Попит на абсурд

Якось не дуже поміченою пройшла вельми визначна дата. У Раннімеді на південному березі Темзи, на захід від сучасного лондонського Сіті, англійський король Іоанн (Джон) Безземельний 800 років тому 15 червня 1215 підписав історичний політико-правовий документ Magna Charta Libertatum, відомий у нас під назвою «Велика хартія вольностей».

У радянській історіографії незмінно зазначалося, що Хартія мала реакційний характер, оскільки закріплювала феодальну роздробленість і була ухвалена через поразку короля в боротьбі з баронами. Однак це не зовсім так.

До XIII століття в ранньонормандській Англії утворюється феодальне суспільство. До числа вільних станів належали знать, духовенство, містяни та вільні селяни фрігольдери (freehold), крім того існували залежні селяни — віллани (villanus — від лат. villa — садиба).

Хоча й захищала Хартія феодальні інтереси, її норми використовували низку прогресивних принципів — відповідності дій посадових осіб закону, пропорційності діяння й покарання, визнання винним лише в судовому порядку, недоторканності майна, свободи залишити країну й повернутися до неї тощо. Навіть майно вілланів відповідно до Хартії феодал не міг забрати й тим паче продати.

 Юридична техніка Хартії вийшла за межі суто феодального договору й запровадила в англійському праві засадничий і нечуваний у той час принцип підпорядкування влади праву під загрозою правомірної збройної відсічі з боку населення.

Положення Хартії стали одним із головних аргументів вимог програмних документів доби Нового часу — Петиції про право 1628, Великої ремонстрації 1641 й інших документів часів Англійської революції. Велику хартію вольностей традиційно зараховують до числа найбільш значущих політико-правових документів, які вплинули на становлення й розвиток інституту прав людини.

2009 року ЮНЕСКО включила Хартію до реєстру «Пам’ять світу».

Хоча більшу частина статей Хартії було скасовано або відредаговано заново, проте в ній залишилося найголовніше положення про те, що «Жодна вільна людина не може бути схоплена, ув’язнена, позбавлена власності, оголошена поза законом, заслана або будь-яким іншим шляхом принижена ... окрім як за законним рішенням суду або за законом країни». З цього юридичного й визнаного владою положення починається оформлення прав людини.

Річниця Великої Хартії вольностей майже збіглася з небаченою активністю російської Генеральної прокуратури щодо перевірки законності та конституційності передачі Криму Україні 1954 року. Заступник генерального прокурора Сабір Кехлер повідомив лідеру фракції «Справедливой России» Сергію Миронову, що «Генпрокуратура РФ визнала неконституційною передачу Криму Україні». Як писав на сайті радіостанції «Эхо Москвы» у своєму блозі Борис Вишневський, депутат Законодавчих Зборів Санкт-Петербурга (фракція «Яблоко»), «... регіт мене душить: 24 роки російська Генпрокуратура (а до того 36 років — радянська) не помічали цієї «неконституційності», і тільки зараз дійшло. Як до жирафів ... Рішення Президії Верховної Ради РРФСР та СРСР про передачу Кримської області до складу УРСР не відповідали Конституції СРСР та РРФСР, оскільки президії не мали таких повноважень. Президії дійсно таких повноважень не мали. Але ж це рішення було оформлено Законом СРСР від 26 квітня 1954, ухваленим Верховною Радою СРСР на підставі пункту «д» статті 14 Конституції СРСР від 1936 року, що віддавали питання про зміну кордонів між союзними республіками до відання вищих органів державної влади СРСР. Ну а потім у 1977-78 роках перебування Криму та Севастополя у складі УРСР було закріплено в нових конституціях СРСР, РРФСР та УРСР. Чим було поставлено жирну юридичну крапку».

Взагалі характерною рисою кремлівської політики є висока рефлекторність без прорахунку навіть найближчих наслідків. Зокрема й у разі залучення Генеральної прокуратури до суто політичних і пропагандистських справ.

Взагалі оцінювати правові акти неіснуючих держав з прив’язкою їх до нинішнього становища вельми небезпечна справа. Тому що до цієї юридичної пастки легко потрапляє той, хто її влаштовує. Виставляючи випадок із передачею Криму Україні на догоду потребам політики поточного моменту, кремлівські ватажки легко можуть поставити під сумнів сам факт існування держави російської в її нинішньому вигляді.

Справді. Призначивши референдум 1 грудня 1991 року тодішнє українське керівництво діяло на підставі конституції СРСР. У ній визнавалося й було оформлено у вигляді відповідного положення право союзної республіки на вихід зі складу СРСР. Оскільки механізм такого виходу не було прописано, то й призначили відповідний референдум. А ось аналогічної дії Росії не було, й тому, за логікою Генеральної прокуратури, вихід РРФСР зі складу СРСР цілком може бути визнано незаконним.

І цей ланцюжок при подальшій розкрутці приведе дуже далеко. Сам більшовицький переворот був незаконним, а значить, всі наступні правові акти СРСР так само може бути визнано незаконними. І нинішня Російська Федерація, котра привласнила собі статус правонаступниці СРСР, так само є незаконним державним утворенням.

Ця правова ланцюгова реакція заведе так далеко і наслідки можуть бути такими бризантними, що потім кісток не зберуть натхненники й організатори таких розглядів.

Розігнавши юридичну машину переглядів історичних змін у Кремлі навіть не помітили всю небезпеку скоєного. Тим паче зупинитися було вкрай складно. Після України взялися за так звану законність виходу зі складу СРСР країн Балтії. І тут Кремль знову потрапив до ним же розставлених тенет. Адже анексія прибалтійських держав ніким і ніколи не визнавалася в міжнародному сенсі. Відновлення їхньої незалежності й вихід із СРСР були переходом до status quo ante — до становища, яке було колись. Яка вже тут Генеральна прокуратура, і які її висновки.

Напевно після того, як у всього світу минув перший напад реготу, як у Бориса Вишневського, багато хто просто покрутив пальцем біля скроні. Просто якось коментувати висновки російських прокурорів неможливо. Логіки немає, а ірраціональні й політично вмотивовані рішення потрібно просто ігнорувати.

Якоїсь миті в Кремлі схаменулися і зрозуміли, в яку халепу вскочили, й терміново почали давати задній хід. За повідомленням «ТАРС», офіційний представник Генеральної прокуратури Росії Марина Гриднєва заявила, що «Юридичних перспектив у депутатського запиту щодо законності визнання Держрадою СРСР незалежності трьох прибалтійських республік 1991 року немає». І наголосила, що деякі запити, котрі надходять до Генпрокуратури, «взагалі позбавлені здорового глузду».

Взагалі здорового глузду позбавлена практично вся російська політика, особливо щодо України, країн Балтії та Заходу взагалі. Здавалося, що у повній безвиході потрібно хоча б спробувати знайти вихід із вельми непривабливого становища. Ні, в Кремлі продовжують гнути стару лінію на загострення, сподіваючись невідомо на що. І отримують відповідну відсіч, причому в досить принизливій формі.

Голову Державної думи Сергія Наришкіна не пустять до Фінляндії на Парламентську Асамблею ОБСЄ. Він мав очолити російську делегацію. Фінляндія ухвалила рішення не видавати йому дозвіл на в’їзд до країни через те, що він знаходиться у списку санкцій ЄС.

Вже від кого такого в Москві не очікували, то це від Фінляндії. Скільки років дружили, і тут ось тобі. Проста думка, що горда Фінляндія, яка серйозно постраждала від радянської агресії в 1939-1940 рр., краще за решту розуміє необхідність зупинити розповзання подібного на сході України, у Москві нікому не спала на думку. Адже забезпечували безпеку Ленінграда, а якщо у Фінляндії захотіли відібрати самим же СРСР визнану територію, то так тому й бути. Чомусь законність цього всього російська Генеральна прокуратура не вивчає.

Ізоляція Росії нагромаджується, як снігова куля, причому в дуже неприємних для Кремля формах. Навіщо ж зайвий раз дражнити й без того вже розтривожених гусей подібними екзерсисами Генеральної прокуратури?

Вся проблема в тому, що ажіотаж на кшталт «крымнаш» починає спадати. Занадто часто, насамперед у провінції лунають заклики «Хватит кормить Крым!». Грошей дедалі менше, проблем на півострові все більше, а в областях і краях уже губернатори відкрито говорять своїм громадянам про необхідність затягнути паски. От і вирішили підхльоснути народну ейфорію і нагадати про Крим. Тільки чи допоможе.

Повернемося до Великої хартії вольностей. Її неперехідна цінність не тільки в тому, що вперше певні права людини були закріплені юридично в правовому документі, але й у тому, що державну владу в особі її головних носіїв було відповідним чином обмежено й поставлено під громадський контроль. Саме з Хартії починається оформлення англійського парламенту як зборів представників громадян. Абсолютизм виконавчої влади тоді в особі короля отримав чіткі й окреслені межі.

У сусідній Росії, як у ті часи, так і тепер виконавча влада тяжіє над усім у державі, й парламент не є місцем для дискусій. Навіть до подоби Magna Charta Libertatum Росія так і не доросла. Попит на абсурд народжує російська влада і намагається, як може, його задовольнити.

Хоч як це прикро для неї та її сусідів. Чи довго так буде? Питання на разі без відповіді.