«Кращий інструмент, який дає тобі можливість без перешкод себе виразити»

Скрипалька здобула фахову освіту за кордоном і гастролює світом, пропагуючи українську музику. Соломія закінчила Музичний інститут ім. Куртіс у Філадельфії і була першою українкою, яка за 90-літню історію Інституту, дістала посаду концертмейстера симфонічного оркестру цього елітарного музичного закладу. Нині вона завідує струнним відділом і є професором скрипки і альта в Університеті Коннектікут, а також упродовж останніх років, як артистичний директор, очолює Музичну серію (Music at the Institute — MATI) Українського інституту Америки (Нью-Йорк). Крім закордонних виступів, Соломія Івахів багато грає в Україні,  до речі, всі кошти від українських гастролей передає на потреби АТО).

Нагодою для нашого спілкування з виконавицею став запис компакт-диску «Шлях до Свободи — 100 років української нової музики», який скрипалька здійснила разом із українською піаністкою Ангеліною Ґаделією. Він містить твори семи авторів і є своєрідною хрестоматією вітчизняної скрипкової музики XX — XXI стст. Те, що його випуском займається відома фірма Labor Records, а поширенням — компанія NAXOS, є гарною нагодою для української музики голосніше заявити про себе за кордоном. «День» розпитав Соломію про ідею і процес створення компакт-диску, особливості функціонування української музики за кордоном та творчий шлях самої скрипальки.

УКРАЇНСЬКА МУЗИКА ЗА КОРДОНОМ

— Соломіє, що спонукало вас до створення цього диску?

— Хотілося зробити професійний запис творів українських композиторів, які мені імпонують, а також показати найкращі зразки постмодерної, неоромантичної, експресіоністично-модерної та неофольклористичної течій української музики. Крім того, думаю, що у мене інше бачення музики, аніж у тих, хто живе в Україні. Українська музика для мене рідна, але оскільки вищу освіту я дістала за кордоном, то в мене сформувалося інше її розуміння. Саме це свого часу зацікавило композитора Богдана Кривопуста, бо ідея створення диску зародилася в його голові як поєднання культури Заходу і України в моїй грі. Задум виник ще перед Революцією Гідності, але через події і те, що людям було не до звукозапису, бо всі мали займатися іншими — громадянськими — завданнями, ми вирішили записувати диск у Сполучених Штатах із продюсеркою, яка мала величезний досвід. Зараз у світі існує підвищений інтерес до України і української культури. І ми хочемо поділитися іншим пластом  її культури, більш витонченим та інтелектуальним.

— Чи є якась загальна ідея, яка скріплює твори?

— Ідея диску полягала у тому, щоб поруч показати зрілих та молодих талановитих музикантів. Вони добрані не випадково — з кожним композитором та його твором мене поєднує своя історія. Так, «Алегрето і танець» Мирослава Скорика є для мене дуже важливими, бо цей метр, як і я, зі Львова, і наші родини знайомі роками.

Твір «Дотик янгола» Євгена Станковича написаний спеціально для мене. Його прем’єру було здійснено 2013 р. у Карнеґі-Холі, після чого захотілося включити його в цей диск. До речі, твір був замовлений Українським інститутом Америки у Нью-Йорку з нагоди святкування 25-річчя музичної серії МАТІ. Музика Станковича мені до душі, і, здається, я її розумію. Композитор пояснював, що у цій п’єсі пригадував своє дитинство, неспокій і свої дитячі переживання, адже він є дитиною війни. Мені, здається, що це не лише про Другу світову війну, а й про трагедію у загальному — «Дотик янгола» можна пов’язати і з Голодомором, і з Чорнобильською трагедією. За емоційною напругою я би порівняла його з Другим скрипковим концертом, прем’єру якого я здійснила у вересні 2007 року на «Контрастах» разом зі Львівським симфонічним оркестром.

«Мрії» Віктора Косенка були першою п’єсою, яку я у вісім років зіграла на сцені. Пам’ятаю, як у дитинстві уявляла, що я Пеппі Довгапанчоха, яка грає на скрипці і подорожує світом. За радянських часів це здавалося лише мрією, адже ми жили за залізною завісою, але тепер, коли я записувала цей твір і подумки повернулася до дитячих спогадів, з’ясувалося, що деякі мрії збуваються.

Наступний автор — Борис Лятошинський — мені дуже імпонує. Не сприймаю його «радянським» композитором та трактовку його музики як таку, де «танки їдуть». У ній більше європейськості, тієї витонченості, що йде від Олександра Скрябіна. Включена у диск Соната Лятошинського — найстарший твір серед восьми представлених. Вона була надрукована у Відні 1919 року видавництвом Universal, що свідчить про зацікавлення Заходу тогочасною українською культурою.

Богдан Кривопуст — мій колега, не лише композитор, а й музичний менеджер. Його твори я виконувала попередніми роками, зокрема, у концерті сучасної української та американської  музики для скрипки і фортепіано. Його «Капричіо» було створене  під час Майдану, і, здається, дуже точно відображує процеси, які тоді відбувалися. Прем’єра версії для скрипки з оркестром відбулась у червні 2014 року з «Київською камератою» та диригентом Валерієм Матюхіним. А коли Ангеліна та я виконували версію для скрипки з фортепіано у Колорадо Спрінгз, то після концерту до нас підійшла жінка і попросила переказати композитору, що твір її зачепив, бо вона 10 років працювала у конфліктній воєнній зоні.

Цікавою є музика Олександра Щетинського. Цього автора я персонально не знала, але ми познайомилися через «скайп». Представлений на диску твір «Епізод з життя поета» ми з Ангеліною Гаделією вперше виконали на святкуванні 200-ліття Тараса Шевченка у нью-йоркському Меркін залі Кауфман-центру у грудні 2014 року.

СОЛОМІЯ ІВАХІВ ЗАПИСАЛА КОМПАКТ-ДИСК «ШЛЯХ ДО СВОБОДИ — 100 РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ НОВОЇ МУЗИКИ», ЯКИЙ СКРИПАЛЬКА ЗДІЙСНИЛА РАЗОМ ІЗ УКРАЇНСЬКОЮ ПІАНІСТКОЮ АНГЕЛІНОЮ ҐАДЕЛІЄЮ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ СОЛОМІЇ ІВАХІВ

Осторонь стоїть Соната Валентина Сильвестрова. Я виконувала її 2009 р., хоча, чесно кажучи, боялася до неї підійти. Це музика для людей, з великим досвідом. І хоча я багато чого пережила, адже приїхала у чужу країну в 17 років, усе одно відчувала її набагато «старшою» за моє розуміння. Але Анґеліна допомогла мені осягнути цю музику. Для неї можливість виконання цього твору була великим щастям — і їй вдалося й мене захопити. Ми грали автору цю Сонату по «скапу» й отримали його дуже цінні поради. До речі, наша продюсер Джуді Шерман, яка чотири рази вигравала премію Греммі, два роки тому записала квартети Сильвестрова у виконанні Kronos Quartet.

— Окрім того, що всі ці композиції є певними етапами вашої творчої біографії, які ще цементуючі ідеї присутні в композиції диску?

— Задум компакт-диску полягає у поєднанні культур різних регіонів України  одному проекті. Кривопуст із Запоріжжя, Лятошинський і Сильвестров — кияни, Щетинський — із Харкова, Карабиць — з Донбасу, Косенко — з Житомира, Скорик — зі Львова і Станкович представляє Закарпаття. Цей компакт-диск репрезентує всю Україну в майже столітньому часовому проміжку — з 1919 по 2014 рік. Саме тому він і названий «Шлях до свободи — 100 років української нової класичної музики для скрипки і фортепіано». Ми хотіли показати, що ця музика розвивалася незважаючи на диктатуру та офіційний курс радянської творчості. Українські композитори шукали і знаходили свій голос, демонстрували своє бачення.

— Хто займається анотаціями та оформленням диску?

— Цей диск — колективна робота різних українців із різних куточків світу. Анотації робить Вірко Балей — композитор, який пропагував українську музику за часів залізної завіси в Америці, а також приїздив у СРСР і таким чином здійснював контакти з українськими музикантами. Вірко мешкає та викладає у Лас-Вегасі, штат Невада. На обкладинці використана картина художниці Соломії Когут зі Львова. Вона називається «Політ», зображає двох птахів, які хочуть піднятися вгору й дістати свободу. А Лев Раковський, українець, народжений у Штатах, допомагає нам з дизайном, у якому використовує орнаментику різних регіонів, повторюючи ідею різнобарвного музичного наповнення диску.

— Чи відома вже дата його виходу?

— Так, офіційний реліз буде здійснений 8 січня, хоча диски почнуть продаватися вже у грудні. Його можна буде придбати на Amazon, iTunes і офіційній сторінці Label Records.

— Що можна зробити для поширення цієї музики зараз? Як Україні голосніше заявити про свою музичність?

— По-перше, українську музику мають пропагувати самі виконавці. Другий крок — випуск дисків та друк нот. Для творів Лятошинського і Станковича, наприклад, вирішальною була публікація їхніх творів у західних видавництвах. Лятошинського надрукувала Universal, a Станковича — Lauren Keiser Hal Leonard.

Задля того, щоб була здорова нація, здоровий дух, потрібно піднімати культуру. А щоб культура існувала, необхідна матеріальна підтримка, адже не все можна зробити на ентузіазмі. У США люди, які надають кошти мистецьким організаціям, сплачують менше податків. Крім того, якщо якась заможна людина дає кошти на оркестр, то або крісло концертмейстера називається її іменем, або вішають табличку на дверях, що ця кімната імені такого-то мецената, або шукають інші способи віддячити. Але це не все: тут навіть пересічні громадяни звикли давати якусь пожертву на мистецтво. Було би добре, щоб ментальність змінилася й в українців. Ми вже бачимо паростки цього, адже зараз люди багато жертвують і підтримують цілісність держави та тих, хто захищає незалежність країни від агресора-сусіда. Треба лише зрозуміти, що підтримки потребують не лише соціальні проекти, а й культура. Пам’ятаєте, коли Черчіллю запропонували скоротити витрати на підтримку мистецтва під час війни, він перепитав: «А тоді за що ми воюємо і за що ми боремося? Культура як ніколи потрібна і необхідна у важкі часи».

— Диск, про який ми з вами говорили, матиме концертне промо? І чи дістанеться ваш гастрольний тур України?

— Обов’язково концерти в Україні будуть. Думаю, що ми зробимо це у травні наступного  року. Але у даному випадку моя головна місія у тому, щоб організувати концерти по світу, бо це більш проблематично, аніж удома — у Києві чи у Львові. На 2 жовтня вже запланований концерт у Кембріджі, (Масачусет), і він буде live-stream. Наступного дня — у Нью-Йорку. Мабуть, на початку травня буде виступ у Торонто. Крім того, хотілося б зіграти в Парижі, Лондоні і на Західному побережжі Сполучених Штатів. У цьому турі ми хочемо поділитися музикою з українцями, але паралельно добре було би показати нашу культурну спадщину й іншим націям. Коли ми с Ангеліною виступали в Колорадо, то 90% публіки це американці, і вони були приємно шоковані, наскільки цікавою є українська музика, сприймали її з великим ентузіазмом і казали, що навіть не думали, що ця музика може походити з України (адже музика, яку ми представляємо, є дуже різноманітною та кольоровою). Цей концерт відбувався на День вишиванки, і частина українців почули про виступ на публічному радіо Колорадо, яке було інформаційним спонсором проекту, і прийшли у вишиванках. Коли я це побачила, то зрозуміла, що ми не тільки пропагуємо українську музику для неукраїнців, а й також гуртуємо українців і українську громаду, яка існує поза Україною — всі розкидані, але концерт є чудовою нагодою всім зібратися, почути і відкрити щось своє, рідне.

«ГОЛОВНА МІСІЯ — ПРОПАГАНДА МУЗИКИ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ І УКРАЇНСЬКИХ ВИКОНАВЦІВ»

— Соломіє, розкажіть трохи про вашу діяльність арт-директора музичної серії Українського інституту Америки, де ви за останніх п’ять років багато чого зробили.

— Краще називати мене не арт-директором, а музичним, бо арт-директор у нас так само є, і він займається візуальною частиною. Музичну Серію МАТІ було започатковано 27 років тому в Українському інституті Америки, надзвичайно гарному будинку навпроти Метрополітен-музею, справжній окрасі Манхеттена. Ця будова була куплена Володимиром Джусом, який вирішив, що хоча України не існує як окремої держави, але українська громада має бути присутня в центрі Нью-Йорка. Йому хотілося, щоб українська культура була на видноті, і тому він придбав будівлю у серці Нью-Йорка.

Музичну серію почали Тетяна Чекіна та Орест Криса разом з Іреною Стецурою та Миколом Суком. Головна місія — пропаганда музики українських композиторів і українських виконавців. Також ідея полягає в тому, що музиканти неукраїнського походження, які виступають у серії, виконують українську музику. Ми сподіваємося, що після того як вони ці твори вивчили бодай на один концерт, уже будуть їх виконувати і пропагувати і під час інших виступів. Також намагаємося гуртувати музикантів українського походження. Наприклад, віолончеліст Gryphon Trio Роман Борис є уродженцем Канади українського походження, і він багато творів замовив для фортепіанного тріо у Сильвестрова,  Станковича,  Скорика і Богдани Фроляк. Виступом цього колективу ми відзначали 20-ту річницю Чорнобиля. Знаковий концерт також відбувся 1 березня 2014 року, під час окупації Криму, в якому я виступала. В ньому були твори Карабиця, Мошковського, Моцарта та Франка, і я дала йому назву «Посередині Європи», а мій знайомий дизайнер Лев Раковський, американець українського походження, розмістив на афіші карту України, адже центр Європи міститься у Закарпатській області. І я була шокована тим, що концерт збігся з такими подіями.

— У концертах, які ви організуєте, українська музика звучить поряд із творами західних авторів. Як вона себе в такому сусідстві почуває? Чи впливає воно на нівелювання комплексу меншовартості в українців, який ми, на жаль, ще не повністю в собі перебороли?

— Комплекс меншовартості нам нав’язували 80 років. Тому не буде так легко викорінити його. Мені важко зрозуміти цей комплекс, бо батьки змалечку привчали пишатися своєю культурою. Думаю, він пов’язаний передусім з тим, що люди недостатньо ознайомлені зі своєю історією, мало знають про видатних людей своєї нації. Комплекс меншовартості може існувати тільки в тому разі, коли ми не знаємо фактів, але якщо ми розуміємо, скільки доброго наша нація дала світу, тоді він зникає. Важливо також пам’ятати і навчати цього дітей змалечку, що не лише українці, а й представники інших народів живуть на території України і працюють на її благо.

«Я БУЛА ПЕРШОЮ І ЄДИНОЮ УКРАЇНКОЮ, ЯКА ЗА 90 РОКІВ ІСНУВАННЯ УНІВЕРСИТЕТУ ВИГРАЛА ПОСАДУ КОНЦЕРТМЕЙСТЕРА ОРКЕСТРУ»

— Коли ви зрозуміли, що є скрипалькою?

— Ще в дитинстві я зрозуміла, що дуже люблю музику загалом, не лише заняття на своєму інструменті. Звичайно, я дуже ціную скрипку і це є мій голос. Але я і зараз вважаю себе радше музикантом, аніж інструменталістом вузького профілю. Моїм викладачем була Ореста Ванькович-Когут, яка дуже любила музику й прищепила мені цю любов. Сильний вплив на мене також мали старші учні, які дуже добре грали (зокрема, альтист Андрій Війтович, скрипалька Соломія Сорока). І ще цікаво, що першим диском, який подарував мені тато, був концерт Мендельсона у виконанні Джозефа Сільверстайна як скрипаля і диригента. Це був 1993 рік. І яка все-таки цікава доля — 2000 р. я почала навчатися у Джозефа Сильверстайна у Філадельфії.

Що ще було для мене важливим — це Перша літня музична школа. Україною їздила комісія і добирала для участі 15 найкращих учнів. Саме там я познайомилася з Дмитром Ткаченком, Богданою Півненко, Андрієм Бєловим — фактично, теперішньою музичною елітою мого покоління та такими викладачами як Червов, Рябов, Карабиць, Каськів, Кузнєцов. Хотілося би таку літню школу організувати в Україні у майбутньому, але це потребує стільки коштів і, головне, самого бажання допомогти... У нас, у молодого покоління є зв’язки на високому рівні за кордоном, але, на жаль, у нас немає ще тієї підтримки в Україні.

— Для багатьох українських музикантів велика проблема полягає в неякісному музичному інструменті, який — погодьтеся — напряму пов’язаний з виконавським рівнем...

— Кращий інструмент дає тобі можливість без перешкод себе виразити. Із гіршим треба більше працювати, щоб передати свої ідеї, і то це не завжди виходить, бо є ліміт інструмента — того, що він може тобі віддати. У мене непогана скрипка, але коли є нагода десь позичити справді гарний інструмент, як Гварнері чи скрипку Страдіварі, це підносить на інший виконавський рівень. До речі, є така штука, яка дуже допомагає музикантам в Австрії і Німеччині — банки мають велику колекцію стародавніх інструментів і позичають своїм музикантам, які є на певному рівні. Або ж меценати вкладають кошти в якісний інструмент, ціна якого тільки зростає — це добра вкладення з боку інвестора, а для обраного музиканта — нагода працювати з прекрасним інструментом. Цього вельми бракує нам в Україні, бо ми якось мусимо все самі робити. Я не нарікаю, бо мій інструмент не йде в жодне порівняння з тими дровами, на яких я грала, коли була мала, але хотілося б мати кращий засіб вираження своїх ідей.

— У 17 років ви поїхали до США на навчання. Чим воно було для вас цінним?

— Я приїхала навчатися в одній з найкращих консерваторій світу, це була велика честь і удача. Моїми однокласниками був Ланг Ланг, Гиларі Ган, Джонатан Бис...Із Ланг Ланг ми за однією партою сиділи і вчили англійську мову. Я була першою і єдиною українкою, яка за 90 років існування університету виграла посаду концертмейстера оркестру, а також оркестру на Фестивалі  Тенглвуд, що було дуже престижно, і я не переконана, але, думаю, що була єдиною українкою, яка там навчалася на скрипці. Принаймні за час Незалежності — точно. Як концертмейстер працювала дуже близько з диригентами Саймоном Реттлом, Шарлем Дютуа, і, до речі, Шарль мені сказав, що був у Львові. Він сказав, що Львів — найгарніше місто Європи, яке було найменш зруйноване під час Другої світової війни. Було чудово, що всі зірки, які працювали з Філадельфійським оркестром, приходили у суботу працювати з нашим студентським колективом. Я дуже вдячна цьому вишу, в якому викладав Єфрем Цимбаліст, Карл Флеш, М’ячислав Горшовський, Рудольф Серкін, де навчалися Самуель Барбер, Лейла Джозефович, Гарі Графман, бо він з мене зробив музиканта, а не тільки скрипальку. Моїми викладачами були солістка Памела Франк, концертмейстер Клівлендського оркестру під керівництвом Джорджа Зелл Рафаель Друян та концертмейстер Бостонського оркестру, соліст Джозеф Сільверстайн. Не лише саме навчання, а й оточення було дуже важливе для мого формування. Це навіть важливіше за перемоги в конкурсах, хоча і вони в моєму багажу є.

— Що ви робите для поширення класичної музики для широкого загалу?

— Буду відкривати гру з американського футболу 5 вересня. Заграю на електроскрипці невеличкий твір Джона Б. Хеджеса, написаний для цієї нагоди, в який я попросила його включити українські поспівки. Це буде не перший мій досвід виходу на «чуже поле». Коли Джастін Тімберлейк записував 2006 р. свій відомий альбом «Sexy Back», я грала на скрипці в його пісні What Goes Around...Comes Around. До речі, коли моя двоюрідна сестра виходила заміж у Львові, і ми пішли на вечірку, а ді-джей зіграв цю пісню — мені було приємно. А роком раніше я також грала з Елтоном Джоном на величезному парквею в Філадельфії. Це було дуже цікаво, але якщо ви мене запитаєте, що я краще пам’ятаю — Бетховена «Крейцереву сонату» чи це — ясно, що відповідь буде не на користь останнього. Втім, я вважаю, що такий досвід допомагає нам по-справжньому відчувати емоції, які переживають інші люди. Адже наша справа — передача людських переживань через свій інструмент.