Україна і День Перемоги

Травень 1945 року виступає в історії людства як час, коли на обширних просторах Європи після майже шестирічного лихоліття настав мир. Зусиллями Антигітлерівської коаліції у складі СРСР, США та Великобританії збройні сили Німеччини капітулювали на всіх фронтах і проти всіх учасників у війні.

Якщо говорити про СРСР як імперію, в складі якої опинилася й Україна, закономірно виникає запитання про роль і місце в цій війні України та українського народу. Це питання доречно ставити завжди, коли йдеться про Другу світову війну. Вона, на жаль, обросла надуманими, оманливими міфами і штампами, які вигідні лише Росії як комуністичній імперії, що виступала під політичним псевдонімом Союз Радянських Соціалістичних Республік. Вони ж, на жаль, продовжують діяти й у сучасній Росії. У чому вбачаємо їх?

Передусім реальний для українців воєнний період треба розглядати як такий, що розпочався 1 вересня 1939 року і закінчився 2 вересня 1945 року. Сюди варто б долучити і події в березні 1939 року, коли за незалежність боролась Карпатська Україна, а також політичні події серпня 1939-го, коли сформувався агресивний блок Німеччини і СРСР (пакт Молотова — Ріббентропа), який став поштовхом і метою Другої світової війни...

Ми повинні сприймати цю війну з позицій статусу і ролі України. А це означає, що ми, громадяни незалежної України, не повинні піддаватися штампам Москви, часто надуманим міфам, а намагатися говорити правду, і тільки правду про Другу світову війну, не оглядаючись на критику Москви й часто, на жаль, «безбатченків» в Україні. Ну, як можна сприймати спокійно заяву президента Росії (тоді ще прем’єра) Володимира Путіна, що Росія виграла б війну і без України...

Україна втратила в цій війні орієнтовно вісім мільйонів своїх жителів, серед них, зрозуміло, переважно етнічних українців. Були жертви українців Галичини та Волині в німецько-польській війні у вересні 1939 року, а це, як відомо, абсолютно не визнається, і її учасники не отримали статусу учасника бойових дій. Замовчуються масові втрати у радянсько-фінській війні взимку 1939 — 1940 років, коли, зокрема, 44 київська дивізія повністю загинула в снігах Карелії.

Оскільки під час Другої світової війни фронт двічі прокотився Україною, значні втрати були серед військових з’єднань, де українці становили більшість. Особливо Червона армія поповнилася українцями в перебігу проходження фронту в 1943 — 1944 роках, оскільки німецька окупаційна влада не використала людських ресурси для боротьби на фронті, хоча цілком могла це зробити, але гору взяла німецька гордість — німецьке командування робило ставку на власні ресурси Німеччини.

Великі людські й матеріальні ресурси України суттєво вплинули на воєнну могутність СРСР. Згадаймо сотні тисяч мобілізованих на ходу і навіть не взятих на облік і не обмундированих учасників звільнення Києва — обов’язково до дня Жовтневої революції 1917 року 7 листопада 1943 року, які полягли у Дніпрі й на його берегах, хоч німецькі війська були налаштовані лише на контрольований відступ. На початку 1944 року радянські війська вийшли на довоєнні кордони СРСР і вступили на території східноєвропейських держав. Москва, зміцнившись мілітарно, робила ставку на підкорення Європи. За це українці масово гинули в перебігу форсування Вісли та Одера, захоплення Берліна і Кенігсберга. Зрештою, це призвело до підкорення пів-Європи та перемоги над Німеччиною у травні 1945 року. На жаль, участь українців у перемозі не просто применшується, а нахабно перекручується і забувається на догоду росіянам.

Фактично кінець війні було покладено підписанням Акта про капітуляцію всіх збройних сил Німеччини щодо всіх учасників Антигітлерівської коаліції, що сталося і за присутності представника СРСР у французькому місті Реймс, де перебував штаб військ союзників, о 2 годині 41 хвилині (за Гринвічем) 7 травня 1945 року. Бойові дії припинялися опівночі 8 травня. Оскільки такий ритуал капітуляції не влаштовував Москву, 9 травня 1945 року в Берліні відбулося повторне підписання цього документа. Звідси святкування Дня Перемоги в різні дні: 8 травня на Заході, 9 травня — в СРСР.

Для України День Перемоги є Днем жалоби за тими, хто не повернувся з війни, і нагадуванням про неї. Щоб розмежувати це, доцільно 8 травня провести як День скорботи, а 9 травня — для згадування про цю історичну подію ХХ століття. При цьому ми проти військових парадів, бо вони є насправді нічим іншим, як брязканням зброєю агресивної Росії на застрашування народів світу. День перемоги вважається в Україні державним святом, тому його відзначення повинно проходити виключно під державними символами України: з Гімном «Ще не вмерла Україна», Тризубом, синьо-жовтими прапорами, і лише цією символікою. Всякі «прапори перемоги» та георгіївські стрічки нехай залишаться в музеях. В іншому разі це — свято чужої держави.