«На передовій усі – побратими»

Із Деном, добровольцем медичного батальйону «Госпітальєри», який не так давно входив до складу «Правого сектору», ми познайомилися під час операції «Блокада Криму». Ден разом з іншими медиками дислокувався на Чонгарі та провів там, з невеликими перервами, два місяці. За час його чергування на блокпостах траплялося кілька бойових тривог, але все проходило мирно. На Чонгарі Ден виконував функції парамедика, піклувався про здоров’я своїх побратимів, кримських татар, які стояли поруч, і також цивільних громадян, які переїжджали через блокпости. Але траплялися у його бойовому досвіді й інші ролі...

«НАЙВАЖЧЕ ЗМИРИТИСЯ З НЕВІДОМІСТЮ»

Піти в АТО Ден вирішив майже рік тому. І це рішення далося нелегко. «Я хотів вийти на протести ще під час Майдану, але тоді щойно народився мій син, я мав доглядати за дружиною та за ним, цілі дні проводив у лікарні, — згадує чоловік. — Коли вони повернулися з лікарні додому, я не міг їх покинути. Вирішив, що піду воювати, коли синові виповниться рік. Так і сталося. Минулого січня я пройшов свій перший вишкіл, а вже за кілька місяців потрапив до «Госпітальєрів».

Вперше Ден опинився на бойових позиціях весною минулого року. Тоді його відрядили як вогневика до Станиці Луганської, однієї з крайніх бойових точок біля російського кордону. Ворог перебуває аж надто близько до позицій українських військових у селищі. Самі бійці зізнаються, що чіткого поділу на зони контролю у Станиці нема, тому, якщо не знаєш дороги, легко заїхати на ворожу територію. Добиратися до селища теж непросто, тож ротації тривали по кілька тижнів. Ден провів у містечку понад місяць і там вперше зіткнувся з жахами війни.

«Мабуть, найважче змиритися з тим, коли не знаєш, що буде далі, — розповідає боєць. — Ти прокидаєшся, п’єш каву разом із побратимами, жартуєш. Вони заступають на чергування на позиції, а вже за кілька годин тебе викликають, і ти бачиш свого побратима в калюжі крові. При чому, інші можуть тільки подивитися та поспівчувати, а ти мусиш його оглянути, запакувати у мішок для «двохсотих»... А тим часом його мізки стікають по руках... Складно пояснити, що тоді відчуваєш, та про таке краще і не знати».

Один із ключових моментів, що допомагає виживати на передовій, на думку Дена, — це дружба між бійцями. Існує вона незалежно від приналежності до певної військової бригади і батальйону, незалежно від поглядів на ситуацію. «На «нульовому рівні» (крайні позиції перед окупованою територією. — Авт.) немає Збройних сил, «Дніпра-1» чи «Правого сектору». Усі бійці тут — побратими, єдина спільнота, що бореться за свою країну, — акцентує Ден. — Ми допомагаємо одне одному в бою, ділимося досвідом, продуктами, усім, чим можемо. Я сам неодноразово заступав на чергування з бійцями інших батальйонів, і конфліктів у нас не виникало. На передовій усі знаходять спільну мову».

ВОЛОНТЕРИ ЗАБЕЗПЕЧУВАЛИ ВСІМ

Серед побратимів Ден був відомий своєю нелюбов’ю до бронежилетів і касок. За його словами, після того, як побачив наслідки влучання бронебійної кулі, зрозумів, що від долі не втечеш.

«Як кажуть, коли прилетить твоя міна — не почуєш і не врятуєшся, — знизує плечима боєць. — Якщо чесно, бронежилет я не любив ще і з практичних цілей. Я водив авто, а у «броні» дуже складно вміщатися за кермом. Та навіть якби я переборов дискомфорт, це навряд чи мені б допомогло. Річ у тім, що більшість бронежилетів не мають бокових пластин, а коли я за кермом, мені стрілятимуть або у бік, або у голову. У жодному разі «броня» не допоможе. Бійці до мого вигляду звикли, а ось коли ми з передової привозили поранених у лікарню у Селідовому, і я виходив з кабіни в футболці та капцях — лікарі були здивовані».

Із труднощами з матеріальним постачанням на фронті Ден не стикався. Усе це — заслуга волонтерів, які забезпечували бійців харчуванням та одягом. Але цю налагоджену систему неодноразово намагалися зруйнувати.

«Наші керівники навіть у допомогу волонтерів пробували засунути свої ручки, — зізнається Ден. — Наскільки мені відомо, був проект щодо створення прифронтових баз для збору допомоги. Волонтери мали постачати речі саме туди, а вже командири повинні були розпоряджатися ними далі. Це неприпустимо, оскільки створює широке поле для маніпуляцій. Що вже й казати, коли допомогу, яку передавали «в руки» бійцям, намагалися «розтягти» й нечесно привласнити».

«ВІЙСЬКОВИМ КОНФЛІКТОМ ЦЕ ВЖЕ НЕ НАЗВЕШ...»

Від жахів війни відгородитися дуже складно, тому солдати рятуються по-різному. Дену, наприклад, у багатьох випадках допомагало почуття гумору.

«Нам часто закидали, що ми тут нібито їмо російських діточок. Знаєте, взимку то ще куди не йшло, а ось влітку — суцільна катастрофа... Це ж як не зручно! Дітки в сандаликах ходять, а застібками собі і зуби зламати можна!» — усміхається Ден.

Щодо розв’язки конфлікту, Ден не сповнений оптимізму. На його думку, зараз ситуація перейшла у фазу фізичного знищення бійців. «Військовим конфліктом це вже не назвеш. Радше схоже на якесь парі або бізнесові ігри, — розмірковує Ден. — Але для мене абсолютно неприйнятно, що все це замішано на крові наших хлопців. Зараз непомітно шляху до розв’язки АТО. Такими темпами вона може тривати роками, якщо це буде вигідно конкретним людям. Як на мене, єдина можливість повернути втрачені території — це повномасштабний наступ по лінії фронту, але для цього необхідні якісні зміни всередині країни. Якщо ми їм не посприяємо, то далі будемо спостерігати, як вбивають наших рідних і близьких».