Про зрілість і витримку

Настрої і очільники на місцях мають велике значення. Особливо — на прикордонні. Днями «День» мав розмову  з Іриною ВЕРЕЩУК — міським головою Рава-Руської, міста на польсько-українському кордоні, з листопада 2010-го по лютий 2015 року. У листопаді 2013-го на знак протесту проти уряду Януковича вона офіційно заявила на міському віче та направила до Європарламенту прохання укласти Угоду про асоціацію між ЄС та територіальною громадою міста Рава-Руська. Зазначимо, цей крок було зроблено у рамках міжнародного права - право громад на подібні дії прописано у Європейській Хартії місцевого самоврядування. Нещодавно вона повернулася з Польщі, де в рамках програми Польсько-американської фундації Свободи імені Лейна Кіркленда рік була слухачем Національної школи державного управління, і зараз є головою Центру Балто-Чорноморських досліджень.

У зв’язку з цим, нас насамперед цікавило — які проблеми оголила політика партії «Право і Справедливість», враховуючи нещодавно прийняту резолюцію польським Сеймом, що кваліфікує події на Волині у 1943—1945 роках «геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти мешканців ІІ Речі Посполитої». Цей крок значно посилив інформаційну напруженість в регіоні і породив дискусії щодо правомірності односторонньої інтерпретації історичних подій поляками. Як посилити позиції України і захистити національний інтерес, як формуються політичні еліти у Польщі — у розмові з «Днем» Ірина Верещук.

«НЕДАЛЕКОГЛЯДНА ПОЛІТИКА ПРАВЛЯЧОЇ ПАРТІЇ ПОЛЬЩІ ПРИЗВЕЛА ДО НЕПРИЄМНИХ НАСЛІДКІВ»

— На вашу думку, у прийнятій нещодавно польським Сеймом резолюції щодо вшанування жертв Волинської трагедії більше історії чи політики? Яке ваше ставлення до цього голосування?

— Звичайно, як українка, я не можу позитивно ставитися до таких заяв. Сама народилася в Раві-Руській, що є містом на польсько-українському кордоні, виросла серед розповідей, як відбувалася операція «Вісла» та інші сторінки нашої непростої історії. Вважаю, що в цьому питанні вже було поставлено логічну крапку актами вибачення на вищому політичному рівні ще в 2003 р.

Кожна партія, яка йде на вибори, робить соціологічні заміри і дає відповідні обіцянки своєму виборцю. Так, «Право і Справедливість» — це правоцентристська партія, яка пообіцяла своїм виборцям східних теренів повернення до питання Волині. І вони виконали свою обіцянку, не зваживши на небезпеки, які принесла ця резолюція. Зокрема, йдеться про Російську Федерацію, яка одразу взяла цю тему «на озброєння» і зареєструвала відповідну резолюцію для голосування, щоб підтримати Польщу в намірах звинуватити українців. Так, працюючи на внутрішнього виборця, недалекоглядна політика правлячої партії Польщі призвела до неприємних наслідків.

ДЛЯ ТИХ, ХТО ЗАПІЗНИВСЯ ЧИТАТИ «ДЕНЬ», ГАЗЕТА ВИДАЛА КНИГУ «ЕКСТРАКТ 150» — ЗНАКОВІ СТАТТІ, ЯКІ ПОКАЗУЮТЬ УНІКАЛЬНИЙ ШЛЯХ НАШОГО ВИДАННЯ. А ДО ТЕМИ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ «ДЕНЬ» ПІДГОТУВАВСЯ ДАВНО — ЩЕ В 2004 р. РЕДАКЦІЯ ВИДАЛА КНИЖКУ «ВІЙНИ І МИР, АБО УКРАЇНЦІ — ПОЛЯКИ: БРАТИ/ВОРОГИ, СУСІДИ». САМЕ ЦЕЙ БЕЗЦІННИЙ ПОДАРУНОК І ОТРИМАЛА НАША ГОСТЯ.  «Я НАРОДИЛАСЯ В РАВІ-РУСЬКІЙ — МІСТІ НА ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ, ВИРОСЛА СЕРЕД РОЗПОВІДЕЙ, ЯК ВІДБУВАЛАСЯ ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА» ТА ІНШІ СТОРІНКИ НАШОЇ НЕПРОСТОЇ ІСТОРІЇ. ВВАЖАЮ, ЩО В ПИТАННІ ВОЛИНІ’43 ВЖЕ БУЛО ПОСТАВЛЕНО ЛОГІЧНУ КРАПКУ АКТАМИ ВИБАЧЕННЯ НА ВИЩОМУ ПОЛІТИЧНОМУ РІВНІ ЩЕ В 2003 р. НЕМАЄ СЕНСУ В ЧЕРГОВИЙ РАЗ ІНТЕРПРЕТУВАТИ ЦЕ ПОЛІТИЧНО, ПОЯСНЮВАТИ, ЩО І КОМУ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ. ПОТРІБНО ЗАЛИШИТИ ЦЮ ТЕМУ ІСТОРИКАМ», — РОЗПОВІЛА ІРИНА ВЕРЕЩУК ПІД ЧАС ІНТЕРВ’Ю В РЕДАКЦІЇ «ДНЯ»

Немає сенсу в черговий раз інтерпретувати це політично, пояснювати що й кому не подобається. Потрібно залишити цю тему історикам — створення дослідницьких центрів, нових платформ, пошук прізвищ... Я вважаю, що нам би допомогла спільна «Біла книга», у яку були би виписані всі без винятків прізвища як поляків, так і українців, котрі загинули. Допомогти один одному встановити хрести, спільно помолитися, тощо.

— Чи не є резолюція польського парламенту проявом імперського комплексу, «ударом у спину», коли наша країна і так стікає кров’ю від російської агресії?

— Останній рік я проживала і навчалась у Варшаві, й мала можливість спілкуватися з усіма досі живими творцями реформ, колишніми прем’єрами, фарватером руху «Солідарності» та нинішнім політикумом. Дуже прискіпливо прислухалася, чи не мають їхні слова подвійного дна щодо імперських марень. Ні, дуже малий відсоток. Вони цінують республіку і мають «щеплення» від імперського синдрому. Всі політики адекватно оцінюють ступінь загрози з боку Росії. І Польща в цьому є послідовною — на всіх рівнях, від НАТО до інституцій Європейського Союзу, піднімають питання небезпеки від РФ. Показово, що з тим же Калінінградом, який є мілітаризованим округом, не відновлюють малий прикордонний рух, а з Україною — від 3 серпня відновили (МПР був призупинений через Саміт НАТО і Світові дні молоді. — Ред.). Зверніть увагу, що резолюція була підтримана голосами з усіх партій, навіть антагоністів «Права і Справедливості», які влаштовують акції протесту, виводять на вуличні демонстрації по 250 тисяч поляків, чого не було ще з часів «Солідарності». Тому я би не оцінювала цей крок як геополітичний, він більше внутрішньополітичний.

«ЗАМІСТЬ КУПИ ГАЛАСЛИВИХ СЛІВ ПОТРІБНІ РІШЕННЯ НА ПІДТРИМКУ НАШОЇ КУЛЬТУРИ І ПРОЕКТІВ У ПОЛЬЩІ»

— Якою в такому разі має бути відповідь нашого парламенту — різко симетричною чи поміркованою?

— Не вважаю конструктивною і потрібною дзеркальну відповідь. З урахуванням швидкості та динаміки роботи російської пропагандистської машини, я би проявила зрілість і витримку. Хтось повинен бути мудрішим. Не є проблемою зареєструвати постанову, показати активність своєму електорату і знайти потрібну кількість депутатських голосів. Але чого ми тим досягнемо? Якщо ми дійсно хочемо вивести дискусію з політичної площини, то час робити виважені кроки, а не заходити на небезпечну спіраль, в якій зараз опинилася Польща. Внаслідок такої політики, до певної міри сьогодні страждає українська нацменшина у Польщі. Йдеться про нездорові наративи у медіа, тенденції щодо обмеження прав — зокрема, у Перемишлі, де заборонили традиційну щорічну ходу українців на Івана Купала, заборону на в’їзд українським музичним гуртам. Це пояснюється побоюванням конфліктів, але водночас немає обмежень для польських творчих та громадських колективів праворадикального спрямування.

Тому зараз особливо актуально працювати в напрямку артикуляції нашої позиції в Польщі, адже, як бачимо, робота українського посольства і держави є недостатньою. Українці зараз у Польщі лишилися сам на сам, шукають підтримки у польського уряду або у програмах, де є польські гроші. Замість купи галасливих слів і резолюцій потрібні рішення на підтримку нашої культури і проектів, ЗМІ, які мають виходити польською мовою тощо. Кожен день пояснювати полякам, що ми є партнерами, не ворогами, виділяти фінансування на історичні проекти, що вирівнювали б нас, а не ставили у роль постійної жертви. В нас є багато, що треба сказати.

«ДЕРЖАВА МАЄ ПІДТРИМУВАТИ ТАКІ ПРОЕКТИ, ЯК «БІБЛІОТЕКА ГАЗЕТИ «День»

— Поки влада демонструє брак державницької позиції, свою роботу роблять окремі осередки громадянського суспільства. Наприклад, газета «День» ще у 2004 р. випустила книгу «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди». Однак, органи влади навіть не здатні підхопити те, що робиться в суспільстві.

— Однозначно, ми маємо озвучити право на наших героїв. У тій же Польщі цього року розпочався проект «Прокляті герої», у рамках якого знімають художні фільми, документальні програми та іншими способами популяризують знання про тих, хто був довгий час викреслений із радянських підручників історії, зокрема про «Армію Крайову». Будь-який захід із залученням військових частин, передбачає акцію щодо вшанування їхньої пам’яті. Це стає складовою політики на державному рівні. Що ж ми можемо відповісти, де наші фільми про українську історію? Тому ми страждаємо від своєї слабкості. Польща має потужний Інститут національної пам’яті — зі значним фінансуванням і повноваженнями, аж до відкриття кримінальних проваджень, дозволом на обшуки, можливістю не допускати до державних посад. В нас відповідна інституція має катастрофічно несиметричний вплив і незначні можливості.

Перебуваючи у Варшаві, мені було легше побачити ситуацію в Україні панорамно. І видно, як поляки використовують українські прогалини за принципом «якщо ви не пишете своєї історії, ми її напишемо за вас». А ми чомусь зволікаємо: «ви напишіть, а ми прийдемо і будемо заперечувати». Давайте озвучувати свою позицію — газета «День» це давно зробила. Потрібно транслювати це, шукати платформи і влаштовувати авторитетні і аргументовані дискусії. Повірте, в Польщі є кола, які це почують і підтримають — наприклад, Казімєж Войцицький, Адам Міхнік, «школа Гедройця» та багато інших. Ця робота ще попереду, і вона за нами. Бо, як бачите, держава не має часу на такі речі, а вони надто важливі.

«У ПОЛЬЩІ ПИТАЛА У БАГАТЬОХ, АЛЕ НЕ ЧУЛА ЖОДНОГО РАЗУ, ХТО Б СКАЗАВ, ЩО «БАЛЬЦЕРОВИЧ ДОПОМОЖЕ УКРАЇНІ»

— Влада в Україні не перестає запрошувати іноземців на високі державні посади, відповідно у нас постійно точиться дискусія навколо доцільності «варягів» в українській політиці. Чи має такий феномен Польща?

— Не має, і ніколи цього б собі не дозволила. Я навчалася в KSAP — Крайова школа адміністрації публічної, яка готує кадри на вищі керівні посади. Це єдиний подібний освітній заклад у Польщі, фінансується з державного бюджету і має великі вимоги до своїх студентів. Туди набирають вже готових фахівців з різних спеціальностей і готують компетентних функціонерів державної системи. Я завжди запитувала їх під тим чи іншим кутом: «За яких умов ви би були готові взяти на міністерську посаду іноземця або обрати в парламент вчорашнього литовця/естонця/грузина?». І кожного разу відповідь була: «За жодних». Вони кажуть, що це предмет нашої гордості — обрати кращого серед своїх 39 мільйонів. Якщо цього не можна зробити — це свідчить про незрілість, неспроможність мати державу.

Вважаю такі призначення в Україні «карго-культурою», коли сподіваємося від людини без досвіду проживання і знання природи українських процесів рішення проблем. У Польщі питала у багатьох, але не чула жодного разу, хто б сказав, що «Бальцерович допоможе Україні». «Так, у свій час він зробив багато. Можливо, не у таких межах, але його тверда позиція була нам потрібною, — казали поляки. — Однак сьогодні, 25 років потому, світ абсолютно інший — передусім інформаційно й технологічно, потрібні нові рішення». У червні я була на презентації Бальцеровичем його плану реформ щодо України, яка відбувалась у Варшаві. В руки нам цей план ніхто не дав, прохання назвати поблоково основні заплановані перетворення теж не було виконано. Виходячи з його підходу до реформ, де основними кроками були максимальна лібералізація економіки і дерегуляція, я поставила Бальцеровичу питання: «Чи будуть програми працевлаштування або забезпечення сотень тисяч скорочених внаслідок реформ?» На що він відповів: «Держава бідноту фінансувати не буде». Назвати так величезну кількість українців, які будуть викинуті в море вільного ринку, якого за фактом через засилля олігархів і преференцій для «своїх» і не буде, вкрай безвідповідально й жорстоко. На моє запитання «хто буде тими інвесторами, що приватизують основні державні промислові артерії», він також не відповів.

«ПРИЗНАЧЕННЯ НА НАЙВИЩІ ДЕРЖАВНІ ПОСАДИ ІНОЗЕМЦІВ — ЦЕ ПРИКРИВАННЯ СВОЄЇ НЕСПРОМОЖНОСТІ»

— Чому, на вашу думку, представники влади вдаються до таких методів — запрошують іноземців у владу?

— Маю дві версії. Перша — щоб виконати план. Допускаю наявність певних домовленостей з міжнародними інституціями, в яких останні лобіюють призначення окремих особистостей в якості своїх «вух» та «очей» — щоб контролювати перебіг процесів і розпорядження коштами. Але тоді треба про це говорити, а не робити з нас невігласів. Більше того, маємо неприємні тенденції — третього траншу МВФ, який Україна мала отримати до кінця липня, досі немає навіть на порядку денному розпорядника.

Друга версія — це прикривання своєї неспроможності. Великим іменем Бальцеровича, який заслужено увійшов до пантеону економістів, якого вивчають, цитують і ставлять у приклад «польське економічне диво» для пострадянського простору, хочуть замаскувати нечесну приватизацію. Ми вже маємо практику, коли, замість продажу великих підприємств європейським інвесторам з хорошою репутацією, за два місяці до тендеру оформлюється підставна фірма у якійсь країні й купує об’єкт. Бальцеровича запитували: «Чи готові ви освятити собою урядові ініціативи авторства Гройсмана та інших?». На що він відповів: «Я не коментую дії уряду та Президента, тому що з ними працюю». Чи готовий він сказати «ні», коли це буде потрібно? Інакше він є не запобіжником для махінацій, а провідником ідей панівних кланів. І в найгіршому випадку, він повернеться до себе у Польщі, а для нас невдалі «експерименти» означатимуть втрату державності.

«НАРОД СТАЄ КРИТИЧНІШИМ, ВІДХОДИТЬ ВІД РОМАНТИЗМУ»

— Як сьогодні оцінюють українську владу на Заході, у тій же Польщі?

— Я протягом тривалого часу вивчаю європейську пресу, й особливо — польську. Зараз я дуже розчарована зміною контекстів та градусу актуальності української теми. Ми випали з «топів» уваги європейської аудиторії — і вже навіть не п’яті. Біженці, Сирія, теракти, ЄС, вибори, США, і лише потім — Україна. «Вікно можливостей» у його політичному й економічному вимірах вже закрилося для нас. З іншого боку, з «європейського коридору» нас ніхто не витурює, адже бачать здорові прагнення на рівні громадянського суспільства, окремих інституцій та медіа-спільнот. Європейські політики розуміють, що нові еліти в Україні ще не виплекані. Тому вони будуть розмовляти поки що з наявною владою, одночасно сподіваючись і роблячи ставку на нові політичні сили. Поки що вони не настільки могутні та репрезентативні, але старі партії й групи впливу дискредитовані, не мають майбутнього.

Я вбачаю позитив у тому, що суспільство змінюється. Особливо це мені було помітно на відстані. Народ стає критичнішим, відходить від романтизму. Ми маємо стержень у генетичному коді, але не треба допускати поблажливого ставлення до себе.