Питання до Президента. Світоглядні

29 січня 1918 року на залізничній станції Крути близько декілька сот українських воїнів кілька годин стримували навалу війська більшовиків, яке налічувало кілька тисяч військових і насувалося на Київ. 

«Хоча бій закінчився організованим відступом українських частин, вони затримали ворога на довгі чотири дні. Тим самим виграли час, протягом якого Центральна Рада встигла укласти Брест-Литовський мир. А той договір, прошу зауважити, означав міжнародне визнання української незалежності і наших кордонів, з чим вимушена була де-юре і де-факто погодитися навіть Росія», - зазначив Президент України Петро Порошенко, виступаючи у п’ятницю у стінах Київського військового ліцею імені Івана Богуна з нагоди 98-річчя бою під Крутами.

У своїй промові Президент підкреслив історичні паралелі тодішніх подій із сьогоденням.

По-перше, Порошенко згадав нещодавнє публічне зізнання Путіна про невизнання кордону, який у 1918 році при розпаді Російської імперії було проведено між Україною та Росією і який тоді був міжнародно визнаним.

По-друге, Глава держави підкреслив, що як тоді, так і на початку російської агресії проти України в 2014 році, протистояти їй вийшли молоді українці у складі добровольчих загонів. 

«25 років незалежної України, які ми будемо відзначати у серпні, - яскравий доказ, що жертовність тих хлопців була недаремною, - зазначив Порошенко, - Музей на залізничній станції Крути поповнився експозицією, присвяченим сучасним героям. Там збирають списки юнаків-однолітків героїв Крут. Станом на кінець року, серед загиблих на сході України нараховується 21 юнак  віком до 18 років, а також 650 осіб від 18 до 25 років. Наймолодший – сімнадцятирічний Назар Якубовський з Хмельницька. Зовсім дитина, в перші місяці агресії  добровольцем подався на фронт – в добровольчий батальйон».

По-третє, Порошенко підкреслив нівелювання політиками потреби вибудови українського війська для захисту від російської агресії: «Політичні лідери доби визвольних змагань 1917-1921 років не встигли приділити належної уваги розбудові власної армії. Імперія тоді впала дуже швидко і несподівано, а так звану нову Росію засновники нашої держави не встигли вчасно, як-то кажуть, розкусити. Аналогічної помилки, такої як недооцінка загрози зі Сходу раніше, припускалася і сучасна українська політична еліта… Сильна держава неможлива без сильної армії. Ми дуже добре засвоїли урок. Армія завжди буде першим пріоритетом. Більше жодних пацифістських ілюзій!».

Наостанок Президент провів ще одну паралель - про «розбрат політиків» в період 1917-1921 рр. та сьогодні. «Брак нашої внутрішньої єдності перед московською загрозою на початку двадцятих років минулого століття обернувся втратою незалежності, - зазначив Глава держави, - Це суворий урок для всіх нас. Я вимагаю, аби його засвоїли і коаліція, і опозиція, і позапарламентські сили. І як Президент не допущу повторення помилок минулого».

Та при таких начебто прозорих паралелях до Президента виникає багато питань. «День» вирішив обговорити їх із доктором політичних наук, завідувачем відділу політичних стратегій НІСД Максимом РОЗУМНИМ:

- Можливо, цю промову слід було промовляти не перед студентами Академії Богуна, а політичним менеджерам нашої держави? Бо рядові громадяни вже зробили свій внесок у захист держави. Політики, на жаль, ні.

- Наскільки можна розкрити очі політичним менеджерам та людям, які вирішують долю країни та розподіляють суттєві ресурси, - є певні сумніви, що це буде дієвим засобом. Думаю, всі потрібні слова ці люди протягом свого життя та кар’єри вже давно почули і зробили свій вибір. Це не ті особи, які перебувають в якомусь невіданні чи стані світоглядних пошуків. Вони вирішують дуже конкретні задачі. Наприклад, внести тезу політичного єднання до нашого парламенту замало. Тому що всі політики, які сьогодні перебувають в стані розбрату, говорять дуже патріотичні, пафосні та переконливі речі. Вони всі за Україну і закликають відстоювати національні інтереси, але кожен їх не просто по-різному розуміє, а й використовує по-різному. Очевидно, що «наші спільні інтереси» - це лише риторичні фігури, а насправді конкретними політичними маневрами керують зовсім інші чинники - внутрішньополітична боротьба, задля якої жертвуються і національні інтереси, і конкретні справи - як реформи.

- Зараз можна говорити про помилки і історичні паралелі із тодішньою агресією більшовицької Росії проти УНР. Проте в часи незалежності впродовж 25 років політики знали про трагедію під Крутами і у більшій масі не зробили вкрай мало для ствердження національної незалежності, її безпеки та оборони.

- Дійсно, які причини того, що ми не створювали армію, зберігали амбівалентність зовнішньої політики? Причини дві: стосовно стану мас та стану еліт. Що стосується мас, то трансформація свідомості і національне самоусвідомлення впродовж 25 років відбувалося зовсім нелінійно і не консолідовано. Приблизно половину цього часу у нас в країні, згідно з соцопитуваннями, прихильників і противників незалежності зберігалося приблизно порівну. Це вказує на те, що зі стану самоусвідомлення радянської людини з усіма її атрибутами - вірою в «братський народ», «споконвічне прагнення українського народу об’єднатися з російським» - перебуває надалі в свідомості багатьох громадян.

Що ж стосується верхівки, то останні 25 років вона витратила на мародерство та споживання тих індустріальних, ресурсних і адміністративних залишків, які залишились від УРСР. Все це вони перетравлювали, переводили в особисті капітали, а все інше для них було зовнішніми деклараціями. Тому, звичайно, національна безпека і оборона не могла будуватися мародерами.

- Паралель, яку провів Президент: молоді хлопці були як серед Героїв Крут, так і у складі добровольчих батальйонів, які першими пішли захищати державу. Та проблема в тому, що всі вони були вимушені платити життями за помилки політиків.

- Ситуація не виглядає настільки однозначно: війська Росії просувалися на Київ з кількох напрямків - Бахмача через Крути, залізницею Харків-Полтава-Киїів, а також у Києві відбувся заколот на «Арсеналі». А УНР не вистачило мобілізаційного ресурсу. На той момент українські сили - люди, для яких існування заснування української держави стало головною метою - були недостатні, і вони були недостатньо зрілими, щоб здійснити свій намір і виграти в цій війні. Думаю, в суспільній свідомості і свідомості національних лідерів не було ієрархії цінностей і цілей. Вони сперечалися з тих проблем, які були неварті того, відстоювали ідеали, які виявилися фікцією. Така незрілість української еліти проявилася як тоді, так і зараз.

- Можливо, щоб сконцентруватися на відстоюванні національних інтересів, потрібно дослухатися до кращих представників суспільства, творити з них національну еліту, а не намагатися засувати їх на другі позиції? Замість того, відбувається загравання з народними масами, оскільки ними легше маніпулювати.

- Українська спільнота ніяк не самовизначиться у механізмі того, як вона існує. Чи то вона існує за демократичним зразком самоорганізації, громадянського суспільства, коли компетентність та відповідальність вимагається від кожного члена спільноти і звідси за критеріями фаховості й відповідальності формується національна еліта. Чи вона існує за авторитарним зразком, де є еліта, а решта громадян чи населення країни перебуває у покорі та забезпечує лояльність. Обидві моделі є життєздатними, хоча є спір про ступінь їх ефективності. Але лише в межах однієї моделі можна досягти успіху. Українці ж обирають щось середнє, що позбавляє переваг обох моделей. Ми руйнуємо спроби внутрішньої ієрархії і авторитаризму при його внутрішньому зародженні, але в той же момент не можемо налагодити раціональну співпрацю в ім’я якихось інших інтересів і цінностей.

КОМЕНТАР

«ВЕЛИКИЙ ЧИННИК ВНУТРІШЬНОГО РОЗБРАТУ - ПОЛІТИКА НАШОГО КЕРІВНИЦТВА»

Ігор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Історія та «Я» газети «День»:

- Коли ми думаємо про річницю подвигу наших борців під Крутами, то наші думки і емоції можна умовно розділити на три частини. По-перше, це скорбота. Скорбота і біль від того, що загинув цвіт української нації, благородні юнаки, які були готові не на словах, а реальними справами аж до загибелі боронити незалежнність і соборність України.

По-друге, це прагнення усвідомити уроки цієї події. Трагедія під Крутами - це подія, яка стосується не лише періоду визвольних змагань, а її значення і уроки, закладені в ній, виходять далеко за межі доби 1918-1921 рр. І багато в чому ці уроки залишаються дуже важливими, повчальними та актуальними для сьогодення.

По-третє, це застереження для нашого народу і, особливо, для державної влади. Незалежність чогось варта тільки тоді, коли є реальні збройні сили, які готові її захищати від будь-якого агресора. Керівництво Центральної Ради свято вірило, що більшовицький уряд Росії, який Грушевський щиро вважав соціалістичним, а отже близьким і братнім по духу, не здійснить агресію проти України. Ми завжди повинні пам’ятати, чого коштувала ця ілюзія і ця помилка найбільшого українського історика Грушевського, який, здавалося, мав би знати імперіалістичні потуги Росії. Історія часто дає неймовірні шекспірівські сюжети: найбільший історик України виявив незбагненну наївність у даному питанні і дуже сильно помилився, тому що більшовицький уряд Москви надіслав озвірілі й жорстокі з’єднання Муравйова і Овсієнка, які варварські придушили прагнення України до соборності й незалежності. Потім Україна знову піднялася на боротьбу і ці визвольні змагання тривали ще три роки. Але в підсумку факт поразки наших визвольних змагань багато в чому пояснюється саме наївністю поводирів і керманичів Центральної Ради.

Що ж до сьогодення, то це урок для народу: потрібно відстоювати власну свободу і державність. Особливо це урок для вищих державних керівників: переговори і пошук компромісів із імперіалістичною Росією, незалежно від того, яка на ній вивіска - «СРСР», «РФ» чи «Російська імперія», - це ходіння по крихкому льоду.

Провалитися можна в будь-який момент, оскільки ця справа небезпечна та ненадійна. Тому кращою гарантією гідного компромісу і справжнього миру, а не капітуляції, є збройна потуга і готовність дати відсіч ворогу. І трагедія під Крутами найкраще це підтверджує.

Окрім цього, у 1918 році Михайло Грушевський, як і Порошенко сьогодні, дуже багато говорив про внутрішньополітичний розбрат в Україні, посилався на українську історію, оскільки завжди, коли наша держава прагла до державності, творився внутрішній розкол і розбрат. Але хочу сказати лише одне: на сьогодні одним і великих чинників розбрату, окрім підступів путінської агентури, є політика нашого керівництва. Особливо соціально-економічна політика, а також потурання прямим і прихованим кадрам попередньої влади, яка розвалила армію. Цинічне непокарання злочинів представників попередньої влади, які вона творила, - оце і є дуже сильний чинник розбрату. Свого часу Грушевський говорив абсолютно правильні і красиві слова, але ми пам’ятаємо, які реальні події їх супроводжували. Тож сьогодні варто не просто говорити правильні абстрактні фрази, а діяти в потрібному напрямку - саме цього не вистачає вищому керівництву України.