Джордж Оруелл VS Лев Толстой

2015 рік був оголошений у Росії роком літератури. Начальство сказало населенню, що йому треба читати книжки. І саме показало приклад, як це треба робити і які саме книжки треба читати. Щоправда, впродовж усього року начальству було не до читання, воно все більше воювало, але під кінець пригадало про книжки й почало їх читати. Уголос.

Головна акція року літератури відбулася в грудні. З 8 до 11 грудня по головних державних теле- і радіоканалах країни, по Росії-1, Культурі, на радіо «Маяк» читали вголос роман Льва Толстого «Війна і мир». Усе це тривало 60 годин. Щодня читали по одному тому. У читанні були задіяні популярні артисти й громадські діячі, і навіть прем’єр Дмитро Медведєв особисто прочитав шматочок, у якому описувалося, як тоді, 1812-го, петербурзька громадськість чекала звісток від Кутузова про битву з Наполеоном.

Ідея запропонувати країні читати «Війну і мир» була, в цілому, розумною. Книжка хороша, актуальна, а головне товста, можна надовго зануритися в проблеми 200-річної давності й забути про сьогоднішні. Населення на заклик читати відреагувало, але для читання обрало зовсім не те, що йому вголос читало начальство по телевізору, а зовсім інші книжки.

У топ-10 найпопулярніших книжок у Росії чомусь потрапив роман Джорджа Оруелла «1984». Якщо до читання вголос «Війни і миру» по телевізору і радіо було залучено 1300 осіб, то антиутопію Оруелла купили 85 тисяч.

Роман Оруелла чималими накладами видавався в СРСР наприкінці 80-х років, неодноразово публікувався в пострадянській Росії, є у відкритому доступі в Інтернеті. Але, мабуть, люди вирішили про всяк випадок придбати цю книжку в паперовій версії. Книжка ж стає дедалі актуальнішою. Мабуть, набагато актуальнішою за «Війну і мир». Тому що у Толстого «війна» окремо, а «мир» окремо, а у нас у Росії-2015, як у Оруелла, «війна це мир», оскільки наше Міністерство миру під керівництвом Шойгу, продовжуючи завозити гуманітарні БТРи на Донбас, тепер ще почало скидати миролюбні бомби на голови цивільного населення Сирії, намагаючись таким чином змусити сирійців полюбити Асада.

Насамкінець 2015 року виявилося, що керівництво нашого Міністерства любові (у Росії Мінілюб діє під псевдонімом Генеральної прокуратури) пов’язане з найстрашнішою бандою в історії пострадянської Росії. У відповідь на ці викриття Мінілюб звинуватило Ворога держави №1 Еммануеля Голдстейна у вбивстві, скоєному 17 років тому, і заочно заарештував його. Поки Ворог держави №1 продовжує переховуватися за кордоном. Крім того, Мінілюбом були проведені обшуки в офісі організованого Голдстейном таємного Братства.

Міністерство Достатку 2015 року продовжило забороняти росіянам їду. Останні заборони торкнулися турецьких овочів і фруктів. Так Мінідос покарало росіян за те, що турки збили наш беззахисний бомбардувальник, що мирно бомбив турок у Сирії. Полиці російських магазинів відгукнулися на дії Мінідосу плавним рухом у бік радянського продмагу.

Одним із підсумків 2015 року стало те, що Міністерство Правди стало головним у владній ієрархії. Телевізор (у Оруелла — телекран) в умовах розвалу економіки і повного паралічу корумпованої влади перетворився на основний засіб управління.

Аналіз підсумків 2015 року в Росії змушує підозрювати, що якийсь режисер навіщось вирішив влаштувати в нашій країні ремейк оруеллівської антиутопії, настільки деякі її фрагменти відтворюються практично буквально.

У суспільній свідомості росіян 2015 року спостерігалося кілька різноспрямованих рухів, які можна об’єднати одним словом: радикалізація. Але радикалізація у різних напрямках.

Один з таких напрямків — сталінізація суспільної свідомості. 2015 року Сталін став модним атрибутом міської інфраструктури. Пам’ятники Сталіну встановлені в Марі Ел, Липецьку, Пензі, в Тверській області відкрито музей Сталіна, у кількох містах з’явилися його портрети й меморіальні дошки.

У російських ЗМІ стало модним добре говорити про Сталіна. Креативний директор радіо «Комсомольская правда» Іван Панкін опублікував у «КП» статтю під назвою «Чому ми любимо диктаторів», у якій пояснює читачам найтиражнішої газети Росії: «От у мене поняття диктатури асоціюється з порядком. Тобто Диктатура = Дисципліна. — І делікатно додає: — Не нав’язую. Просто думка». І продовжує далі «не нав’язувати» свою «просто думку» розповіддю про ефір на радіо «Комсомольская правда», в якому слухачам поставили запитання: «Чи потрібен країні новий Сталін, і взагалі, як ви ставитеся до диктатури?».

За рядками газетного тексту неможливо побачити вираз обличчя автора, але у мене немає сумнівів, що обличчя Івана Панкіна випромінювало задоволення, коли він писав про реакцію на це запитання слухачів: «80% слухачів писали, що... потрібен». І далі креативний директор Панкін розповідає, що й про Берію Хрущов зайвого наговорив, а так він був цілком нормальний. «Хто про Петра Першого щось погане скаже? А про Івана Грозного? — кидає аргументи на захист Берії й Сталіна креативний директор. — Зараз його роль в історії оцінюється швидше як позитивна». І завершує, як годиться, даними Левада-центру. На запитання про встановлення нових пам’ятників Сталіну п’ять років тому позитивно відповідали 24% опитаних, сьогодні — 37%.

Друга тенденція позначає зрушення у свідомості ліберальної інтелігенції. Вона стала вживати слово «революція». Це сталося наприкінці 2015 року. Якщо раніше про неминучість революції дозволяли собі говорити лише відморожені ліваки, а з лібералів лише ті, хто був на узбіччі, то в грудні про неминучість революції сказав Ворог держави №1, наш сучасний Еммануель Голдстейн, тобто сам Михайло Ходорковський. Звісно, він обмовився, що краще б вона була мирною. Але революція, як відомо, пані примхлива, і як уже там вона розгорнеться, лише їй самій відомо.

Після Ходорковського слово «революція» почало брати в рот уже багато відомих людей. Віктор Шендерович, виступаючи на «Эхо Москвы» висунув перед росіянами наступну альтернативу: «Ми або будемо всі довічно під Путіним, або влада буде змінена революційним шляхом. Тому що еволюційний шлях знищений Путіним». Заперечити складно.

Обидва радикальні зрушення суспільної свідомості 2015 року, до Сталіна у охоронців і до революції у лібералів, мають кілька спільних рис. Одна з них добре описується словами, які виголошує чатланин з планети Плюк, якого виконує Євгеній Леонов у фільмі «Кін-дза-дза»: «А цей пацак весь час говорить мовами, продовження яких не знає!»

Ні охоронці, що прагнуть диктатури Сталіна й Берії, ні ліберальні революціонери не знають «продовження цих мов». Тобто не знають «техніку цієї справи», як казав герой іншого радянського роману. Утім, події розвиваються так нестримно, що вже наступного року можуть знайтися охочі вивчити «мови» сталінізму й революції на практиці.

Так, і цікаво, яка книжка стане популярною в Росії 2016 року? Можливо, «Скотний двір» того ж автора? А може, росіянам буде взагалі не до читання?