Народжений любов’ю до слова й Вітчизни

Найближчими до світосприйняття законів Природи, до їх глибинного розуміння є поети. Коли закінчується земний шлях Поета (та й будь-якої праведної людини), ми можемо говорити про перехід від фізичної форми до духовної сфери буття. Тобто йдеться про духовне народження Поета у його безсмертних творах, у його глибинному Слові, в якому закодована квінтесенція земного життя і подані ключі для її розгадки. Воістину, як кажуть, поети мають лише одну дату — дату народження і переходять у життя вічне у своїх творіннях і людській пам’яті.

Такий перехід, за волею Творця, 23 жовтня 2015 року здійснив Роман Лубківський — поет, літературознавець, перекладач, культуролог, громадський і політичний діяч, дипломат. Втрата для української культури й державотворення велика, втрата передчасна! Роман Лубківський засіяв і зібрав добре духовне «жниво» і став яскравим карбом української, та й європейської культури. Богом даний йому талант він не закопав, а примножив для блага свого народу, бо зумів відшукати свою «сродну працю».

Насамперед це його письменницький, поетичний доробок, який із першої ліричної збірки «Зачудовані олені» засвідчив народження Словом талановитого молодого поета із мальовничого села Острівець на древній княжій Теребовлянщині на Поділлі. Згодом з’явилася низка поетичних збірок, лише перелік назв яких свідчить про їхню філософську глибину, інтелектуальний масштаб і, головне, любов до рідної землі, до рідного слова.

Друга, мало акцентована грань таланту Романа Лубківського, — його літературознавчі праці. Перш за все його розвідки, присвячені Маркіянові Шашкевичу і Тарасові Шевченку. Велика заслуга Романа Лубківського у впровадженні в контекст української культури загалом і літературознавства зокрема такої епохальної постаті XX століття, як Святослав Гординський. Вагомими є літературознавчі дослідження Романа Лубківського поетичної творчості українських класиків XX ст., зокрема П. Тичини, М. Рильського. Особливо близькою Романові Лубківському була творчість Дмитра Павличка, який відіграв у його особистому творчому житті визначальну роль і з яким вони пройшли у творчому та громадському тандемі увесь земний шлях.

Третя царина, яку цей невтомний мудрець і знавець Слова наполегливо освоював протягом життя, — це перекладознавство. Грань перекладацького таланту Романа Лубківського особливо проявилася у його перекладах поетів слов’янського світу: польського поета Владислава Броневського, сербської поетеси Десанки Максимович, класиків білоруської літератури Янки Купали та Максима Богдановича. До його найновіших перекладів належать: трагедія Юліуша Словацького «Срібний сон Саломеї», драма Йозефа Вацлава Фріча «Іван Мазепа», поема Кіндрата Рилєєва «Войнаровський».

Громадянська позиція Романа Лубківського, мабуть, найбільш яскраво проявилася у його публіцистичних статтях, чисельних листах-зверненнях, виступах на радіо, телебаченні, наукових форумах, публічних зібраннях та ін. Він чудово розумів фундаментальне значення культури для становлення справді Української держави на засадах європейських цінностей, для утвердження її національної свідомості та безпеки. Він був сповнений ідеями просвітництва свого покривдженого народу, глибоко розумів трагічні причини його байдужості та відчуження від своєї культури. Саме тому займався відродженням шкільництва, залученням молоді до українських справ.

Роман Лубківський творив якісно нову українську суспільність — модерну, але базовану на національних традиціях. Це було його кредо, його сутність: малими конкретними справами йти до великої мети. А мета проста — бачити свій народ щасливим і вільним від рабства духовного у вільному колі європейських народів. І для цього він жив і «лупав скалу» невігластва, безпам’ятства, байдужості.

Традиційно земне життя він завершив з гідністю: збудував чимало будинків, посадив цілий сад, засіяв духовними зернами велике українське «молодіжне поле», виховав двох синів Маркіяна і Данила, запрограмувавши їх на високий життєвий шлях.

Хочеться наголосити на деяких особистих рисах Романа Лубківського. Безперечно, він був життєлюбом, сміхотворцем, тонким імпровізатором, володів здоровим скепсисом й інтелектуальною іронією. Був душею товариства, на рідкість витонченим дипломатом-актором. Ніколи його дотепний гумор, дружні шаржі не були колючими. Він був аристократом духа — на звичайні людські образи та кривди не відповідав тим же. Мав шляхетне, добре й велике серце. Цією добротою ділився з ближніми. Особливо піклувався своїми товаришами по мистецькому цеху, часто приходив у критичні хвилини їхнього життя на допомогу. Хоча не раз отримував неадекватну віддяку. Але в цьому й була найвища мудрість його земного життя — дарувати любов і робити добро людям завжди. Він сповідував у своєму житті імператив Тараса Шевченка: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне».

Завершу статтю мудрим кредо Романа Лубківського, над яким годилось би нам глибоко замислитись: «Не хочу, аби замість мене думали. Не хочу, аби замість мене вирішували. Не хочу, аби замість мене голосували. Хочу бути самим собою настільки, аби до серцевини сумління свого народу міг устами припасти, як до батькової руки, присягаючи».

* Матеріал було вперше опубліковано в газеті «Кримська світлиця»