з мокрої і слизької гори. Мабуть, так ще і не зрозуміла, що інколи краще дивитися під ноги — ціліше будеш і з наваром.

Ех, вік учись.

Ми знову зустрінемося там, за поворотом.