Волинські «кринички»

На Волині споконвіку шанували це природне диво, коли вода, яка пробивається крізь товщу землі, несе сильну позитивну енергетику, а отже, оздоровлює і навіть зцілює. Джерела у нас ласкаво називають «криничками», і біля багатьох поселень їх може бути по кілька десятків. В останні 10 років повернуто до життя понад 70 замулених криничок, і до них знову почалося паломництво.

СКІЛЬКИ ДЖЕРЕЛ — НЕВІДОМО

Найвідомішим на Волині є джерело в Оконську. Це село біля райцентру Маневичі, поблизу так званої бетонки — дороги Київ — Варшава. Більшість просто не знає, що, крім нього, над дорогою, де завжди у будь-яку пору року стоїть вервечка машин і десятки людей з каністрами та пляшками, в околицях села є ще принаймні десять джерел. Оконська вода містить срібло і магній, зберігається — як освячена! — місяцями і не піддається газуванню, інакше тут давно стояв би заводик з наливання води у пляшки... Цікаво, що фахівці перевіряли її на вміст радіації і стверджують: у воді її не додалося, а у ґрунті після Чорнобиля радіації значно побільшало. В самому Оконську природні джерела споконвіку називали «окнами» або «оками»: за чисту воду в незміряну ніким глибину. Від цього виводять і назву села. В Оконську нуртують посеред невеликого озерця, утвореного джерельною водою, два підземні потоки. Щосекунди вони викидають на поверхню по 200 (!) літрів води і справді нагадують очі...

Волинь відома як край озер, їх, за неповними підрахунками, майже триста. Хоча широко відомі і популярні з кілька десятків, і за те — дяка Богу, інакше б любителі відпочинку в місцях первісної природи швидко б із нею розправилися. Кількості ж джерел не знає ніхто, а мало яке село не має своєї кринички...

У селі Білосток біля гори, яку здавна називають «Сінаєм» (бо стоїть тут дуже древній храм), джерело пробивається фонтанчиками просто через тріщини у землі. Через те, що проходить крізь крейдяні залежі, то і вода... біла, але у склянці чи пляшці вона кришталево-прозора. Білий стік (сток) і село Білосток. Ім’я селу дала і річка Череваха поблизу Маневич, вона бере початок аж з 12 джерел! Великою пошаною і масовим паломництвом з сусідніх областей відзначається джерело у Будятичах, що біля Нововолинська. Стара легенда розказує, що пан не хотів, аби люди пили з нього воду, бо джерело було на його землі. Взяв і засипав. І осліп. У сні йому з’явилася Божа Матінка, яка наказала джерело розчистити. Зробив так — і прозрів. Опісля у джерелі побачили ікону Божої Матері. Її ніхто не міг дістати, доки не прийшли з проханням про кращу долю дві сирітки з сусіднього села. Святий образ дістали, і він давно на шанованому місці у будятичівському храмі. А над джерелом спорудили капличку.

Є джерела, вода з яких зцілює навіть від... куріння, є такі, де вона допомагає «від усіх хвороб». Будятичівське, крім хвороб тілесних, зцілює і душу. Тому кажуть, що головне у процесі споживання джерельної воли — це віра у її силу і Божу милість.

Рекордсменом же серед волинських джерел є стобихівські. Нині Стобихва — це невелике село у Камінь-Каширському районі, у самому центрі волинського Полісся. Колись мало магдебурзьке право і було містечком на всю округу. Нині проживає тут не більше 50 осіб, і глушина така, що під людськими вікнами вільно походжають дикі кабани з навколишніх лісів. Місцина цікавої історії (зокрема, тут знімали кіно про Голодомор в Україні, у якому зіграв Богдан Ступка), надзвичайної краси пейзажів, тут росте дикий барбарис і каучукове дерево (в окрузі його більше немає ніде). Уявіть, як восени це дерево змінює свій одяг: зелені листки стають яскраво-червоними, а на їхньому фоні помаранчеві плоди виглядають маленькими апельсинами. Але особливим ексклюзивом Стобихви стали джерела, їх аж 30. І кілька з них не замерзають навіть взимку, а ранньої весни, коли ще навколо лежить сніг, біля них розцвітають квіти. Є одне, вмившись у якому, люди реально поліпшують зір і виліковують різні хвороби очей.

«Водорості у цих джерелах завжди зелені, навіть лютої зими. Ми сюди гонили на водопій колгоспну худобу. Бо ж на фермах не було водогону, а відрами не наносишся», — розказує колишній фельдшер, корінна стобихівчанка Галина Іллівна Макарук, яка описала історію села у... віршах.

У Стобихві вам і легенди розкажуть, які віки пережили. Про те, що у джерелах живуть... душі потерчат, так на Волині називають немовлят, які померли нехрещеними...

«Одна жінка зустріла їх біля криничок. Вони плакали, що померли нехрещеними. Жінка зняла із себе хустку, розірвала її навпіл, одним кінцем махнула на дівчинку: «Ти будеш Євою». Іншим — на хлопчика: «А ти — Адамом». Дітки засміялися і шубовснули у кринички, а хто в яку — люди не пам’ятають», — недарма через такі перекази з глибокої давнини краєзнавці і фольклористи вважають Стобихву своєю Меккою.

В останні десять років на Волині обласне управління водного господарства розчистило, відновило і облагородило зо сім десятків джерел. Водники бачили вже не одну таку криничку, а сотні. Але стобихівські вважають найгарнішими і найцікавішими.

ДРУГЕ ЖИТТЯ  СТАРИХ КРИНИЧОК

Наскільки серйозним є втручання у природу, показала давня історія зі знаменитим джерелом у музеї-садибі Косачів у Колодяжному. Ще я з раннього дитинства пам’ятаю, як нас, школярів, возили сюди на екскурсію, і особливе захоплення викликав Лесин кадуб: старий пеньок, з-під якого витікало джерело... Воно пам’ятало ще і саму Лесю, і всю її родину. А 1971 року його засипали щебенем і піском. Наближалася якась дата, і на місці старого дубового пенька вирішили встановити його кам’яний муляж. Аж у Львові студенти та викладачі одного вишу розробили проект, виготовили муляж... Але ж земля біля джерела — це не асфальт, поблизу завжди мокро. Тому й зробили «подушку» зі щебеню. І джерело... зникло.

«Ми пробували його оживити. Пробурили свердловини, вивчали, які там напірні води, — розказує Юрій Бахмачук, колишній начальник Волинського обласного управління водного господарства. — Але все було марно. Природа не пробачила необдуманого втручання. А джерело пробило аж за кілька десятків метрів від свого первісного місця».

Юрію Йосиповичу і належить ідея про очищення, облагородження волинських джерел. Каже, що це диво природи варте більшої поваги. Та й користь для людей. Він сам, де буває, завжди набирає у банки чисту джерельну воду. Розказує і анекдот із життя, коли заїхав біля Ковеля до джерела, яке розчищали водники, і побачив тут величезну чергу з бідонами! Як виявилося, то місцеві «спиртовики» затоварювалися кришталевою водичкою, аби нею розводити спирт. Ну йому таки дали з кружечкою дійти і попити.

А у селі Качин, що в Камінь-Каширському районі, Бахмачуку показали діда, який їв страви, лише приготовлені на воді з місцевої кринички. Якимось чином, спробувавши суп, визначав, чи не полінувалася раптом жінка піти до кринички. Якщо лінувалася і набирала з «банальної» криниці під хатою, то просто виливав суп свиням.

Волинські водники, коли ними керував Юрій Бахмачук, першими в Україні почали відновлювати старі джерела. Згодом це почали робити їхні колеги і в інших регіонах, але волиняни донині роблять цю благородну справу, відновлюючи по 6—7 джерел щороку. А для цього потрібна спецтехніка, робота багатьох фахівців, певні кошти. Кожне джерело обов’язково освячує священик, поряд із ним споруджують лавки, альтанку... Не було чути, щоб люди сплюндрували відновлене джерело. В альтанках зазвичай п’ють цілющу водичку, а не «вогненну воду». І все ж, і все ж...

Десятиліттями у Стобихві тішили себе надією, звідкись же була у людей думка про те, що «оживе джерело — оживе село». Стобихва стала жертвою військового полігону, який радянська влада втулила поряд із ним. Відбомбитися сюди прилітали літаки армій всіх тодішніх соціалістичних країн Європи. Людей виселяли аж у Бессарабію, а вони поверталися до рідних обійсть і криничок біля них.

«Ми так тішилися, коли водники відновили нам криничку на Панській горі! Жінки зі скринь дістали старовинні, ще прабабині костюми: свято ж було у Стобихві! Вірили, що і село воскресне, — пригадує Галина Іллівна Макарук. — А в альтанку зачастили пияки, осквернили джерело... А люди ж їхали сюди з усіх усюд, промивали водичкою очі».

Нещодавно Галина Іллівна побувала біля ще однієї кринички на околиці села, яку вже мало хто і знає. З дитинства (а вже їй за 70) пам’ятає старезний хрест біля нього. Кого зі старожилів не питала ще колись, молодою, ніхто не дав відповіді про історію його появи. У це джерело також бігали мити очі, бо вода таки допомагала. А ще, розказує, в одних людей не було дітей, то чоловіку старі люди сказали, аби возив жінці воду звідси. І надія їхні по вірі їхній збулася ж! Вірогідно, що поставили тут хрест як подяку за зцілення. І завжди на хресті був пов’язаний або рушник, або стрічка.

«Джерело хащами заросло, а хрест стоїть, і нова стрічечка на ньому пов’язана, — дивується жінка. — Якась Божа душа це робить, може, родина дала яку обітницю за зцілення: мовчати за диво, зроблене водичкою з кринички, але шанувати джерело...»