Як урятувати найдорожче

Відомому літературознавцю, академіку НАН України, директору Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, давньому авторові та другу «Дня» Миколі Григоровичу Жулинському 25 серпня минуло 75 років. Вітаючи ювіляра зі святом, яке майже збіглося з річницею незалежності України, «День» розпитав його про українську гуманітарну науку, досягнення Інституту літератури, який Микола Григорович очолює вже 24 роки, прогалини в гуманітарній політиці країни, що призвели до війни на сході, та шляхи виходу з «пастки Кремля».

 — Миколо Григоровичу, ви цьогоріч уже вдруге обрані академіком-секретарем Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, але продовжуєте очолювати Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. До речі, скільки років ви є директором цього авторитетного академічного літературознавчого центру України?

 — Не питайте. 24 роки. Знаю, так довго на цій посаді… Сьогодні це анахронізм. Правда ж?

 — Можливо. Але це вирішувати науковому колективу. До речі, Інститут літератури в наступному році святкуватиме своє 90-ліття.

 — Так, Інститут Тараса Шевченка було створено у тодішній столиці радянської України — Харкові на початку 1926 року, хоча, на мою думку, свою історію нинішній Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України мав би виводити із 1918 року — від дня заснування Всеукраїнської академії наук у Києві. Відтоді розпочинається планомірна організація літературознавчих, історико-літературних досліджень в Україні такими академічними установами, як Історико-філологічний відділ ВУАН та Історико-літературне товариство при ВУАН, в яких працювали такі видатні вчені, як Агатангел Кримський, Сергій Єфремов, Павло Филипович, Олександр Дорошкевич…

До речі, комісія під головуванням академіка Сергія Єфремова вже в середині 20-х років ХХ століття розгорнула активну роботу із підготовки до друку і видання академічного зібрання творів Т.Г. Шевченка. На жаль, С. Єфремов та інші вчені-літературознавці були репресовані, робота над цим виданням припинилася і лише минулого року до 200-ліття від дня народження національного генія з’явилося друком повне зібрання творів Т.Г. Шевченка в 12-ти томах. Над ним працювали мої колеги з Інституту літератури, які вивірили всі тексти Шевченка з його рукописами, подали детальні примітки, коментарі. Наукові працівники Інституту мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Т. Рильського НАН України, Національного музею Тараса Шевченка працювали над мистецькою спадщиною Шевченка — їй виділено 5-й том.

Завершив Інститут ще один унікальний науковий проект — Шевченківську енциклопедію в 6-ти томах. Важко найти аналог цій фундаментальній праці — персональній енциклопедії геніального поета і художника.

Гадаю, що є всі підстави у моїх колег пишатися з нагоди виходу у світ перших чотирьох томів 12-томної «Історії української літератури». Я особисто радий, що реалізовано ще один вагомий академічний проект — «Історія української культури» в 5-ти томах. Головою редколегії останнього — 5-го тому — я мав честь бути, а цей том настільки об’ємний, що довелося видавати його в чотирьох книгах. Кожна книга 5-го тому — це тисяча і більше сторінок. Вражає висвітлена у цій п’ятитомній праці тисячолітня історія національно-культурного самоствердження українського народу, колосальний духовний потенціал нації, її культури.

Науковці інституту підготували й опублікували зібрання творів у семи томах Миколи Гоголя українською мовою. Видрукувано перші два томи наукового опису особистої бібліотеки Івана Франка. Завершується спільно з Львівським інститутом Івана Франка НАН України підготовка до опублікування першого і другого томів «Франківської енциклопедії» в 7-ми томах…

 — А що особисто ви готуєте чи вже підготували до друку? Над чим зараз працюєте?

— Особливо нема чим хвалитися. Передав до видавництва «Український письменник» рукопис літературознавчих статей і рецензій під назвою «Слово на стороні нації». У ці дні своєї відпустки працюю над підготовкою до друку книги «Моя Друга світова…». Жанрово означити її важко, це такий жанрово-стильовий «вінегрет»: виклад історичних подій на Волині до, під час і після Другої світової війни, голоси-свідчення очевидців, «озвучені» мною сповіді тих, кого вже давно нема серед живих, новели, оповідання… Сподіваюсь, протягом кількох наступних місяців видавництво «Ярославів Вал» її видрукує, завдяки фінансовій підтримці фонду Ігоря Палиці.

Готую для видавництва «Мистецтво» збірник статей про життя і творчість Шевченка під назвою «Духовний проповідник нації».

 — Знаємо, що ви не прихильник бурхливих відзначань ювілеїв, до того ж Україна нині переживає важкі часи. Які думки вас тривожать, що думаєте про день завтрашній в Україні?

 — Справді, немає підстав радіти і святкувати. І сподіватися на якесь замирення з путінською Росією у найближчі роки не доводиться. Заповіт попередника Путіна президента РФ Бориса Єльцина кожен ранок розпочинати думкою про Україну був сприйнятий Путіним буквально: кожного ранку думати над тим, яким чином «приласкати» Україну, «пригорнути» до грудей імперського орла. Чекали лише слушної нагоди. Хіба розстріл учасників Євромайдану 20 лютого минулого року не був організований російськими спецслужбами, хіба анексія Криму не готувалася заздалегідь і не тим же ФСБ, хіба поява на Донбасі так званих народних республік не є наслідком здійснення Росією неоголошеної збройної інтервенції щодо України? Було б наївно сподіватися, що путінська Росія зупиниться у своїх прагненнях до відновлення імперії і територіального розширення за рахунок колишніх радянських республік.

Мене особисто тривожать наміри, щоправда, поки що приховані, деяких країн Європи «умиротворити» Росію шляхом задоволення вимог російської сторони на переговорах у Мінську. Головне для Європи, щоб не розгортався конфлікт далі, щоб був мир і спокій в Україні, але якою ціною це буде здобуватися? Боюсь, щоб цей мир не був куплений за рахунок України. Мимоволі згадуються події 1938-1939 рр., коли прем’єр-міністр Великобританії Чемберлен — цей «апостол умиротворення», прем’єр-міністр Франції Даладьє… Це вони 29 вересня 1938 року у Мюнхені здали Гітлеру начебто в обмін на мир у Європі Чехословаччину. Дали згоду на передачу Судетської області нахабному фюреру, а через півроку не стало на карті Європи такої держави, як Чехословаччина. Щасливий Чемберлен розмахував із балкону на Даунінг-стріт під шалені овації захопленого натовпу англо-німецькою декларацією про ненапад і співробітництво, яку Гітлер навіть особисто не читав — перекладач прочитав йому текст і він без вагань підписав. Бо не надавав великого значення різного роду міжнародним угодам, договорам, зобов’язанням, як це нині робить Путін. Недовго тішився Чемберлен славою і званням «апостола умиротворення», творцем «почесного миру», переможцем у дипломатичній битві з Гітлером.

Боюсь, що Європа морально знесилиться від українських проблем, і заради миру, заради спокою для себе і своїх країн, піде, жертвуючи Україною, на «умиротворення» країни-агресора шляхом домовленості з Путіним. А Україна буде чекати на вирішення своєї долі в окремій кімнаті, як це було з представниками Чехословаччини – країни, з однією з найпотужніших армій у тодішній Європі – під час підписання ганебної Мюнхенської угоди.

Песимістичний сценарій? На жаль, така реальність. Очевидно, що Путін не має наміру відступати. Йому потрібна «переможна війна» і її радо привітає залюблений у свого вождя російський народ. У загальній масі росіяни з нетерпінням чекають, коли нарешті цю бунтівну Україну «заспокоїть» їхній фюрер, і годі сподіватися, що Європа і США в цьому випадку підуть далі нарощення економічних санкцій проти Росії.

 — Що для нас сьогодні найважливіше?

 — Політична стабільність, громадянська єдність і економічний розвиток. Путінська Росія не просто чекає — активно працює! — на політичну кризу та на економічний колапс в Україні, намагаючись дестабілізувати ситуацію в нашій державі. Їй, Росії, необхідний привід для вторгнення в Україну, а як це зробити – в імперії є для цього і власний досвід, і досвід Гітлера. Пам’ятаймо, як більшовики Росії вчинили в січні 1918 року за вказівкою Леніна, створивши Донецько-Криворізьку республіку, а згодом маріонеткову Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Мимоволі зринає аналогія з «народними республіками» — Донецькою і Луганською, а тепер уже з Комітетом порятунку України. Головне — привід для «порятунку України» і 60 тисяч озброєних «зелених чоловічків», які чекають на сигнал на східному кордоні й «внесуть» на руках утворений в Москві «уряд у вигнанні».

Путінська ідеологічно-пропагандистська камарилья подасть цю агресію як допомогу знекровленому українському народові у відновленні конституційного ладу шляхом відсторонення «фашистської хунти» від влади.

На жаль, нас чекає довготривале і виснажливе протистояння з північно-східним сусідом, тому проблема національної безпеки України — головна. З болем та самокритичною гіркотою визнаємо, що наші втрати, наші поразки спричинені відсутністю постійної державної україноцентриської гуманітарної політики. Ми втратили національний інформаційно-культурний простір, ми не здійснювали системне формування національної ідентичності, не утверджували пріоритетного напрямку в політиці у сфері освіти, науки, культури, мови, інформації… Я особисто брав участь ще 1992 року в підготовці кількох проектів Концепції гуманітарного розвитку України, але, на жаль, жоден із них так і не був прийнятий владою до реалізації.

Як тут не згадати про гіркі уроки поразки Української Народної Республіки, втрату незалежності в наслідок агресії більшовицької Росії, розгубленість і безпорадність тодішньої української влади в організації належного військового спротиву. Запізнілими виявилися заклики голови Центральної Ради Михайла Грушевського до консолідації національно-патріотичних сил, волання до всіх «свідомих і відданих інтересам нашої Батьківщини» випростатися на повний цивілізаційний зріст, відкинути всі партійні й групові розбіжності та піднятися на захист держави. Хоч як боляче це визнавати, але путінська Росія буде лише нарощувати військовий, економічний та інформаційно-комунікативний тиск на Україну. Тому ми мусимо, як писав Михайло Грушевський у статті «В огні й бурі» (1918) «жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу».