Про «активне моделювання Української держави»

Дні «Дня» у Львові в самому розпалі — містяни і туристи продовжують долучатися до них, активно відвідуючи Фотовиставку «День-2014» у Палаці мистецтв. Минулого ж тижня, після урочистого відкриття виставки, головний редактор «Дня» Лариса Івшина на запрошення Національного університету «Львівська політехніка» та МІОКу взяла участь у діалозі про сьогоденні виклики для України, їхні причини, наслідки та перспективи. Понад півтори години не лише студенти, а й викладачі ВНЗ, львівські інтелектуали спілкувалися з редактором на тему «Як нам перемогти?». Львів мав багато запитань до Лариси Олексіївни — щодо перспектив новообраного уряду, необхідості справжніх політичних партій, «лізингу» Донбасу, проблем російської ідентичності, об’єднання країни навколо трагедії, що на сході... Часу для всіх запитань і відповідей забракло, але натомість львів’янам дістався ексклюзивний інтелектуальний подарунок від головного редактора — вони першими побачили, як «розпускається» інтерактивне «Дерево» пізнання газети «День»! У вигляді візуалізованих плодів у чарівному цвіті — інтелектуальні ініціативи видання, які варто підтримувати й до яких хочеться долучатися,— це і львівський Сад світового українства, і «Самоосвіта»-online, Літня школа журналістики, акція «Свічка у вікні», започаткована Джеймсом Мейсом — автором «Дня», фотоальбоми, книжки-бестселери, коник «Алегро» та багато іншого. Та навіть — Дні «Дня» у Львові.

Пропонуємо читачам «екстракт» відповідей Лариси Івшиної на запитання львів’ян.

«ВИБОРИ ПОПЕРЕДНІХ РОКІВ ПІДГОТУВАЛИ НАМ ЦЮ КАТАСТРОФУ»

Л. І.: — Унікальність української ситуації потребує унікальних зусиль. Це насамперед — зусилля розумові. Повинен бути план наступу на «темноту», й він має бути різнобічний. Я не бачу чарівної палички чи одного прийому, яким можна подолати наші проблеми. Очевидно, вони триватимуть довго. Я могла б спокійно займатися газетою, але все інше — багаторічні «волонтерські» проекти — громадянські почуття. І саме в цьому дискурсі я показую, що ми можемо робити, щоб перемогти. Ми можемо перемогти тоді, коли «переполемо» забур’янене українське «поле», коли попрацюємо з українськими людьми, які емоційно часто вважаюсь себе патріотами, а крок убік... Вони абсолютно нічого не робили для того, щоб змінити ситуацію, — рухалися за інерцією. Вибори попередніх років підготували нам цю катастрофу. Кого обирали, як обирали, за скільки обирали — це колективна провина.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ «НАСІННЯ» ВКИНУТО. ЧИ ПРОРОСТЕ ВОНО — ЗАЛЕЖИТЬ УЖЕ ВІД САМОЇ МОЛОДІ

Під час однієї з найбільших драм та викликів для нашої держава далеко не вся країна задіяна в подоланні цих проблем. Найперше ми говоримо про те, що українська влада повинна була підготувати доказову базу для позовів у міжнародні суди. Про те, що кожен виборець, який зустрічається зі своїми обранцями, має запитати його: чому ви не поставили на голосування питання про ратифікацію Римського статуту? Ось наше завдання — думати над тим, що українське суспільство являє собою зараз, як його привести до більш боєздатної інтелектуальної форми. Одні скажуть, що це найкращий уряд з 91-го року, інші — що найгірший. Важливо те, що про це думають самі українці, й на основі чого вони роблять такі висновки.

«УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА НАМ НЕ ГАРАНТОВАНА, ЯКЩО МИ САМІ НЕ ЗАХОЧЕМО ЗА НЕЇ БОРОТИСЯ»

Л. І.: — Що може об’єднати українців сьогодні задля перемоги? По-перше, це інстинкт самозбереження. Як казав Микола Амосов, «никакой прогресс человечеству не гарантирован». Сьогодні це означає, що ніяке спокійне життя, жодна Українська держава нам не гарантовані, якщо ми самі не захочемо за це стояти й боротися. Це саме той час «Х», коли кожен повинен чесно дати собі оцінку: чи готовий він за неї боротися? Якщо готовий, тоді в яких формах? Хто не на фронті, той «волонтер». Це поняття має дуже багато форм. Проекти газети «День» — це теж вид волонтерства. Ця раціональна робота почалася ще тоді, коли про війну ніхто не думав. Мене часто запитували: чому ви називаєте свої книжки такими мілітарними назвами: «Бронебійна публіцистика», «Підривна література»? Хто не хотів, міг не бачити, але ознаки занепаду, деструкції й деградації були очевидні ще тоді, й очевидним було те, що з таким розвитком подій ми неминуче зіткнемося із сильними викликами.

1999 року, після президентських виборів, у нас була така стаття: «Титанік» вирушив у дорогу». Проект цієї катастрофи нескладно було передбачити. Звісно, вся інша частина журналістики працювала «в тренді» — їх усе влаштовувало. Вони були зовсім по інший бік барикад й не переймалися від того, що я бачила, — з другим обранням Кучми почнеться сценарій катастрофи. Люди навколо нього тоді думали про збагачення. А Росії здавалося, що українці, які захоплені власним збагаченням, не думатимуть про те, на чому їм справді вартує зосередитися. Вирвавшись із пащі звіра, треба думати про власну безпеку. Про це нам казали лише старі табірники й ті, хто вижив. Коли з їхніх уст звучало: «Наш лютий ворог — Москва», то інші дивилися й думали, мовляв, перестраждалися, не бачать, як пройшов час й змінився світ. Усе, що відбулося на наших очах, — певним чином відстрочений платіж за попередньо взяті «кредити» й виплачування «авансу». Для мене особиста драма в тому, що можна було це передбачити, але навряд чи можна було змінити.

«ТРЕБА СТАВИТИ НА ПОЛІТИКУ, ЯКА МАЄ В ОСНОВІ ЦІННОСТІ»

Л. І.: — Пішовши працювати в приватну газету 1992 року, я взяла для себе сміливий виклик — «відчалити» від державного «корабля». Я намагалася в умовах тої чи іншої приватної газети донести, що реалістична й жива частина українського суспільства, яка розвивається не в полоні міфів, не є заскорузлою та здатна вчитися, може прокласти свою дорогу в новому конкурентному світі.

1994 року, прийшовши до влади, Леонід Кучма говорив: «Скажіть, яку хочете Україну, — таку й побудую». Тут переважили інтереси збагачення, й ідеологія вже не мала жодного значення. Тому все, що відбувається зараз, — потреба в баченні. Тепер є потреба і в справжніх партіях, і в справжніх поглядах. Але ми ще маємо людей, які своїм іменем «освячують» політичні проекти. Однак аби мати щось реальне, потрібно потрудитися. Ми часто порівнюємо себе з Польщею, але не можемо сказати, чому свого часу «Солідарність» вже несла ідеали й цінності в боротьбі, чим ми тоді точно не займалися. Ми дозволяли собі говорити будь-що, збиралися тільки, аби попліткувати про політиків, але зовсім не про серйозні погляди. Тому я нещодавно написала у «Фейсбуці» про обнадійливий знак. Йдеться про те, що один бізнесмен, депутат із Дніпропетровщини написав у соцмережі про ідеологічну суперечність В’ячеслава Липинського та Дмитра Донцова. Те, що ці суперечки «вибралися» з тих кіл українців, які завжди цим жили й цікавилися, на простори спільнот, дійшли до дніпропетровських бізнесменів, вважаю дуже обнадійливим знаком. Тому що нарешті потрібно витворювати громадянські платформи людей зі справжніми поглядами. І не треба ховатися за якимись PR-образами, в які люди насправді не вірять.

Треба з’ясувати: є віра в погляди, є віра у те, що за цим треба йти. Якщо немає — ця ситуація буде відтермінована на довгий період, поки ми не зрозуміємо, що треба ставити на політику, яка має в основі цінності.

Ви можете запитати, де ми таких візьмемо. Можу сказати, що я їх зараз не бачу, і саме тому вважаю, що це перехідний період. Це люди, виховані в олігархічній системі координат. Вони не можуть. Але за ними повинні прийти ті, що можуть і хочуть бути іншими. А нашим завданням було — їх підготувати. Принаймні підготувати для них «лоцію» і показати, як можна здійснювати цей план і розвиватися.

«ДЛЯ УКРАЇНИ СТОЇТЬ ПИТАННЯ РУБА — ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ АБО ВІДСУТНІСТЬ ВОЛІ ДО ЖИТТЯ»

Л. І.: — Підготовка людей, які не лише переконані у своїй правоті, а й уміють користуватися всіма інструментами, повинна бути заведеною на факультетах журналістки. Тому що в нас попередньо були відомі історики, теоретики інформаційних війн, але коли грянув великий грім, я не зовсім зауважила, де їх теоретичні надбання використовуються. Це один доказ того, що не треба жити лицемірством. Якби ми реально готувалися до інформаційної війни, то першим запитанням було б: з боку кого? Всі казали, що «ми ж братні народи», «якось буде». Чому ж не розуміли коріння проблеми — що Росія готувалася до цієї війни всі ці роки? І в основі — її неподолана криза ідентичності. Росія всі ці роки стоїть на «плавуні». У керівництві сусідньої держави точно знають, що за ними немає механізму відтворення. Тому вони стратегічно привласнювали українську історію. Частина українців зі своїх міркувань приймала бік московської імперії, їх насичували своїми ідеологемами, думаючи, що потім якось «вирулимо». Ми не повинні виглядати як безневинні вівці, на яких напав злий сусід. Ми самі немало доклалися до своїх криз. Боротьба триває не лише за нафту й газ. Росія бореться за наше місце в історії. Але це просто завіса, за котрою багато проблем, з якими Росія не змогла впоратися і вибрала спосіб вирішення внутрішніх проблем війною. На жаль, багато того московського люду, який виявився інструментом тієї війни, — жертви кредитних махінацій, люди, яких випустили з тюрем, і жертви пропаганди. Масована пропаганда здійснювалася всередині Росії, в Європі й що найбільш гірко — в Україні. І у нас вона ще не зупинена.

Для України стоїть питання руба — воля до життя або відсутність волі до життя.

Сьогоднішня владна стратегія має назву — «як би так воювати, щоб не посваритися». На мій погляд, самонавіюванням є думка, що з Путіним можна якось помиритися. Складноздійсненне завдання, адже проблеми російської держави штовхають Путіна воювати. А нам потрібно шукати антиотруту й пропонувати свої альтернативи, зокрема інформаційні. Для цього не достатньо створити міністерство — треба розуміти завдання, треба об’єднати професіоналів, треба діяти в цьому напрямі. Хоча, на мою думку, є деякі позитивні речі.

«МИ ПОВИННІ БРАТИ ВІДЛІК ВІД МОМЕНТУ, КОЛИ ДОНБАС ВСЕ Ж ПРОГОЛОСУВАВ ЗА УКРАЇНСЬКУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ»

Л. І.: — Майже три роки тому наша фотовиставка мала колосальний аншлаг у Донецьку, й були якісь обнадійливі знаки, що там формується середовище. Наприклад, запекла дискусійна боротьба в університеті між затятими «рускамірцами» й адекватними людьми. Але, звичайно, перед тим у Донбасі минуло кілька хвиль руйнації живого сегменту.

Я вважаю, ми повинні брати відлік від моменту, коли Донбас все ж проголосував за українську незалежність. А сценарії, що розгорталися далі, — це конкретна відповідальність української політики та журналістики зокрема. Вони не готові до утримування пам’яті. Це стосується, наприклад, вбивства Євгена Щербаня. Він ще на початку 90-х ходив в український парламент у вишиванці. Це була людина, яка вже  в той час мала намір перейти в іншу систему координат. Думаю, він став жертвою з обох боків. Росія дала замовлення, а  тодішня українська верхівка знайшла у цьому свій інтерес. Процес, що відбувався після вбивства, я називаю «лізинг» Донбасу, в який він був відданий. Після Щербаня не було фігури, яка б ризикнула. Донбас опинився під російським соціальним, кримінальним й іншими гнітами, і все, що там вижило, — це українці абсолютно іншого замісу. Та чи присутнє це в анамнезі української політичної хвороби? Ні.

Мужність і героїзм українського суспільства — це одне, а безпам’ятство та відсутність активної політичної журналістики — зовсім інше. Хоча й у нас щороку випускаються тисячі журналістів... Це означає, що сили інерції дуже потужні, тому потрібно внести активне знання, яке підхопили б усі новітні важливі речі, які чомусь залишилися поза полем для аналізу.

Корумпування української політверхівки дійшло до таких меж, що я абсолютно переконана: це стало карт-бланшем для нападу. Путін готувався взяти всіх «теплими». Єдине, що стало на заваді — втрутився український народ.

Але з Донбасом все зовсім не просто. Багато людей перейшло в якийсь латентний стан, вони не вірили в Україну. Розправа над журналістом Ігорем Александровим, 15 років не поховано Георгія Гонгадзе — журналістика практично переступила через це й пішла, не помічаючи цього. Зі своїх міркувань, навіть новоявлені «зірки» в парламенті — дуже мало хто здатен про це говорити. І все це нас тримає і не дає широкого кроку. Всі вважають, що потрібен один Майдан раз на десять років, щоб показати мужність, а далі кожен день треба робити вигляд, що ти нічого не бачиш, не чуєш і не розумієш.

На Донбасі ми втратили дуже багато тих людей, які покладалися на українську державу, яка тоді була нездатна їх захистити.

Історія — могутній фермент. Правильно розказана історія молодим правильною мовою через живі образи й покоління лікує і дає великі сили. Нашу витривалість та міцність ми повинні показати зовсім асиметрично. Можна скільки завгодно говорити й писати дисертації про національні ідеї — а все це буде як припарка мертвому. Треба інструментально здійснювати оздоровчу роботу, щоб продуктивні сили запустити в обіг.

Я розповідала на Фотовиставці про хлопця із Луганщини, котрий натрапив на нашу книжку «Дві Русі» в середовищі, де всі насміхалися з України. На нашому книжковому відеофлешмобі він сказав, що, якби не це, напевно, бігав би разом із «ЛНР» та «ДНР», якби в ньому не прокинулось те інше відчуття й бачення. Я подумала, що одна врятована душа для України уже багато важить.

У серії «Бронебійна публіцистика» з нашої Бібліотеки є есе Юрія Шевельова «Москва. Маросєйка», де він називає трьох головних ворогів України: «Москва, кочубеївщина, провінціалізм». Для перемоги над кожним із них газета «День» має свій план.

Я багато років проповідую ідею, що університети — це навчальні округи — так само, як і військові. Кожен студент, готовий до інтелектуальної співпраці, — це місіонер, котрий здатен багато чого зробити. Інтелектуальний дискурс надзвичайно слабкий. Активне моделювання української держави тільки проглядається, а на цьому потрібно наполягати.

ВРАЖЕННЯ

«ЦЯ РОЗМОВА — ПОШТОВХ ДО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПРАЦІ»

Iрина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

— Мене дуже тішить те, що співпраця з «Днем» триває і набуває подальшого розвитку. Організація таких подій — справжній громадянський подвиг, який вимагає інтелектуальних, емоційних, матеріальних та організаційних зусиль. Ми хочемо, щоб газета прийшла в кожну студентську аудиторію, бо це прекрасний матеріал не тільки для історії України, а й для осмислення сучасного. Нам дуже важливі зустрічі з головним редактором «Дня», які вже стали традиційними. «Як нам перемогти?» — це те, про що зараз всі говорять, думають і, не побоюся сказати, мріють. Але мріяти — це одне, а ось осмислити ті реалії, в яких ми перебуваємо, — це зовсім інше. Тому, я думаю, ті міркування, що їх висловила Лариса Олексіївна, з приводу умов, в яких ми опинилися, та шляхів, якими нам треба йти, є дуже важливими для молодих людей. Для студентів ще дуже важливою є теза про те, що нам треба йти вгору до нашого ціннісного сходження. Розмова, яка відбулася в «Політехніці», — це і поштовх до інтелектуальної праці. Тож це заклик до осмислення всіх проектів, які пропонує газета. Це дуже важливо, адже основний концепт, який сповідує газета, — концепт правди. І він реалізується в усіх її проектах. Це те, чого нам бракувало століттями й десятиліттями.

«ГАЗЕТА НАМАГАЄТЬСЯ ЗАДАВАТИ ЦЕЙ ПРОЕКТ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Ольга КВАСНИЦЯ, викладач кафедри зарубіжної преси та інформації факультету журналістики ЛНУ ім. ІI. Франка:

— Ті ідеї, які виносила головний редактор на обговорення, — зразок генерації ідеї смислів, тобто задавання тону на розбудову держави. Фактично це бачення та реалізація проекту української держави. Як колись казав Ортега-і-Гассет, держава — це план дії та співпраці. І державна ідея — то є цільний рух. Часто постає питання, яку державу ми будуємо? Власне, газета намагається задавати цей проект нашої держави. Всі інтелектуальні проекти «Дня» — це проект і держави, і громадянина, який мислить. Отже, завдання, яке ставить газета — пізнання самого себе, своєї історії, а відтак і формування нової української людини. Газета задає планку цього типу особистості — людина, яка мислить, має належний рівень знань і поважає себе, є самодостатньою. Позиція «Дня» імпонує в тому сенсі, що Україна не потребує жодних адвокатів у світі — це засаднича позиція бачення самого себе, свого майбутнього. Важливо, що газета шукає російського інтелектуала, намагається додзвонитися, вести діалог поміж двома державами, здоровий діалог з інтелектуалами, які мають здоровий глузд і теж шукають вихід із кризи. Газета виконує ту засадничу заповідь, яку свого часу накреслив Михайло Драгоманов — охопити чи втримати нитку історії, яка колись обірвалася.

«ТРЕБА ЇЗДИТИ З ТАКИМИ ДИСКУСІЯМИ, І ЩО БІЛЬШЕ, ТО КРАЩЕ»

Анна ЛЕВЧУК, доцент Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, модератор дискусії з редактором «Дня» в Луцьку:

— Порівнюючи з дискусією в Луцьку, скажу, що в «Політехніці» ставили запитання переважно викладачі або інші гості. У Луцьку ж активнішою ланкою дискусії виявилась молодіжна аудиторія. Взагалі складно назвати якісь суттєві відмінності. На мою думку, Луцька аудиторія була менше акцентована на політику, а більше — на просвітницькі моменти. Адже ми більшою мірою зосередились на історичних і культурних питаннях. У Львові розмову взяли у свої руки старші представники, може, й тому дискусія пішла в це русло. До нас часто приїжджають з політичною агітацією, але ніяк не з просвітницькою. Важливо розуміти, що завдяки інтелектуально вихованій молоді можливі подальші якісні зміни в суспільстві. Адже та молодь є активним виборцем і потім приходитиме до влади. Те, що вони тривають довше від запланованого часу, означає, що такого типу спілкування явно обмаль. Тому треба їздити з такими дискусіями, і що більше, то краще.