Як вільний із вільним...

Польський месіанізм мав одним зі своїх наслідків появу специфічного польського слов’янофільства. Так, у «Книгах польського народу і пілігримства» Адама Міцкевича, яка стала своєрідним маніфестом польського слов’янофільства й водночас мала вплив на діячів українського Кирило-Мефодіївського братства, полякам, як одному зі слов’янських етносів, відводилася провідна роль у справі облаштування світу. Однак уже А. Міцкевич, який походив із литовських (білоруських) земель, дотримувався думки, що Польща без Литви не зможе реалізувати цю свою високу місію. У середовищі польських політичних емігрантів, котрі походили з України, визріває думка, що поляки мають у своїй боротьбі опертися на українців-русинів і на інші слов’янські народи. Загалом ця думка не була новою. Вона поширювалася перед польським повстанням 1830 — 1831 рр., знаходила відображення в художній літературі, особливо у творах Тимка Падури.

Одним із перших, хто сформулював цю ідею на теоретичному рівні, був Іполит Терлецький (1808 — 1888) — людина з надзвичайно цікавою біографією. Народився він у полонізованій українській родині в Старокостянтинівському повіті Волинської губернії. Навчався в Кременецькому ліцеї. Брав участь у польському повстанні 1830 — 1831 рр. Згодом опинився в Кракові, який мав статус вільного міста. Здобув вищу медичну освіту в Ягеллонському університеті. Там же одружився, але його дружина померла під час пологів. 1836 р. І. Терлецький опиняється у Франції, стає римо-католицьким священиком і вирішує присвятити себе справі унії християн східного обряду з католицизмом. Там само, у Франції знайомиться з А. Міцкевичем та Б. Залеським — політичним діячем-українофілом, представником «української школи» в польській літературі.

Під час спроб реалізувати свої унійні плани І. Терлецький зацікавився проблемами слов’янства. Коли відбувалася «весна народів» 1848 р., він опинився у Дрездені, де створив контакти з лужичанами (сорбами) — слов’янським етносом, який зазнав помітної германізації. 1849 р. І. Терлецький анонімно опублікував брошуру «Слово русина до всіх братів слов’янської гілки про слов’янські справи».

1857 р. цей діяч вирішує оселитися на українських землях Австрійської імперії. Він мав намір осісти в Галичині. Однак цього не допустив намісник краю Агенор Голуховський, який усіляко протидіяв українському національному відродженню та сприяв полонізації Галичини. Тому І. Терлецький оселяється на Закарпатті, яке входило до складу Угорщини як частини Австрійської імперії. Тут же приймає чернечий постриг, вступає до греко-католицького ордену василіан. У нього зав’язується дружба із закарпатським письменником і громадським діячем Олександром Духновичем. Останній навіть присвячує на його честь поему. І. Терлецький навідувався до Галичини, дописував до львівської газети «Слово», листувався з одним із членів «Руської трійці» Яковом Головацьким. Однак почувався не зовсім комфортно. Скаржився на відірваність від культурних центрів. У 60-х рр. ХІХ ст. І. Терлецький стає одним з ініціаторів та активних промоутерів обрядового руху, який мав на меті очистити східний греко-католицький обряд від західних впливів. Така його діяльність викликала незадоволення з боку вищого уніатського духовенства.

1867 р. Австрійська імперія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Угорська аристократія одержала широкі права й почала проводити мадяризацію слов’янського населення, що входило до складу Угорської автономної держави. Особливо активно ця політика здійснювалася на закарпатських теренах. Утисків та переслідувань зазнали слов’янофіли, до яких належав І. Терлецький. Його навіть на деякий час було ув’язнено. Йому було наказано покинути Закарпаття. Тоді І. Терлецький вдається до незвичного кроку: переїздить до Росії, приймає православ’я. Живе в Києві, Одесі, Житомирі. Тут же, на українських теренах, і знайшов свій спочинок цей блудний син України.

Після себе І. Терлецький залишив певну літературну спадщину — публіцистику, мемуари, паломницькі твори, переклади. Однак для нас найбільший інтерес становить «Слово русина до всіх братів слов’янської гілки про справи слов’янські». У цьому творі, як, зрештою, і в інших своїх творах, І. Терлецький виходив із засади, що релігія — це фундамент суспільства, і, відповідно, здорове суспільне життя можливе лише тоді, коли воно ѓрунтується на істинній релігії. Такою релігією в роки написання «Слова русина...» І. Терлецький вважав католицизм.

Загалом трактування релігії як підвалин суспільного розвитку є характерним для польського, як і, зрештою, українського месіанізму. Пізніше, у ХХ ст., ця ідея набуває специфічного розвитку в польського вченого Фелікса Конєчного, який вважав, що саме релігії визначають поступ людських цивілізацій, і якого можна розглядати як предтечу сучасного американського політолога Самуеля Гантінгтона, що висунув теорію «війн цивілізацій».

Саме з релігійного пункту бачення І. Терлецький намагався осмислювати розвиток слов’янської цивілізації. Особливий інтерес у нього був до близьких йому слов’янських націй — Польщі, Росії та Русі (України). На його думку, саме Польща була провідною потугою Східної Європи за часів Середньовіччя. Її могутність забезпечила унія з Литвою (Білоруссю) та Руссю. Однак Польща вчинила кілька гріхів, за що й була покарана переділом своїх земель і втратою державної незалежності. Перший гріх полягав у тому, що вона, наближаючись до західних країн, відокремлювалася від слов’янської родини. Польща дозволила полонізувати лужичан та силезців, не змогла забезпечити ефективного захисту слов’янського населення від татарської й турецької експансії. Другим гріхом Польщі, на думку мислителя, стало обмеження свободи лише шляхетським станом. Як наслідок, свобода перетворилася на шляхетський привілей, а простолюдини, зокрема селяни, були позбавлені прав. Третім гріхом стало те, як Польща повелася з Берестейською унією: руських єпископів так і не було допущено до сенату, до парафіяльних священиків шляхтичі ставилися зневажливо, широкі можливості для покатоличення руської шляхти отримали єзуїти. Тож, як наслідок, русини (українці) втратили свою провідну верству. Пізніше на проблему української провідної верстви звернув увагу В. Липинський, котрий, як І. Терлецький, належав до «польських українців».

Хоча Польща і втратила свою незалежність, проте вона веде боротьбу за свою свободу і слугує прикладом для інших слов’ян. «Треба, однак, визнати, — писав І.Терлецький, — що Польща своїми болями, своїми жалями викликала національне почуття серед інших народів слов’янського племені, що досі дрімають довгим сном байдужості; що вона єдина серед усього племені підносить прапор суспільного розвитку під гаслом свободи, рівності та братерства».

Закономірно, І.Терлецький звертався й до питання Росії та російського православ’я. У період написання «Слова русина...» він критично ставився й до Російської імперії, й до її офіційної церкви. Правда, І.Терлецький розмежовував поняття Російська держава й російський народ. До російського народу мислитель ставився позитивно, вважаючи росіян представниками слов’янського племені. Цим він різнився від деяких інших польських слов’янофілів, котрі не вважали росіян слов’янами.

Міркування І.Терлецького про природу російського самодержавства заслуговують на увагу. На його думку, великий вплив на формування російської державності справило золотоординське ярмо: «...це була школа, з якої великі московські князі почерпнули вміння самодержавного деспотизму». Російська держава є «немовби мертвою машиною, що її приводить у рух кивок царя і оживляє його воля». А, відповідно, російський уряд «найлукавіший і найзрадливіший, гнучкий, але безжальний, що не гребує навіть найнеморальнішими засобами й уперто рухається до вибраної мети, своїм призначенням випханий на дорогу завоювань».

Важливу роль у формуванні російської державності відіграли реформи Петра І, які надали Росії облудно-європейського вигляду. Наслідком цих реформ стало остаточне підпорядкування державі православної церкви й перетворення боярства на чиновництво. Причому російська адміністративна система є «найнеморальнішою та опертою на здирстві і крадіжках, шпигунстві та підкупі в нечуваних масштабах». Публічне ж виховання, що запроваджене в Росії, «спроможне виховувати лише рабів».

Звертав І.Терлецький увагу й на політику русифікації, що проводилася в Російській імперії. Вважаючи Русь (Україну) самобутнім національним тілом, відмінним і від Польщі, й від Росії, він був категорично проти русифікації українців і привласнення їхнього культурного спадку росіянами: «Передусім вважаємо за обов’язок сумління протестувати проти фальшивого включення руської народності, історії та літератури у народність, історію та літературу російську. Російський уряд радий би вмовити всіх і самих русинів, що вони завжди були одне й те саме з росіянами; а російські письменники, які черпають натхнення від уряду або пишуть під страхом кари та цензури, навипередки стараються поширити ту думку. Це грабунок, який чинить російський уряд на полі літератури й історії, рівний тому, що він здійснює на загарбаних землях. Ми від імені всієї Русі найурочистіше протестуємо проти цього грабунку, так само, як наш народ противиться назвою «москаль», якою відрізняє великоросів від себе».

Осмислюючи минуле східнослов’янських теренів, І.Терлецький вважав Київську Русь державою руського (українського), а не російського народу. Взагалі, на його думку, дух і напрям розвитку двох націй цілковито відрізнялися. Після монгольського завоювання, яке відіграло важливу роль у становленні російської державності, Русь (Україна) злилася з Литвою та Польщею, а руська шляхта полонізувалася. «Однак народ зберіг свої властиві риси, а в запорозькій козаччині отримав основу суспільного розвитку, за яким тужив своєю душею. Запорозькі козаки становили немовби військовий орден Русі, організувалися в справжнє християнсько-слов’янське товариство. Вільні та рівні, вони ухвалювали собі старшину вибором усіх, вибраній раз владі були покірні й на диво слухняні».

Ще одним польським репрезентантом слов’янофільства на українському ѓрунті став Францішек Духінський (1816—1893). Народився він у збіднілій шляхетській родині на Правобережній Україні. Здобув середню освіту в католицьких школах Бердичева й Умані. У 1834 р. поселився в Києві, де працював приватним учителем у родинах польських аристократів. У 1846 р. нелегально виїхав з Росії, замешкав у Парижі, де нав’язав стосунки з польськими політичними емігрантами. Належав до соратників «некоронованого короля польської еміграції» князя Адама Чорторийського. Був представником останнього в Італії та Сербії під час революційних подій 1848—1849 рр. У 1849—1856 рр. жив у Стамбулі. Планував видавати тут український журнал. Проте ця ідея так і не була реалізована — її не підтримав А.Чорторийський та його оточення. З 1856 р. Ф.Духінський оселяється в Парижі, пізніше, з 1872 р., у Швейцарії й активно займається публіцистичною діяльністю.

У своїх творах Ф.Духінський виходив із позиції расової філософії. Народи він поділяв на арійців (індоєвропейців) і туранців. До останніх відносив не лише тюрків, а й фіно-угрів, монголів, китайців, семітів, африканських негрів, американських індіанців та австралійських аборигенів. Арійці є осілими землеробами, натомість туранці — переважно кочівники. Відмінності між цими расами є настільки глибокими, що їх неможливо викорінити.

Саме расовими відмінностями Ф.Духінський пояснював відмінності між поляками й українцями (русинами), з одного боку, та росіянами (московітами) — з іншого. На його думку, арійська територія сягає Подніпров’я, Білорусі, Литви, Смоленщини, теренів колишньої Новгородської республіки. Далі на схід лежить чужий туранський світ. «Москалі, — вважав Ф.Духінський, — не є ані слов’янами, ані християнами в дусі слов’ян та інших індоєвропейських християн. Вони залишилися кочівниками до наших днів і залишаться кочівниками назавжди». Поляки й русини (українці) визволяться від москалів лише при умові спільних дій. Ф.Духінський вважав, що антимосковське повстання матиме успіх, коли воно почнеться на українських землях.

Виходячи з таких поглядів, він намагався осмислювати східноєвропейську історію. Вважав, що початок історії Московії — давня історія Києва та Новгорода. Відкидав твердження російських істориків про масову міграцію слов’янського населення з Дніпра на Волгу. Говорив, що прийняття правителями туранської (переважно фінської) Московії назви Росія — історична узурпація. Правда, під впливом династії Рюриковичів та християнської церкви фінське й татарське населення Московії прийняло слов’янську мову, але зберегло свій первісний расовий характер — кочові звички, комунізм (тобто сільські розподільчі комуни), аристократичну форму правління й релігійне сектантство. Російська імперія, вважав Ф.Духінський, ніколи не стане федерацією, оскільки туранцям не властива прив’язаність до землі й почуття локально-регіонального патріотизму, що є передумовою справжнього федеративного устрою. З часом теорія локально-регіонального патріотизму стане засадничою в поглядах В.Липинського.

Історію українсько-російських відносин Ф.Духінський подавав як ланцюг постійних конфронтацій, починаючи від Володимира Великого, котрий підкорив поволзькі племена, аж до часів І.Мазепи й пізніше. Він не вважав, що москалі правлять Малоросією (Лівобережною Україною) з добровільної згоди цієї країни, затвердженої Переяславською угодою 1654 р. Насправді, вони загарбали цю територію внаслідок Полтавської баталії 1709 р.

Звертаючи увагу на українсько-російські конфлікти, Ф.Духінський, часто всупереч відомим фактам, твердив про органічну єдність українців та поляків. Доказом такої єдності є назва полянського племені, що жило на Київщині, і яке мислитель ототожнював із поляками. Як уже говорилося, подібних поглядів дотримувався Т.Падура. Первісна єдність слов’ян Дніпра та Вісли, вважав Ф.Духінський, була спочатку розірвана варязькою династією Рюриковичів, а потім татарською навалою. Однак у ХІV ст. її відновила династія Ягеллонів. Тобто схемі історії східнослов’янських земель, яка утвердилася в російській історіографії і обѓрунтовувала «єдність» чи навіть «однорідність» росіян та українців, Ф.Духінський свідомо протиставляв принципово іншу схему історії, де творився інший «міф єдності» — поляків та українців.

Певно, варто погодитися з характеристикою поглядів Ф.Духінського, яку дав Іван Лисяк-Рудницький: мовляв, вони «творять курйозне сплетіння очевидних помилок і доктринерських перекручень, перемішаних зі справжньою прозорливістю».

У другій половині ХІХ ст. серед польських інтелектуалів набуває поширення популярна в Західній Європі філософія позитивізму. Одним із яскравих представників цього напрямку став Юліан Охоровіч (1850—1917) — винахідник, філософ, психолог, поет і публіцист, що мав певну причетність до України.

Він закінчив Варшавський університет. Вже у Варшаві прославився як один з ініціаторів публіцистичної кампанії «боротьби молодої преси зі старою» (1868—1875), пропагуючи погляди позитивістів. У 1872 р. опублікував працю «Вступ і погляд на філософію позитивізму», яка мала би стати філософським кредо угрупування «молодих». Ю.Охоровіч виходив із тези, що реальність світу не потребує доведення. Наука ж має вивчати факти, шукаючи зв’язки між ними. При цьому основну роль має відігравати досвід. Філософ загалом оптимістично дивився на можливості людського пізнання. Воно, на його думку, здатне наблизити людину до абсолютного знання про світ.

Науки філософ поділяв на абстрактні та конкретні. До абстрактних відносив логіку й математику, які послуговуються розмірковуванням і зближуються з філософією. Конкретні ж науки, працюючи емпіричними методами, своїм предметом мають «усю» виявлену реальність. Останню він поділяв на фізичну, біологічну, психологічну й суспільну. Відповідно, виділяв науки — фізику, біологію, психологію та соціологію. Названі конкретні науки мають виявлятися в конкретно-практичній діяльності — металургії, землеробстві, педагогіці й політиці. Тобто Ю.Охоровіч відстоював принцип зв’язку наукових знань із практикою. Вважав, що знання, яке не можна застосувати для реалізації людських потреб, є непотрібне і навіть ненаукове. На відміну від засновника позитивізму О.Конта, Ю.Охоровіч виділяв психологію як окрему науку і зробив багато для її розвитку. Щодо філософії, то він давав їй таке визначення: «Філософія позитивна є наукою наук. З одного боку, черпає вона свій зміст з усіх наук, з другого — той самий зміст, піддавши аналізу, критиці та зробивши раціональні висновки, сама творить загальні засади й вказівки, які мусять служити за основи й знаряддя поступу для всіх інших наук». Тобто філософія трактувалася як узагальнення й водночас як методологія наук.

Після закінчення університету Ю.Охоровіч навчався на докторських студіях у Лейпцігському університеті. Тут же отримав докторат, захистивши дисертацію «Про умови свідомості» (1874). У 1874—1875 рр. був головним редактором варшавського тижневика «Ніва», що поширював погляди позитивістів. Після цього налагодив контакт із Львівським університетом, де почав читати лекції з психології. 1875 р. вперше в цьому університеті створив кафедру експериментальної психології. У Львові 1877 р. опублікував працю «Про поетичну творчість зі становища психології». У зв’язку з цим варто зазначити, що Ю.Охоровіч цікавився художньою літературою, писав і публікував свої поетичні твори. Підтримував дружні стосунки з видатним тогочасним польським прозаїком Болеславом Прусом. Вважається навіть, що Ю.Охоровіч став прототипом головного героя знаного роману Болеслава Пруса «Лялька». Також він надав велику допомогу письменнику при написанні роману «Фараон».

У 1881 р. Ю.Охоровіч став доцентом на кафедрі психології та філософії природи у Львівському університеті. Наступного, 1882 року, там же здійснив габілітацію, надавши роботу «Розвиток філософських та хімічних понять про атоми». Є свідчення, що лекції Ю.Охоровіча користувалися значною популярністю серед студентства. Польський вчений вплинув на Івана Франка, допомігши йому більш глибоко ознайомитися з філософією позитивізму. Влітку 1879 р. на університетських заняттях Ю.Охоровіча проходили дискусії про соціалізм і дарвінізм, учасником яких був І.Франко. За свідченням самого ж І.Франка, в останні роки навчання у Львівському університеті його улюбленим викладачем був саме Ю.Охоровіч. Так, у зимовому семестрі 1879—1880 рр. І.Франко записався на п’ять університетських курсів, серед яких три були Ю.Охоровіча.

Можна простежити цікаві паралелі між працями Ю.Охоровіча та І.Франка. І один, і другий цікавилися питаннями психології художньої творчості. Вже йшла мова про те, що в Ю.Охоровіча була спеціальна праця, присвячена цій проблемі. У І.Франка була дещо схожа робота — «З секретів поетичної творчості» (1898). І один, і другий звертали увагу на ментальні вади своїх народів, «не люблячи їх з великої любові». Вони вірили, що критика цих вад допоможе їх перебороти. Зрештою, погляди І.Франка мали помітний відбиток філософії позитивізму.

Консервативне професорське середовище Львівського університету з осторогою ставилося до Ю.Охоровіча. Йому закидали поверховість лекційних викладів. Хоча вчений здійснив габілітацію, однак професорської посади не отримав. Тому 1882 р. покинув Львівський університет і оселився в Парижі, де здобув всеєвропейське визнання. Він став одним із винахідників телефону, працював над питаннями передачі звукових сигналів за допомогою електронних засобів на великі відстані. Його винаходи в цій сфері з часом сприяли появі радіо й телебачення.

1892 р. вчений повернувся до Польщі, маючи всеєвропейське визнання. Далі жив у Варшаві, у селі Вісла на Шльонску Цєшинському. Щоправда, в 1906—1907 рр. перебував у Парижі, виконуючи обов’язки секретаря Міжнародного інституту психології. Саме в цей період Ю.Охоровіч особливу увагу звертав на психологічні студії, зокрема займався питаннями несвідомого.

Напрацювання Ю.Охоровіча були знані не лише в «коронній Польщі», що входила до складу Росії, а й на Галичині. Позитивізм стає тут популярною течією, що проявила себе в кінці ХІХ — першій половині ХХ ст.