Чи можна «перевиховати» Росію?

Відома французька письменниця, радянська дисидентка, історик і журналіст Галя Аккерман доклала чимало зусиль для того, щоб у західного суспільства з’явилось об’єктивне розуміння суті російсько-українського конфлікту, зокрема його інформаційної складової. Нещодавно з коротким візитом вона знову відвідала Україну. Цього разу — щоб представити свою нову книжку «Перетнути Чорнобиль». Над темою Чорнобиля Галя Аккерман працює вже упродовж багатьох років. У центрі її досліджень — антропологічні, філософські проблеми, які актуалізувала катастрофа. Про нову книгу, загальний рівень освіти на Заході як політичний виклик та історичні передумови сучасної російської ідентичності — читайте в інтерв’ю для «Дня».

— Пані Аккерман, книжка «Перетнути Чорнобиль» — уже третя ваша робота, присвячена цій темі. У чому її особливість і відмінність від перших двох?

— Тема Чорнобиля — невичерпна. Із символічної точки зору, це одна з найважливіших подій ХХ століття. Цією темою я почала займатися 1998 року, можна сказати, випадково. Тоді мені запропонували перекладати книжку Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва». Я зацікавилася, познайомилася з багатьма людьми, які були в темі. Зокрема, з українською журналісткою Аллою Ярошинською — значною мірою саме завдяки її зусиллям секретні протоколи політбюро стали відомі народові. Також познайомилася з видатним білоруським ученим, фахівцем із ядерної енергетики Василем Нестеренком, який присвятив своє життя допомозі постраждалому населенню. Спілкувалася з українським академіком Дмитром Гродзинським, який багато років очолював Національну комісію з радіаційного захисту населення України. Обидва вчених були сильно опромінені. Мені також вдалося поговорити з деякими політичними керівниками, зокрема з Михайлом Горбачовим.

2003 року мені запропонували бути куратором великої виставки на тему Чорнобиля в Центрі сучасної культури в Барселоні. Три роки я збираладокументи, свідчення. Виставка висвітлювала період будівництва станції, саму аварію та її наслідки, долю переселенців і тих, хто залишився в зоні. Вдалося зібрати величезний фонд — площа експозиції сягала 1200 кв.м. Саме тоді написала перші дві книжки. У книзі «Чорнобиль: повернення з катастрофи» використала весь на той момент зібраний мною матеріал, інтерв’ю. Крім того, я склала великий каталог до виставки. Книжку «Мовчання Чорнобиля» ми видали разом із двома соціологами — Гійомом Грандаззі та Фредеріком Лемаршаном. Вона присвячена інтелектуальним аспектам Чорнобильської катастрофи.

Коли занурюєшся у тему так глибоко, коли виникають тісні зв’язки з десятками і сотнями людей і ти навіть починаєш відчувати певну відповідальність за них, кинути її вже неможливо. 2009 року мені вдалося отримати дозвіл провести в Чорнобилі цілий тиждень. Тоді з’явилась ідея написати книжку про те, чим живе зона сьогодні. Я опитала багатьох людей, але написати одразу не вийшло — треба було знайти стиль, структуру. Робота просувалася доволі повільно. Як мені здається, особливість книжки «Перетнути Чорнобиль» — в авторському баченні. У першій главі я розповідаю про Прип’ять і про закрите військове містечко Чорнобиль-2, розташоване при радіолокаційній станції «Дуга». Одна глава присвячена древньому українському місту Чорнобиль, історія якого в певному розумінні відображає всю історію України. В окремій великій главі йдеться про гідних і самовідданих людей, які працюють у зоні. Там також є розповідь про моє знайомство з людиною, яка називала себе господарем зони. Це був мафіозі, який займався незаконним вивозом металу. Ми провели з ним декілька годин на пікніку на березі Прип’яті.

У процесі роботи над книгою познайомилася з етнографом, директором Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Ростиславом Омеляшком, який багато років керував експедиціями до Чорнобиля. Я попросила поїхати разом із ним, щоб побачити велику колекцію культурних об’єктів, яку їм вдалося зібрати в залишених будинках і яка зберігалася в Чорнобилі. А він запитує: «А може, візьмемо із собою Ліну Костенко?» Ми поїхали на цілий день до Чорнобиля, заїхали в Болотню — тоді ще був живий син Марії Примаченко Федір. Як наслідок, ми з Ліною Костенко подружилися. До речі, її донька, письменник і культуролог Оксана Пахльовська, прочитала і схвалила мою книжку. Упродовж багатьох років я спостерігала за героїчною роботою Ліни Костенко і Ростислава Омеляшка, яка була спрямована на порятунок того, що вони називають Українською Атлантидою. Досі щоразу, коли приїжджаю, Ліна запрошує мене в гості.

«КОНЦЕПЦІЯ ЛІНІЙНОГО ЧАСУ НЕ ВИТРИМУЄ ВИПРОБУВАННЯ ЧОРНОБИЛЕМ»

— Чорнобильська катастрофа піднімає багато універсальних проблем. У загальносвітовому контексті це, наприклад, питання взаємин людини і техніки. Для українського суспільства Чорнобиль важливий з точки зору розуміння радянського минулого, нашого ставлення до нього. Якщо міркувати в такому масштабі, які аспекти Чорнобильської катастрофи нам ще належить осмислити?

— Чорнобильська катастрофа принципово відрізняється від природних катастроф, хоча в останніх нерідко буває незрівнянно більше жертв. Однак минає певний час — і вони поступово забуваються. Чому не забувається Чорнобиль? На мою думку, перш за все тому, що після катастрофи принаймні для частини цієї зони принципово неможливе відновлення. Прип’ять ніколи не зможе бути заселена, оскільки вона заражена частинками плутонію, період напіврозпаду яких — не менше 24 тисяч років. Будинки стоять майже цілі, але життя пішло звідти раз і назавжди. Розуміння цього — принципово нова для людства ситуація. Людина звільнила сили, трансуранові елементи, які мають тривалість існування, несумірну з людським життям.

Природа часу в Чорнобилі — дивна, нелінійна. У цих місцях, на Поліссі, упродовж сотень років жили селяни, жили в ритмі зміни сезонів — кожен рік у них був схожий на попередній. Раптом вони стикаються з ультрасучасною ядерною енергетикою. Адже до будівництва ЧАЕС там навіть електрики не було — ці люди фактично жили в глибокому середньовіччі. Потім відбувається вибух. Він триває якихось півтори секунди, але наслідки його розтягуються на десятки тисяч років! Селяни, які там залишилися, знову опиняються в середньовіччі — роботи виконуються сохою, лопатою, відсутня проточна вода. Є й інший відомий феномен. Діти, молоді люди, які зазнали тривалого накопичення малих доз радіації, страждають від передчасного, неприродного старіння. Виходить, що наша концепція лінійного часу не витримує випробування Чорнобилем. Тобто це вже філософська проблема.

Чорнобиль, нинішня 30-кілометрова зона за радянських часів була своєрідною маленькою державою з усіма відповідними економічними умовами. По сусідству з Чорнобилем, містом із тисячолітньою історією, побудували ультрасучасну Прип’ять. Сільське господарство (десятки сіл), судноплавство (річковий транспорт ішов із Білорусі в Чорне море), торгівля, ремесла, промисловість, зона відпочинку з курортним кліматом — цілком процвітаючий шматок землі. Що від нього залишилося? Так, трупів не так багато, але земля перетворена на найбільше ядерне звалище на планеті. Населення, яке там проживає, не враховуючи людей похилого віку і самоселів, працює за вахтовим методом, тобто проводить у зоні трохи більше половини свого часу. Але це не продуктивна праця — вони не вирощують хлібу, не шиють одягу. Єдина мета цих людей — охороняти нас від радіації, яка там зосереджена. Як модель можливого майбутнього всього людства це — дуже страшний приклад.

«ЄВРОПЕЙЦІ ПОСТУПОВО ПОЧИНАЮТЬ УСВІДОМЛЮВАТИ, ЩО РОСІЯ СТВОРИЛА ЦІЛУ МЕРЕЖУ АГЕНТІВ ВПЛИВУ»

— Багато хто з експертів говорить, що основний продукт експорту, який є сьогодні в Росії, це корупція. Спецоперації, підкуп, систематичне фінансування маргінальних партій у Європі (нерідко діаметрально протилежних за ідеологічним забарвленням) — усе це інструменти, які РФ продовжує активно використовувати. Як ви вважаєте, чи навчилося європейське суспільство, еліти адекватно реагувати на ці виклики?

— Європейці поступово починають усвідомлювати, що Росія створила цілу мережу агентів впливу. Наприклад, нещодавно була опублікована цікава книжка про такі мережі у Франції французької дослідниці, політолога Сесіль Весьє. Там наводиться багато важливих фактів, описуються конкретні механізми. Зокрема, вони використовують стару еміграцію, представники якої вірять у відродження «тисячолітньої Русі», не розуміючи, що насправді це «кедебешний» продукт. Багато людей у правих та ультраправих колах, а також деякі представники ультралівої опозиції у Франції під впливом ненависті і неприйняття Америки, а також через особливий французький «суверенізм» підтримують Росію, помилково вважаючи, що разом із Росією вони можуть обійтися без Євросоюзу й Америки. Це, звісно, міраж та фікція, яка, втім, дуже майстерно підживлюється. На жаль, такі настрої існують і у французькій армії. Як ці тенденції позначаться на парламентських і президентських виборах — подивимось, але те, що вони існують, це справді факт. Наприклад, нещодавно Росія і Франція на державному рівні оголосили про проведення в 2016—2017 роках перехресного Року культурного туризму. У попередні роки реалізовувались інші аналогічні проекти. В обох палатах французького парламенту є депутати, які відкрито підтримують Росію, виступають проти санкцій. Ці люди існують, і сьогодні ми принаймні починаємо публічно називати їхні імена.

«ПРОСТО КРИЧАТИ НЕДОСТАТНЬО — ТРЕБА ЩЕ, ЩОБ ТЕБЕ СЛУХАЛИ»

— Чи свідчать результати референдуму в Нідерландах про ефективність такої стратегії Росії?

— На мою думку, це перш за все голландська проблема, тому що в кожній країні існує різне співвідношення між правими, вкрай правими, лівими, лібералами тощо. Так склалося, що в Нідерландах ультраправі вже упродовж багатьох років мають дуже сильні позиції. Як відомо, з 32%, які взяли участь у референдумі, понад 61% проголосували проти Угоди про асоціацію між Україноюта ЄС, але ж в абсолютних цифрах це — менше 20% населення Голландії. Що думають решта 80% — не дуже зрозуміло. У кожній країні складається своя кон’юнктура в контексті ставлення до європейської інтеграції, і в Голландії, як і в деяких інших країнах, вона абсолютно несприятлива. Проти асоціації голосував, перш за все, електорат євроскептиків — гадаю, більшість цих людей взагалі мало що знають про Україну.

— На жаль, те ж саме, ймовірно, можна сказати про багатьох громадян країн ЄС. На Заході досі існує думка про особливу історичну близькість України і Росії, хоча якщо подивитись на факти, то з Литвою або з Болгарією в України значно більше спільного. Ще 25 років тому таку «короткозорість» можна було зрозуміти, але нині... Адже пояснити це лише безсиллям інформаційної політики України не можна. Справа, напевно, також у внутрішній європейській проблемі — проблемі освіти?

— Якщо оцінювати знання європейським суспільством історії, більше двійки я не поставила б. Переконатися в цьому можна, подивившись телешоу «Хто хоче стати мільйонером?» Люди знають про популярних виконавців, про телеведучих, але якщо запитати у них про столицю, навіть не України — Португалії, більшості важко відповісти. Або, скажімо, класична література — хто написав «Мадам Боварі»? Варіанти: Бальзак, Флобер, Мопассан, Пруст. Здається, елементарне запитання, але ні — без «дзвінка другу» не обійтися. Загальний рівень культури, на жаль, доволі низький. Чи варто дивуватися, що в контексті України пересічний європеєць здатен повторити лише одне-два розхожі кліше. Коли дивлюся передачі головних французьких новинних каналів, мене приголомшує, наскільки вони зациклені на Франції. По місцевому телебаченню швидше розкажуть про якийсь другорядний випадок у французькому селі, а про великі події у світі або взагалі не згадають, або згадають побіжно. Крім того, Україна страждає від створеного ще за радянських часів іміджу антисемітської країни — ця тема досі дуже вправно експлуатується. Мовляв, українці знищували євреїв, були спільниками нацистів. Звичайно, тут були спільники нацистів, але ж так, на жаль, відбувалося всюди. Чому ж це кліше продовжує висіти саме над українцями, а не над литовцями, білорусами, хорватами, норвежцями...

— Росіянами!

— Не над росіянами, у яких, між іншим, була ціла Російська визвольна армія під командуванням Власова! А тому що такий образ культивується ще з післявоєнних років, коли українці чинили запеклий опір радянському режиму. Ще Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» описав, якою серйозною силою був український націоналізм. Для радянської влади це був спосіб його скомпрометувати. Звісно, інформаційна політика України могла б бути активнішою, але просто кричати недостатньо — треба ще, щоб тебе при цьому слухали, а добитися цього дуже важко.

«ДРУГА СВІТОВА — САКРАЛЬНА ОСНОВА СЬОГОДНІШНЬОЇ РОСІЇ»

— Радянська ідеологія, сталінізм, самодержавство, православ’я — сучасна російська ідентичність складається з безлічі, здавалося б, несумісних фрагментів. Як це можливо?

— Мені здається, головний фрагмент російської ідентичності — це імперська ідея. Протягом останніх кількох століть саме поняття Росії ототожнювалося з розширенням простору. Безперервне розширення розглядалося не як підкорення, а як «природний» процес, що відбувається в умовах псевдолюбові. «Третій Рим», «світло зі сходу» — месіанська ідея полягала в тому, що весь світ треба підкорити російській душі. В ім’я цього здійснювалася колонізація, а росіяни перетворилися на слуг імперії, яких свідомо посилали в усі кінці країни, щоб вони стали «цементуючим» елементом і — колективно, як народ — «оком государевим».

Після Першої світової війни розпалися дві сухопутні імперії, побудовані за принципом територіального розширення, — Османська і Австро-Угорська. Як вийшло, що залишилася Російська імперія, відтворена у формі Радянського Союзу? Звичайно, Леніну і Сталіну довелося поступитися деякими імперськими принципами, тому стало можливим коротке національне відродження у низці республік — формальна незалежність, акцент на національні мови, національна за формою й соціалістична за змістом культура. Але дуже швидко Сталін зрозумів, що це небезпечно, що можуть виникнути відцентрові сили. Уже в 30-ті роки до ідеї росіян як «цементуючого» народу повернулися.

Інтернаціоналізм, «світле майбутнє», комунізм — тепер в імперії була нібито нова ідеологія, але хоча риторика була іншою, суть залишилася тією самою: імперська ідея з потенціалом до подальшого розширення. Переконатися в цьому довелося після Другої світової війни, коли половина Європи була поставлена під прямий радянський контроль, незважаючи на те, що формально ці країни зберігали незалежність. Крім того, Сталін прямо приєднав цілу низку територій, подекуди пересунувши кордони навіть за межі царської імперії.

Протягом багатьох століть відбувалося виховання народу в імперському дусі — у дусі великої держави, яка несе світло (духовне за царської імперії й комуністичне за радянської). Але якщо ми станемо на точку зору, що головне в імперії — розширення територій, то чим це виправдовується, не так уже й важливо. Саме тому став можливим третій етап, коли після Горбачова і Єльцина знову сталося повернення до імперської ідеї у відкритому вигляді. Тут удалося примирити полюси, здавалося б, зовсім непримиренні — царську Росію та Радянський Союз. Це — два «аватари» імперії, зараз ми маємо третій. Незважаючи на відразу, я інколи дивлюся російські телепрограми і дуже чітко бачу в них стару ідею про те, що Росія несе світу добро і світло (щоправда, не дуже зрозуміло, яке саме).

Ще одне виправдання — це Друга світова війна. «Ми виграли війну, знищили найстрашніше зло — Гітлера, тому ми — хороші, а все, що ми робимо, — виправдано. Як переможці ми маємо право на все». Логіка дуже примітивна, але за наявності стереотипів імперської свідомості, закладених уже на генетичному рівні, вона працює. Після дехристиянізації, здійсненої радянською владою, суто християнські ідеї в сучасній Росії вже не працюють. Неможливо спертися і на ідеї комуністичні, бо вони були розгромлені. Що залишилося? Залишилася нова святиня — Друга світова війна як сакральна основа сьогоднішньої Росії.

— Як ви вважаєте, чи є в середовищі європейської політичної, інтелектуальної еліти розуміння того, що зовнішня політика нинішньої Росії та природа режиму, що існує там, — це не лише відповідальність «кадебешної» кліки й наслідок пропаганди, а й також відповідь на глибинні сподівання самого російського народу?

— Мені здається, вони не усвідомлюють цього повною мірою. Розхожа політична риторика щодо Росії зводиться до того, що, незважаючи ні на що, це «великий народ», велика культура. Мовляв, вони були принижені, Росія «встала з колін» і треба дати їй можливість змінитися. Тобто загальний рівень розуміння — досить примітивний. У світі є дуже небагато, одиниці глибоких мислителів, які розуміють єство нинішньої Росії. Один із них — відомий французький учений, історик і політолог Ален Безансон.

«НЕОБХІДНА РЕВОЛЮЦІЯ «ЗВЕРХУ» І НОВА МОДЕРНІЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

— Чи можливий взагалі, на вашу думку, в Росії проект демократичної держави і яким чином цивілізований світ може посприяти його реалізації?

— За останні 15 років відбулося жахливе одурювання російського народу. Путінський режим — гранично популістський. Він спирається на народну масу, а не на цивілізовані еліти. До речі, вони в Росії дійсно є — це ті приблизно 15% населення, та частина середнього класу, яка перебуває в опозиції до режиму й існування якої визнає і сама російська влада. Мені здається, що на сьогоднішній день вирватися з цього стану і перейти до якогось демократичного режиму — практично неможливо. Єдина можливість — нова революція «зверху», повстання еліт, яким удалося б прийти до влади і нав’язати суспільству нову модернізацію й демократизацію. Упродовж новітньої російської історії таких спроб було дві. По-перше, горбачовська революція «зверху» з гласністю і перебудовою, яка спиралася на інтелігенцію, так званих шестидесятників, і яку підтримали комсомольські й національні еліти (кожен зі своїх міркувань). По-друге, це правління Єльцина, який теж спирався на еліти, але не демократичні, а на нові бізнес-еліти, на гранично ліберальні сили. Ні перша, ні друга тенденції не отримали широкої підтримки в народі. Ні Горбачову, ні Єльцину не вдалося «перевиховати» народ, змінити ментальність. Що для цього треба зробити, і скільки часу це займе — мені абсолютно незрозуміло.

Єдина політика, яку розуміє Росія, — політика сили і політика стримування. У цьому сенсі санкції — дуже ефективний інструмент. З Росією, яка відкрито проголошує антизахідні цінності, справжньої дружби і співпраці бути не повинно, адже це сприймається лише як прояв слабкості. Як показує час, правильною моделлю була модель протистояння США і СРСР. Тоді, принаймні, були чіткі правила — сьогодні їх немає взагалі. Сьогодні у нас «багатополярний світ». Відповідно, Росія грає на протиріччях між західними країнами. На мій погляд, санкції, на жаль, навряд чи протримаються довго. Те, що вони протрималися досі, — вже диво. Нас чекає «лавірування», зіштовхування різних інтересів — Росія і надалі дотримуватиметься принципу «розділяй і володарюй». Правильною відповіддю на цей виклик може бути лише цілковита єдність західного світу, але я не впевнена, що сьогодні це можливо.

ДОВІДКА «Дня»

Галя Аккерман — письменниця, історик, журналістка, перекладачка, доктор у питаннях релігії університету Сорбонна, співзасновниця і генеральний секретар «Європейського Форуму для України». Співпрацювала з Radio France internationale, Huffington Post Le Monde, Liberation, Courrier de l’UNESCO, Histoire et Liberte, La Regle du Jeu, Politique internationale, «Новой газетой» та іншими виданнями. Експерт з тоталітаризму та історії Радянського Союзу. Навесні 2015 року виступила в ролі укладача випуску журналу La Regle du Jeu, присвяченого Україні, — «Україна, terra incognita Європи».