«Тут ми почуваємося в безпеці»

Молода сербка Саманта Рац-Стоїлкович разом із чоловіком та двома малолітніми доньками наприкінці грудня минулого року виїхала з рідного Руського Керестура, аби знайти безпечний притулок для своєї сім’ї. І знайшла його в Україні. Нагадаємо, «День» раніше писав («Про події в Україні серби дізнаються із московських джерел» http://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/pro-podiyi-v-ukrayini-serby-diznayutsya-iz-moskovskyh-dzherel), що громадянку Сербії шукати прихистку в Україні змусили погрози розправи за підтримку Майдану. «Де лише я мала змогу — разом із українцями публічно підтримувала Україну в Сербії, — згадує Саманта події листопада 2013-го. — А невдовзі почалися страшні погрози й залякування з боку проросійських організацій, угруповань. Так я, 28-річна жінка, змушена була весь час сидіти під замком удома з дітьми, під охороною поліції... У прокуратурі відмовилися допомогти, а життя в постійному страху, переживання за дітей і стали головними причинами, через які ми залишили рідний Керестур та Сербію».

На запитання, чому вибрали саме Україну, Саманта розповідає: «Мій чоловік Петар — серб, який знає тільки сербську мову і трохи мову сербських русинiв, доньки знають сербську та русинську мови, вони скоро підуть до школи. Тому я подумала, що Україна виявиться якраз тією країною, де ми зможемо якнайшвидше адаптуватися й жити нормальним, звичним життям. Крім того, Україна для мене завжди була рідна й дорога, бо це земля, з якої ще на початку XVIII століття виїхали мої предки. Як розповідав батько, корені його родини беруть початок десь на Мукачівщині, в Закарпатті. Я здобула економічну освіту, але мене завжди цікавила українська минувшина, культура, я хотіла приїхати, побачити, спілкуватися з людьми... Жоден день не минав без бодай кількох українських пісень у мене вдома. Дуже люблю слухати українські народні пісні, завдяки яким вивчила мову. Упродовж останніх трьох років я побувала в Україні близько п’ятнадцяти разів, у мене з’явилося багато друзів».

В Ужгород родина Саманти приїхала 28 грудня минулого року. Як особам, котрі хочуть отримати притулок в Україні, їм необхідно було пройти всю процедуру в Державній міграційній службі. «Ситуацію ускладнювало ще й те, що ми приїхали під час Новорічно-Різдвяних свят, тож оформити документи і знайти житло було дуже важко, — розповідає Саманта. — У нас було обмаль грошей, тож платити за номер в мотелі ми більше не могли. Та світ не без добрих людей: доки ми робили медогляд і чекали на результати, нам дуже допоміг відомий журналіст Василь Ільницький, котрий запросив нас до свого дому, познайомив із заступником керівника управління Державної міграційної служби в Закарпатській області Євгеном Ясінським і допоміг знайти тимчасове помешкання, в якому ми перебували три тижні. Я щиро вдячна їм, а також директору Ужгородського коледжу культури та мистецтв пані Наталії Шетелі, працівникам гуртожитку, які прихистили нас, коли надворі було дуже холодно, а на душі — сумно. Мушу сказати, що мене дуже здивувало, що насправді найбільше нам допомогли малознайомі й зовсім незнайомі люди, аніж ті, кого я давно знаю особисто і хто обіцяв допомогти, як тільки приїдемо...»

Нині родина мешкає в центрі для біженців. Кажуть, що умови проживання дуже добрі. «У нас є все, що потрібно людині. А найголовніше — тут ми почуваємося в безпеці», — говорить Саманта. Будучи бухгалтером за освітою, Саманта ще й пише вірші та пісні — 2014 року у Львові побачила світ її книжка «Десь близько». Також молода жінка займається волонтерством. «Кожного місяця, 1 та 15 числа, біженці отримують продукти харчування та речі особистої гігієни. Взагалі, продуктів дуже багато, i майже в усіх у центрі завжди щось залишається. Місця для зберігання продуктів небагато, i щоб їжа не псувалася, я вирішила продукти, які залишаються, відправляти в зону АТО. Так само і предмети гігієни. На дверях кухні я вивісила оголошення з проханням до інших допомагати військовим. Адже, коли я ще жила в Сербії, часто відправляла допомогу бійцям через волонтерські центри або ж напряму. Так і тепер, поспілкувавшись зі знайомими, розповіла про свою ідею, і розпочалася наша співпраця. Перший пакунок вагою в 33 кілограми відправили до волонтерського центру в Кременчуці. Потім — другий, через фонд пана Володимира Голоднюка з Тернопільської області. І що радує — майже всі біженці відгукнулися і залюбки віддають свої продукти й речі особистої гігієни для допомоги хлопцям в АТО, — розповідає Саманта. І підсумовує: — Я дуже рада, що нині зі своєю сім’єю живу в країні, де можу без остраху займатися справою, яку роблю щиро, за покликом серця — допомагати українцям захищати свою незалежність та свободу. А гроші і статки, дасть Бог, будуть, але це — не головне. Головне — вільно дихати й не озиратися з острахом, чи хтось не цілиться в тебе чи твоїх дітей зі снайперської гвинтівки...