Концептуальна поезія в час війни

Однією з найпомітніших поетичних новинок 2015 року стала книжка поетки, авторки «Дня» Любові Якимчук «Абрикоси Донбасу» (надрукована у «Видавництві Старого Лева»). Стала великою мірою через трагічні обставини, за яких кожен «донбаський голос» дістає особливу увагу, але зовсім не тільки через них — книжка справді цікава, яскрава і концептуальна.

«Абрикоси Донбасу» складаються з кількох розділів, десь тематично, десь формально згрупованих. І, безумовно, центральним серед них є розділ «Розкладання», де більшість віршів — про війну. Любов Якимчук нині живе в Києві, але вона уродженка Луганщини, її родина нещодавно евакуювалася з фронтової зони, тож вона має що відчути й висловити на цю болючу тему. Відповідні вірші краще назвати не «військовими», а «гуманітарними», бо зосереджуються вони на людині, що опинилась у війні, на символічному стражданні країни, території.

(...) не кажіть мені про якийсь там

 Луганськ

він давно лише ганськ

лу зрівняли з асфальтом червоним

мої друзі в заручниках -

і до нецька мені не дістатися

щоби витягти із підвалів, завалів

та з-під валів

(...)

а де бальцево?

де моє бальцево?

там більше не родиться Сосюра

уже більше ніхто з людей

не родиться

я дивлюся на колообрій

він трикутний, трикутний

і поле соняхів опустило голови

вони стали чорні й сухі, як і я

вже страшенно стара

і я більше не Люба

лише ба.

На перетині з цією темою — ще один важливий момент книжки — своєрідна міфологізація Донбасу. Його краєвиди, місця, індустріальна й постіндустріальна фактура метафоризується, наповнюється індивідуальним сенсом, літературно «обживається». Що ж, у часи, коли багато українців знайомляться з цим регіоном і всілякими його нюансами у дуже специфічний спосіб, такий «поетичний Донбас» і справді має чимале значення, навіть коли в ньому вистачає щирих патріотичних гіпербол. Мабуть, символічно, що все це видано саме у Львові...

Вистачає в книжці й любовної лірики, віршів-спостережень, літературних метатекстів (наприклад, пов’язаних із майже «тотемними» для Якимчук поетами — Михайлем Семенком і Василем Голобородьком) та іншого. Є й вступ самої авторки з міркуваннями про свої тексти. Взагалі, як уже говорилося, «Абрикоси Донбасу» — видання дуже концептуальне. Адже тут ви зустрінете, наприклад, фотографію сукні, зв’язаної Маріанною Кіяновською, замість передмови, і чек із супермаркету «Сільпо» — замість вірша. Гріх не згадати вигадливе художнє оформлення Оксани Йориш і Назара Гайдучик — книжку можна довго і з цікавістю просто розглядати.

Виразна й послідовна також суто текстуальна стилістика Любові Якимчук. Про неї можна непогано скласти уявлення з зацитованого вище твору «Розкладання» — певно, найефектнішого в книжці. У ній особливу роль відіграє уважне й ретельне розробляння певного образу чи прийому, що нагадує про засади конструктивізму, звукопис, дослідницька увага до зв’язків між словами й поняттями, деконструкція. Поетка не забуває погратися й із самою зовнішньою формою, розташуванням текстів, не завжди послідовною пунктуацією.

(...) це був жовтий вірш, жовтий

але я його не писала так довго

що він зігнив у коричневий колір (...).

Найкращі вірші «Абрикос Донбасу» — ті, де вся ця машинерія поєднується з потужною емоцією, переживанням, що виходить хоч і не завжди, але вже коли виходить, то справляє враження.

Книжка Любові Якимчук поєднує в собі гострий сучасний історичний момент, культурну тяглість, пристрасть, гру, біль, усмішку. Вже цього досить, щоб порекомендувати її обов’язково прочитати.