Гарячі теми:

У Вінниці відкрили меморіальну дошку на честь загиблого "кіборга" Сергія Зулінського

09 вересня, 15:51

Попри перемир’я і домовленості наші бійці гинуть, підриваючись на закладених бойовиками мінах, потрапляючи в засідки... Війна триває, і ми не можемо забувати про наших військових, які поклали життя за те, щоб кров і розруха не прийшли в рідні домівки. Ми цінуємо подвиг живих і вшановуємо пам’ять тих, хто віддав своє життя за Україну, за кожного з нас. Одним з таких є вінничанин Сергій Зулінський. Він до останнього захищав Донецький аеропорт, а загинув, рятуючи поранених. Сьогодні на його честь на фасаді вінницької школи № 29, де свого часу навчався герой, відкрили пам’ятну меморіальну дошку.

«Нас мобілізували 21 серпня минулого року. Ще дорогою на полігон під Житомир, ми всі перезнайомилися між собою. Із Вінниці було десять хлопців. Всі веселі, молоді, готові кинутися в бій за першої команди, – пригадує товариш загиблого, а нині демобілізований боєць Андрій Дедічев. – В зону АТО ми вирушили у листопаді, спершу два тижні перебували у Костянтинівці, а 25 числа зайняли позицію у Донецькому аеропорті. Наш перший бойовий марш тривав 40 днів. Лише перед Новим роком нас змінили, а два тижні, 15 січня, знову повернулися на позицію. Та там вже була інша ситуація – суцільне вогняне пекло».

У той день, 20 січня, троє вінничан Сергія Зулінський, Дмитро Франишин та Леонід Шевчук або, які їх всі називали, «Зуля», «Франик» та «Чечен» були в основній групі із зачистки аеропорту. Їхнє завдання полягало в тому, щоб прорватися на другий поверх терміналу, зайняти позицію і забрати поранених. Але це було нереально, бо летовище вже було під контролем противника і хлопці у складі своєї групи просто потрапили у засідку.

«У той кривавий день наш підрозділ втратив щонайменше 20 бойових побратимів. Зараз тіла всіх повернуті додому, захороненні з честь і повагою. Зниклих безвісти немає, а останнього полоненого побратима звільнили два тижні тому, – повідомляє демобілізований боєць 95-ої аеромобільної бригади Олександр Осаулко. – Щодня згадую і про загиблих, і живих. Кожен з нас рвався у бій, хотів показати ворогу, що це наша земля і ми тут господарі. Відважних вистачало. Але Сергій був беззаперечним лідером. Він – справжня людина, товариш, друг, син, чоловік і батько. Обожнював свою маленьку донечку. Мріяв про новий будинок і планував створити велику міцну родину. Та… не судилося».

Під час урочистого відкриття меморіальної дошки в пам’ять про Сергія говорили тільки теплі і щирі слова. Розповідали про його шкільні роки вчителі, про «подвиги» у дворі згадували сусіди. Кожен дякував батькам – Галині Василівні та Миколі Станіславовичу – за те, що виховали такого сина. Вони, у свою чергу, сказали, що пишатимуться тим, що тепер їхній Сергій зустрічатиме і проводжатиме учнів рідної школи. Щодня він нагадуватиме кожному з них про любов до Батьківщини, за яку віддав і тіло, і душу.