Гарячі теми:

Лариса ПIША. Девіз: «Ні, я буду крізь сльози сміятись!»

Відома київська художниця — про враження від європейських практик, досвід роботи з Леонідом Кравчуком, мистецтво вітража й ексклюзивні прикраси зі скла

10 вересня, 16:47

Лариса Піша вірить у долю. В усякому разі прислухається до її підказок. Не знаю, в якому віці вона прийшла до настільки мудрого розуміння життя, але спочатку ніщо не провіщало, що Леся (домашнє ім’я Лариси) стане художницею. Чоловіки в сім’ї були гуманітаріями: дід — корифей українського мовознавства, славіст, батько — літературознавець. Жінки, навпаки, традиційно обирали технічні науки: бабуся — математик, мама — хімік-органік. Старший брат, взагалі нікому не сказавши ні слова, подався в кіноактори. Коли Леся підросла, кожен із них відмовляв її від своєї професії. Династичні традиції вона не успадкувала. І якщо тут її можна зрозуміти, то, як уникнула спокуси кінематографом, уявити майже нереально. Адже старший брат (різниця у віці — 13 років) у той час був уже неймовірно популярним в Україні актором. Красивий, модний, маса прихильниць — імпортні розкльошені джинси, авто, довга сигарета Danhill, неймовірні кіношні байки, які він із гумором (трохи прикрашаючи, звичайно!) розповідав, коли приходив у гості. А одного дня навіть узяв Лесю на зйомки фільму «Дачна поїздка сержанта Цибулі», де дівча покатали на БТР, що запам’яталося їй на все життя. Маленька деталь: брат Лариси Пішої (прізвище за чоловіком) — Сергій Іванов, обожнюваний багатьма поколіннями глядачів «Кузнєчик». Він, щоправда, також заборонив сестрі і думати про екран, але, знаючи характер Лесі, не впевнена, що вона прислухалася б до авторитету брата, якби захворіла кіно.

А вона раптом вирішила малювати. За радянськими мірками, пізно — класі в сьомо-восьмому. У художню школу Леся не ходила, тому попросила батька, який товаришував із багатьма відомими художниками, скласти їй протекцію — і почала брати уроки в приватних студіях. Після школи рік пропрацювала на кафедрі малюнка в художньому інституті, набила руку, остаточно зрозуміла, що робить правильний вибір. І вступила на монументальне відділення Київського художнього інституту.

Сьогодні Лариса Піша — відомий у Києві художник. Член Спілки художників і Спілки дизайнерів України. Її роботи експонувалися в нашій країні, в Канаді, Іспанії, Японії, Польщі, Німеччині, Росії. Зберігаються у приватних зібраннях багатьох відомих колекціонерів, причому не тільки українських. Проте, мені здається, не це найголовніше в розмові про особистість художниці. Набагато важливіше — характер Лесі. Вона — розумна, делікатна, комунікабельна, заразливо смішлива, легка на підйом — за її пересуваннями по світу деколи важко встежити. Пристрасна прихильниця Фейсбука, коментує всі злободенні події, але зарахувати її до «диванної сотні» язик не повернеться. Не афішуючи свої дії, Лариса Піша допомагає як може і рідним зі сходу України, і просто незнайомим людям. Оскільки вважає, що інакше не можна.

Ні на йоту не зменшуючи професійні навики художниці, ризикну передбачити, що саме завдяки її характеру вітражі (головна справа на сьогодні) Лариси Пішої — розкішні павичі з візерунчастими хвостами, екзотичні тропічні квіти — настільки яскраві і чуттєві, черепахи і птахи, замасковані під вітражні світильники, — натхненні і обласкані, прикраси зі скла — магнетично привабливі.

ЄВРОПЕЙСЬКІ ПРАКТИКИ

— Лесю, я кілька разів міняла інформаційний привід для інтерв’ю, поки ми з тобою зустрілися. І хоча поговорити хочеться про багато що, спочатку про «спекотне літо» (не у сенсі погоди) художниці Лариси Пішої, адже ти встигла з’їздити в декілька країн, і зовсім не з туристичними цілями.

— Якими були останні півтора року в Україні, нікому розповідати не треба. І, звичайно, жодні поїздки я планувати навіть не збиралася — думки були зайняті абсолютно іншими речами. І раптом навесні — зовсім несподівано, одна за одною, з різних країн — посипалися пропозиції про співпрацю. Першою була Естонія, куди нас із моєю колишньою ученицею (а зараз відомою художницею!) Машею Ковалевською запросила українська діаспора. В естонців існує вельми цікава, а головне — корисна програма: держава допомагає невеликим колективам залучитися до мистецтва, влаштовує для них недільні школи за свій рахунок. Ми працювали з дітьми в декількох містечках Естонії, вчили їх робити батики на задану тему. Цьогоріч вона лежала на поверхні: любов до України.

— А що відбувається сьогодні в естонському мистецтві? Встигла побувати в музеях або на виставках?

— Звичайно! Була в абсолютно чудовому новому Музеї сучасного мистецтва, на декількох цікавих вернісажах. Цікаво. Хоча б уже тому, що прибалтійський живопис, графіка, скульптура дуже відрізняються (і завжди відрізнялися) від українського мистецтва холодною абстрактністю. Проте мені хочеться звернути увагу на інший момент. Ми заїжджали в невелике містечко, розташоване на території двох країн — Естонії і Латвії. Зустрічалися з викладачами художніх шкіл. Побували в деяких із них. Одна надзвичайно вразила мене! Мешканка цього містечка, латишка, побудувала на власні кошти художню школу для дітей міста. Безкоштовну. Там все зроблено з любов’ю — величезні класи, світлі приміщення, шикарний інтер’єр, діти займаються і живописом, і скульптурою, з дитинства живуть в оточенні краси і самі створюють її. Ось цьому я щиро позаздрила — в Україні сьогодні зовсім інше ставлення до мистецтва.

— За Естонією була Італія? Який привід закинув тебе туди?

— Бієнале, звичайно ж! Венеціанська бієнале для мене — найпоказовіший зріз світового мистецтва. Я бувала на подібних заходах і у Франції, і в Німеччині — скрізь цікаво, але бієнале у Венеції стоїть окремо. Я приїжджала туди вже п’ять разів, звиклася, що раз на два роки отримую неймовірне енергетичне підживлення, можу аналізувати, як іде процес розвитку в світовому мистецтві. Мені здається, без цього художник не може удосконалюватися сам.

— Були проекти, які вразили твою уяву цього року?

— Мова мистецтва вже визначена. Щоб я побачила якусь особливу нову техніку — ні. Проте, наприклад, французький павільйон справив на мене величезне враження. Заходиш — перед тобою стоїть вирване із землі дерево, і раптом розумієш, що воно. рухається на тебе! І два дерева на вулиці теж «ходять»! Звичайно, під кожним проектом у сучасному мистецтві є літературна підоснова. Я «прочитала» своє, пригадала науково-фантастичний роман Джона Віндема «День триффідів» або щось подібне. На нинішній бієнале взагалі було багато проектів, присвячених природі, стосункам людини і природи, але це рухоме дерево... Я була вражена.

Українським художникам життєво необхідно брати участь у бієнале. Цього року наш павільйон був побудований на набережній. Наші художники представляли проекти, об’єднані назвою «Надія». Повз павільйон пройти було неможливо, оскільки, окрім зрозумілого інтересу до України, він був розташований між найважливішими об’єктами бієнале — Арсенале і Жардіні. Тому відвідувачів було багато.

«СИНИЧКА»

Крім того, дуже приємно, що деякі українські художники (Зіна Лихачова, наприклад) беруть участь у міжнародних проектах. Зіна представляла свою роботу в проекті Європейського культурного центру. Мені вона дуже сподобалася. Це відео-інсталяція: дівчина-українка в білому вбранні нареченої надіває на себе намисто. Але не червоне, як годиться, а чорне. Красиво, лаконічно, емоційно — сенс проекту зрозумілий без слів. Було відчуття гордості, що саме такі роботи розповідають світу про Україну. Тому (сміється) повертаюся до старої пісні: українським художникам треба брати участь у бієнале. Проте самостійно, поодинці зробити це нереально. Оренда венеціанських площ — скажені гроші, а ще для того, щоб проект належно виглядав, у нього треба багато вкласти — рекламні проспекти, каталоги, презентації. Все це зрозуміло, але вихід шукати потрібно. Інакше — дозволю скомпілювати відому фразу Черчилля, за що ми тоді стояли на Майдані?

— Поїздка до Італії плавно перетекла у відвідини Берліна. Що привело тебе туди?

— О, це теж була дуже цікава поїздка. Директор художньої галереї ART.ENDART написала програму для дітей і запросила мене і художника з Тернополя Володю Чорнобая взяти в ній участь. Ми вчили дітей вільного живопису. Розкріпаченого. Головною нашою метою як педагогів була легке, веселе спілкування з дітьми під час роботи. У результаті виставка вийшла гарною. Окрім дитячого вернісажу, ми з Володею зробили свої виставки. Мені особисто вдалося у цій поїздці написати сім робіт. Умови для творчості були ідеальні: велика галерея, фарби, полотна — до твоїх послуг. І найголовніше — час, поїздка була досить тривалою, два тижні, можна було спокійно працювати. У Києві у мене такої можливості практично не буває. Багато текучки прикладного характеру. (Сміється)

— Якою була тема твоєї персональної виставки?

— Ми їхали до Німеччини через Польщу, і я бачила, як змінилася ця країна за останній час. Зупинилися — навіть не в містечку — в селі, де три (!) величезні музеї. Один із них — Музей лісового господарства. Експозиція зроблена геніально, дуже сучасно. Наприклад, скляна порожниста колона, засипана різними сортами шишок. І всі шари підписані. Довкола будівлі — прекрасний величезний парк, де бродять косулі, кафе, ресторанчик.

Окрім Музею лісового господарства, в цьому малюсінькому селі діють ще два. Одна заможна пані зберегла фамільний маєток у дуже красивому місці. Поляки відновили його, і зараз там приголомшливий музей — картини, гобелени. Проводяться екскурсії. Ми були свідками того, як до будівлі постійно під’їжджали автобуси з дітьми.

Мене дуже вразила вечірня Польща, ці емоції і стали приводом для написання картин. Експозиція називалася «Всі вечори різні». Виставка демонструвалася в Берліні упродовж усього літа

ТРОХИ ПРО ПЕРЕБУДОВУ І МИСТЕЦТВО ВІТРАЖА

— Мене дещо здивувало, що ти давала майстер-класи з живопису, а не по роботі зі склом, наприклад, оскільки знаю тебе передовсім як «вітражних справ майстра»?

— (Сміється.) Почнемо з того, що спочатку я все-таки живописець, а не вітражист. За освітою — монументаліст. Моя спеціальність — настінні розписи, мозаїка. Але життя — непередбачуване, так сталося, що я і мідь трую, і вітражі роблю, і багети тоную, і стіни інколи фарбую, якщо треба зробити щось високохудожнє (заразливо сміється). Крім того, ми з дочкою захопилися моделюванням прикрас зі скла.

— До цього ми ще повернемося. А що все-таки змусило тебе кидатися з одного боку в інший, а не шліфувати, вибач за пафос, майстерність монументаліста?

— Я закінчила інститут 1988 року.

— Можеш не продовжувати. У жорна перебудови потрапило багато художників.

— Це правда. Але я все-таки встигла попрацювати в комбінаті монументально-декоративного мистецтва. Навіть зробила два настінних розписи. Один — у Києві, в дитячій поліклініці Центру радіаційної медицини. Там сходами йдуть казкові українські персонажі — «Летючий корабель», «Котигорошко» тощо. Другий — в їдальні однієї зі шкіл у Броварах. А потім все розпалося, і сьогодні, мені здається, що монументальне мистецтво пішло в декоративно-прикладне. Ті ж вітражі в інтер’єрах, якими я зараз займаюся, ніяк не можна назвати монументальним мистецтвом.

— Складно було перекваліфіковуватися?

— Було складно, оскільки перерва в професії виявилася вельми тривалою. У 90-ті роки панувало повне непорозуміння — а що робити далі?! Ким я тільки не працювала! Наприклад, два роки була референтом з мистецтва у Леоніда Макаровича Кравчука у Фонді сприяння розвитку мистецтв України. Хочу похвалитися, що ми з Леонідом Макаровичем реально допомогли декільком людям, і мене це до цього часу радує. Одного дня, наприклад, до Кравчука прийшли батьки хлопчика, який грав на піаніно, просили допомогти з поїздкою на конкурс до Франції. Леонід Макарович викликав мене: «Лесю, піди послухай». Я прослухала — хлопчисько так хвилювався, що кілька разів явно сфальшував. Подумала, ну що я буду дитині кар’єру псувати, і сказала, що зіграв добре. Хлопчик поїхав до Франції і зайняв на конкурсі перше місце! Це було мені наукою, що, вирішуючи чужу долю, треба добре подумати!

А потім почалося поступове відродження інтересу до мистецтва. Перші вітражі я зробила десь 1995 року. Зовсім новою справою вони для мене не були, адже всю монументальну техніку ми вивчали в інституті — і розпис, і мозаїку, і вітраж. Але, коли проходили вітраж, я була «трішки вагітна» (сміється) і всі роботи виконувала тільки фарбами, оскільки в цій техніці використовується кислота, летять уламки скла, що в моєму стані було виключено. Тому думала, що чим-чим, а вітражними роботами ніколи займатися не буду. Вийшло з точністю до навпаки. Друзі замовили мені вітраж, я почала поступово вникати в практичні нюанси ремесла (теоретично ж бо все знала!). І до цього часу вчуся чомусь новому в цій справі. Саме у той час я зрозуміла, що долю треба слухати. Не слідувати сліпо за її пропозиціями, а намагатися зрозуміти, варто тобі займатися якоюсь новою справою чи ні. В цьому випадку я зробила правильний вибір.

— Вітражі можуть дозволити собі люди заможні. Відомі в країні особи були твоїми замовниками?

— Професійна етика не дозволяє мені відповісти на це запитання. Можу тільки сказати, що перші особи держави бували в моїй майстерні. Мені, до речі, взагалі подобається робити приватні замовлення. І в цьому випадку неважливий рівень заможності людини: чим вона багатша, тим більше у неї порадників. А коли працюєш без посередників, виходить прекрасний результат. Нещодавно, наприклад, я робила вітражі бізнесменам, власникам сирної фабрики. Замовлення було велике, і ми залишилися задоволені один одним, бо спілкувалися віч-на-віч. Є, щоправда, одне неухильне правило — завжди працюю над проектом з архітекторами. Вітраж «грає» тільки в тому випадку, якщо зроблений у поєднанні з інтер’єром. Сам по собі існувати не може, якщо вибивається з кольору, загальної стилістики, можна викидати його одразу. Саме тому він і є прикладна техніка. Частина великого твору. Найчастіше працюю з Тетяною Пєтуховою, ще з декількома архітекторами, чиї імена, можливо, мало що скажуть читачам, але всі вони міцні професіонали.

— А в громадських місцях твої вітражі можна побачити?

— Ресторан «Монако» — Велика Житомирська, Пейзажна алея.

— Ти багато подорожуєш, часто по роботі. Напевно, звертаєш увагу на вітражні ансамблі в інших країнах. Що справило враження як на професіонала?

— Мене дійсно вже важко чимось здивувати, але від Міланського собору (Дуомо) я отримала море задоволення. Люблю лондонські вітражі. Їх там неймовірно багато. Скромних, маленьких — на вулицях, у дверях, у вікнах. Виконані в класичній техніці. Це дивовижне видовище! Як для вітражиста Лондон для мене став подарунком. Немало цікавих вітражів можна побачити й на вулицях Швейцарії.

Проте понад усе я люблю сучасний вітраж. Точніше, сучасний підхід до вітража. У Берліні мене вразила Меморіальна церква кайзера Вільгельма (Гедехтніскірхе). Її було зведено ще наприкінці XIX століття, під час війни зруйновано. І тільки нещодавно відреставровано. Правильніше, поряд із руїнами побудовано сучасну церкву. Усередині — вівтар з фігурою Ісуса Христа, з трьох боків оточений величезними вітражними стінами з синього скла, входиш — і ніби в космос потрапляєш! І архітектура церкви — сучасна. Мені це імпонує, бо у нас якщо будують собор, то лише за канонами 200-річної давності.

Дуже багато красивих вітражів на Сході — в Туреччині, конкретно — в Стамбулі, в Арабських Еміратах. У Туреччині часто використовують техніку на гіпсі. Щоправда, в наш клімат її не можна переносити, одразу руйнуватиметься.

СКЛЯНИЙ ШАРМ

— Ти увесь час підкреслюєш, що за фахом — монументаліст. А як тоді пояснити інтерес до малих форм — прикрас зі скла?

— Саме тому, що я монументаліст! (Сміється.) Звикла до великих просторів, де можна розвернутися. Але інколи втомлюєшся від 100-метрових настінних розписів, хочеться поколупатися з чимось маленьким, витонченим. З прикрасами справа була така: у мене від різних робіт залишалися шматочки скла, я їх сплавляла, виходили кульки різної величини. Їх побачила одна моя знайома і мимохідь сказала, що з них могла б вийти стильна біжутерія.

Я запам’ятала її слова (знову той випадок, коли прислухалася до пропозиції долі), зробила пробні прикраси. Але сама цією справою ніколи б не стала займатися: там багато копіткої роботи з оформлення виробів — шнурочки, застібки, зав’язочки... Все це — в руках моєї дочки Ярослави. Вона — креативна людина, гнучко реагує на віяння часу, професійний фотограф, веде свій фешн-блог, викладає в інтернеті фото готових виробів. Багато ескізів придумує сама. І дуже любить наше захоплення. Я теж із задоволенням роблю прикраси. Паралельно великій роботі.

— Прикраси зі скла цінуються модницями всього світу. Досить пригадати італійську (муранську) або чеську (мозерську) біжутерію, яка часто дорого коштує. В Україні ж подібні вироби не особливо популярні, хіба що у Львові можна знайти оригінальні прикраси зі скла. Як ти думаєш, чому? В українських жінок інший менталітет, і скляна біжутерія здається їм дешевою? Чи просто немає майстрів, дизайнерів, які вміють піднести цей матеріал?

— Ти абсолютно правильно пригадала Львів, там багато прекрасних художників по склу. Відомих не тільки в Україні. Вся річ у тім, що наші співвітчизники не завжди розуміють, що декоративно-прикладні вироби — теж мистецтво. Не можуть зрозуміти, навіщо потрібна чашка в єдиному варіанті! Те, що вона зроблена видатним художником, значення не має. І швидше за все куплять ту, що тисячами штампують на фабриці. Культури колекціонування декоративно-прикладного мистецтва у нас немає, на жаль. Саме тому поблажливе ставлення і до прикрас зі скла. У масі своїй. Зате можу з гордістю сказати, що серед прихильниць нашої біжутерії — багато відомих і стильних українок. І нас із Ясею цей факт надихає!