Чи існують межі у свобод?

Парадокс, але факт: переважна частина тих, хто категорично заперечує саму можливість участі журналістів у політичній діяльності, водночас активно захищають принципи свободи слова та свободи мас-медіа. І це зрозуміло: без цих свобод журналіст у найкращому разі — підставка до мікрофона, а в найгіршому — банальна повія, якій усе одно, де і з ким, аби платили гроші. А така позиція, хоч як там крути, це один із різновидів політичної діяльності. Бо ж без цих свобод журналістика як така неможлива — вона зводиться до пропагандистської діяльності, до обслуговування тоталітарних та авторитарних диктаторських режимів або влади «грошових мішків». Звісно, навіть за таких обставин існують оази відносно вільного висловлення — писати про котиків і собачок або про природні дивовижі, знімати рекламні й науково-популярні фільми, але чи досить цього, щоб виконувати суспільно значущу журналістську місію? І чи можна навіть у цій царині вберегтися від оспівування ідей та вказівок, висунутих різного штибу «великими вождями» щодо «перетворення природи»?

А відтак та частина журналістського корпусу, яка переймається не тільки можливістю добре заробляти за принципом «гроші не пахнуть», просто-таки приречена тим чи іншим чином бути залученою до політики — обстоюючи не лише свої інтереси, а й засадничі права якнайширшої аудиторії, реальної та потенційної, на вільне отримання об’єктивної інформації.

Такий захист свободи слова і свободи мас-медіа може набувати різних форм. Бо якби журналісти Charlie Hebdo відстрілювалися від нападників, то хіба вони захищали б лише власні життя? Хіба вони в такій крайній формі не виконували б свого професійного обов’язку? Бо ж за терористичного панування ісламістів журналістика як така взагалі неможлива. Згадаймо, що зробив свого часу «Талібан» в Афганістані після здобуття влади: він знищив усі телевізори, які були в населення країни, і заборонив телебачення як таке...

Отож молодий Вінстон Черчілль, який був військовим кореспондентом під час походу британських військ наприкінці ХІХ століття проти «держави Махді», яку створили фанатики-ісламісти в Судані (до речі, це було перше ісламістсько-терористичне формування), використовував свій револьвер для нищення в боях цих ісламістів, мав рацію в сенсі обстоювання свободи слова. Навіть таким шляхом. Бо інакше нікому було б писати цикл блискучих статей про цю війну, а потім у блискавичному темпі впорядкувати книжку «Річкова війна», яка стає бестселером. До речі, Черчілль у статтях і книжці дозволив собі різко критикувати командувача британськими військами генерала Кітченера за жорстоке ставлення до полонених та поранених ісламістів і нехтування місцевими звичаями, що давало об’єктивну картину дій британських військ та їхнього командування. Але для цього треба було мати в руці револьвер і стріляти з нього в потрібні моменти...

Звичайно, це крайні випадки, захист свободи слова нечасто може набути таких форм, але все ж треба мати на увазі і їх, особливо коли триває «гібридна війна» Росії проти України та «всесвітнього джихаду» ісламістів.

Отже, якщо немає свободи слова — журналістики немає. Але — ось ще один парадокс! — якщо існує необмежена свобода слова, то журналістика зникає теж. Не одразу, але в перспективі — зникає з великою ймовірністю.

З огляду на ці непрості запитання — чи заради захисту свободи слова слід було влітку 1917 року силою унеможливити вихід у світ «Правды» і всіх інших більшовицьких видань? А також забезпечити ув’язнення років на 25 усіх її редакторів, номінальних і реальних, — від Леніна до Каменєва? Або 1932 року в тоді ще демократичній Німеччині так само заради свободи слова слід було заборонити Volkischer Beobachter разом з іншими нацистськими листками — а на додачу ще й кинути за ґрати доктора Геббельса та Ко? І чи слід зараз терпіти діяльність в Україні тих російських «засобів масової дезінформації», які намагаються розхитати ситуацію в країні в інтересах Кремля і Луб’янки, а в разі успіху — підважити самі основи існування Української держави?

Інакше кажучи, чи існують межі у свобод, в тому числі й у свободи слова?

Принаймні, з погляду філософської антропології такі межі є. І вони покладені самою свободою. Бо ж парною до свободи категорією, яка характеризує людське буття, є відповідальність. Свобода без відповідальності — це сваволя. Відповідальність без свободи — це неволя, рабство. На інституційному рівні відповідальність встановлюють суд та громадська думка (діючи через ЗМІ та, не в останню чергу, через Інтернет). На особистісному — мораль. А там, де йдеться про мораль, без особистого рішення, на основі якого і робиться вчинок, не обійтися. Але такий вчинок, який резонує в суспільному просторі, з необхідністю набуває політичного відтінку, більшою чи меншою мірою. Відтак кожен журналіст неминуче сам вирішує, з ким він, які цінності сповідує, в чому бачить свободу слова і на що готовий для її захисту, чи не так?

Звичайно, трансформувати ці загальні міркування на мову правових норм і кодексів журналістської поведінки непросто. Проте, як на мене, в усіх випадках варто пам’ятати слова Жан-Поля Сартра: «Нам можуть закинути, що ми надаємо собі зайву значущість, що тільки дитина може сподіватися, ніби можна змінити щось у русі світу. Ми зауважимо, що не маємо жодних ілюзій, але в будь-якому разі деякі речі слід сказати хоча б для того, щоб дивитися без сорому в очі наших дітей. Ми й не сподіваємося вплинути на Державний департамент. Наші претензії значно скромніші — сподіваємося вплинути на думку наших співгромадян». Саме співгромадян, а не підданих чи холопів...