«Озброєність смислами ставить заслін ворогу»

«Лариса Олексіївна Івшина не тільки дуже талановитий журналіст, а ще й практикуючий філософ. Це людина, яка бачить далі за горизонт та помічає в людині зерно,  якщо воно є . Так вона формує наш штат і авторський колектив. Крім того, Лариса Олексіївна є автором ідеї всієї Бібліотеки «Дня», і взагалі всіх проектів редакції», — так головного редактора представила літньошколярам їхній куратор Ольга Харченко. Лариса Івшина, подякувавши, по-своєму продовжила це представлення, яке перейшло в щиру і взаємно цікаву розмову учасників ювілейного набору Літньої школи журналістики. Бесіда тривала понад три години, при цьому студенти не поставили й половини своїх запитань і, прощаючись, запитували про наступні зустрічі, адже спілкування тільки розпалило їхній «інтелектуальний апетит».

На жаль, обсяг газети дозволяє опублікувати тільки фрагменти зі спілкування. 

«СУСПІЛЬСТВО ЗАНУРИЛИ В СИСТЕМУ РОЗПАДУ МОРАЛЬНИХ ЯКОСТЕЙ І ДЕГРАДАЦІЇ»

Лариса ІВШИНА: — ...Мене можна представити як людину, яка не хотіла ходити в школу, яка не ходила до дитсадка. Однак, коли я прийшла в бібліотеку і потягнулася за своєю першою великою книжкою, — це був Шекспір. І коли його притягла додому (а він був важкий, бо це була ювілейна серія), я розгорнула і побачила, що нічого не можу зрозуміти. Там були написані якісь незрозумілі слова, і це, до речі, була п’єса, «Генріх XVIII», котра для мого дитячого розуму була, ясна річ, неосяжна. Але отой імпульс, який я отримала, мені дуже знадобився, тому що згодом я сформулювала його так: «Якщо ти чогось не розумієш, то не Шекспір винний». З кожної невеличкої життєвої історії і ситуації можна «витягнути» якусь свою особисту, тільки тобі потрібну мораль. А далі ти її або підтверджуєш, або відкидаєш і орієнтуєшся на щось інше...

Якщо ти точно вирішив бути собою — це найбільший виклик, який супроводжує все життя. Його можна тільки зміцнити. Можна себе озброювати знаннями, професійними рівнями, тому що що більше людина знає й може, то більше вона здатна, то більше захищена. Тому завжди, коли вам щось пропонують, одразу оцінюйте, як вас це захистить, з якого боку. Відмовитися завжди легко, це завжди інерція. А взяти якусь висоту завжди складно, але це треба робити...

Немає вихідних, немає канікул для тих, хто займається журналістикою і хоче розвитку! Світ страшенно пришвидшений. Процеси так наростають, що потрібно швидко крутити головою, встигнути вловити те, що тобі потрібно і заразом розділяти: що важливо, а що – ні, у яку систему координат його помістити.

Все-таки я переконана, що більшість людей, які хочуть інакше жити, зрозуміють, що це залежить від нашого ставлення до самих себе, своїх проблем. Свого часу я казала, що ми мали політичний шанс перескочити в 1999 році цю «прірву» в один стрибок: була людина, підготовлена до державної роботи на дуже високому рівні. Суспільство не змогло тоді взяти цю планку, йому не дали, це вже інша історія. Але ж можна було повернутися і оцінити втрачені шанси і подумати про те, як же тоді далі діяти. Вийшло так, що в 1999-му був президент, але не було народу, а в 2004-му — був народ, не було президента. Потім вже почалась «колотнеча» і турбулентність. Народ не розуміє, що він хоче реально, в кому він бачить всі свої надії. Тому що, звісно, справедливий гнів і обурення Майдану для мене були абсолютно зрозумілі і очевидні, але раціональності в цьому мало. Тому треба думати про те, що ми мужні і хоробрі, наші воїни прекрасні, суспільство загалом має сегмент живого і якісного, але політично — дуже не те що романтично наївні, але просто не хочемо працювати над своїм національним характером.

 НА РЕПЛІКУ СТУДЕНТКИ ПРО ТЕ, ЩО «ГАЗЕТІ «ДЕНЬ» УЖЕ 20 РОКІВ І ВОНА ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС УСПІШНО ЙДЕ ШЛЯХОМ ЕЛІТОТВОРЕННЯ», ЛАРИСА ОЛЕКСІЇВНА ПОКАЗАЛА ЦЕЙ МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО, З ГУМОРОМ ЗАУВАЖИВШИ: «МИ НА НАШОМУ «ВЕЛИКОМУ БАГАТТІ» НАГРІЛИ КАЗАНОК ВОДИ. І З ЦЬОГО ПРИВОДУ У МЕНЕ НЕМАЄ ВЕЛИКИХ ІЛЮЗІЙ, АЛЕ РЕАЛІЗМ ДОЗВОЛЯЄ МЕНІ СКАЗАТИ, ЩО ЦІ ЗУСИЛЛЯ ВАЖЛИВІ» / МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1998 р.

Національний характер — це не даність, він змінюється під впливом дуже багатьох факторів, і постійно треба моніторити, у який бік він змінюється, що на це впливає...

Наш політичний режим сформувався з 1994 року. Володимир Лановий називає цей період контрреволюцією. І для цього є дуже серйозні підстави, тому що у 1994 році, по-перше, прийшов керівник уряду, а потім кандидат в президенти, потім президент, який тільки через три роки здобуття Україною незалежності поїхав в Кремль по гроші на вибори. Гадаю, ця «рамкова» ситуація пояснює дуже багато речей. Можна мати свої симпатії і казати: нічого страшного, він би взяв ті гроші і зробив все навпаки. Звичайно, якщо людина помирає з голоду, думаю, що ніхто не засудить її, але якщо ти маєш шанс ухилитися від неморальних грошей і неморальних вчинків, то постарайся цього не робити. 

Під час всіх політичних виборів суспільство вчать ніби невеликій аморальності. Це все почалося давно, але так не було завжди. І українське суспільство, на жаль, занурили в цю систему розпаду моральних якостей і деградації. Тому що процес приватизації, який можна було провести по-іншому, був проведений для вузького кола наближених, зовсім не за діловими якостями, а за «штовханням ліктем біля головного тіла». І це далі дало імпульси всій спотвореній системі координат, де в економіці не заохочувалось те, що людина має створити власним розумом, своїм інтелектом. В нас немає здорової системи координат. В нас не відкриті шлюзи для того, щоб нормальні люди могли багатіти, заробляти.

Олігархічна система гальмує Україну. В неї інтерес зберегти майно за будь-яку ціну. Є відчуття того, що вони не можуть пояснити ні перші мільйони, ні перші сто мільйонів, ні перші мільярди. Очевидно, що спотворена система — це і ризики для них самих. До речі, в нас невипадково загинули два голови Фонду держмайна. Це основний тягар, який висить над українським суспільством. Потім, щоб захистити цю спотворену систему, створюються сервісні ЗМІ, які працюють не на суспільство. Навіть якби хотіли. Їх поставили в умови, коли повинні говорити про те, що відійшло від головного, від питань мейнстріму. Вони говорять про другорядні речі.

Після другого Майдану ми казали: щоб навіть бізнес «зіскочив з гачка», треба провести амністію 90-х, треба зробити якийсь перезалік, треба переговорити цю тему і сказати: все, тепер виплачуйте, беріть на себе соціальні зобов’язання перед суспільством. Але поки що вміють керувати через компромат, шантаж, інтриги, а не через вільну конкуренцію, до якої, я думаю, у принципі, суспільство вже в більшості готове. Мені здається, що наші люди виросли з цього політичного «костюма», який давно тріщить по швах і показує всьому світу то те неправильне місце, то те через оці «латки». Але, знову ж таки, від того, хто буде про це говорити, де, як якісно, як переконливо, залежатиме, наскільки швидко суспільство зможе «перемкнути пластинку»...

Антон СЕСТРІЦИН, Університет Карлтон (м. Оттава, Канада):

 – Коли, на ваш погляд, українці дійдуть до згоди щодо нашої спільної історії і почнуть просувати єдиний бренд України, якщо такий взагалі існує?

Л. І: –… Можете собі уявити взагалі, в якому журналістському інформаційному світі ми знаходимося. І чому наша історія не така, як треба, і чому вона не так написана, і чому вона не стала основною «матрицею» для ефективної дипломатії. Тому, що її треба вчити, її треба впроваджувати, Треба зробити так, щоб той, хто хоче йти на державну службу, я про це говорила сто років тому, мав здавати екзамени з української мови і до того – екзамен з української історії.

Історія – це справді видобування сансів. Для майбутнього. Нещодавно був День державності Литви, 1252 роки з дня коронації Міндовга. Це є і наше літочислення. Наша суперечка повинна полягати тільки в тому — з дня коронації Данила чи з року вокняжіння Ярослава? Тому що через 2 роки буде 1000 років Ярославу, коли він посів київський престол, але починаєш щось про це говорити з кимось із наших політиків – і «в ответ тишина». Думають, Боже, що це за люди з Марса? Знаєте, у мене таке відчуття, що вони бачать у мене на голові «антени». Тому що реально вони в іншому світі, вони не розуміють цієї мови.

Ми пропонуємо абсолютно інший порядок денний для суспільства. Має бути те, в чому ми живемо. Але реально ми повинні розподілити свою увагу: скільки цьому часові, скільки цьому, а скільки – моделюванню майбутнього. Для того, щоб це зробити – тлумачити правильно історію, обговорювати її з висококласними людьми. От Тімоті Снайдер – це супер, але перед ним був Джеймс Мейс, який написав не менш знакові книжки, а може, й більш знакові книжки для розуміння проблем українського суспільства.

Через те Росія почуває себе у цих мутних водах дуже впевнено і нав’язує свою версію. Ми запроваджували рік Ярослава. Чому це було важливо? Тому що ми показували той історичний відтинок, за який українська держава повинна взяти відповідальність. А Росія, користуючись нахабством, тим, що у них сконцентрована уся влада наверху, практикує перетворення історії в симулякри. Вони вивезли камінь із Херсонесу і поставили у Москві, наші усі тільки «обгигикують» це у ФБ, а насправді це дуже серйозні речі. Нехай там потворно поставлений Володимир, украдений, але тимчасом, приїжджають люди з Пермі чи ще звідкись і фотографуються біля Володимира. Це відбивається на їхньому баченні: ми були у Москві, бачили пам’ятник нашому князеві Володимиру Великому. Ця боротьба за місце під сонцем, про що я говорила 12 років тому в Одесі на телебаченні, залишається досі актуальною. Це конкуренція за місце в історії.

«ВИСОКА ОСВІТА І КУЛЬТУРА — ТЕ, ЩО ЗМОЖЕ ЗМІНИТИ НАС ПО-СПРАВЖНЬОМУ»

Марія НИТКА, ЛНУ імені І. Франка: — За 20 років свого редакторства ви створили бачення і мікромодель України, яку, як ви сказали у своєму останньому інтерв’ю на «5-му каналі», можна втілити навіть у освіті. Особисто для мене Бібліотека газети «День» — це титанічна праця борців за українську історію, а книга «Україна Incognita» взагалі варта того, щоб залучити її до шкільної програми. Як ви вважаєте, що потрібно робити нам як молодим людям і, звісно, як журналістам, щоб повпливати на цей процес — щоб кожен українець знав і читав ці праці, починаючи, звісно, з газети?

Л. І.: — Дякую, Маріє. Мені хочеться, щоб українське суспільство швидше змінилося, бо наших зусиль, звісно, недостатньо. Для цього зокрема і Літня школа, для цього хочеться мати більше молодих прихильників, які можуть у майбутньому втілювати це у своїй діяльності. Так чи інакше, це бачення спрямовує вас до пошуку союзників такого погляду в регіонах. Ви будете інакше дивитися, що посилює наше суспільство. Якщо є наприклад у Львові фантастичний Содомора, то він повинен бути загальнонародною цінністю. Але у той же час можете навіть колег запитати, які не читають газету «День», чи знають вони, хто такий Содомора. Боюсь, відповідь може бути невтішною. А це та система координат, бачення, яке ми культивуємо.

Ми хочемо показати український світ, яким він може бути. Цікавіший за той, який нав’язують суспільству. Ми хочемо показати його величезну вимірність, багатоманітність героїв. Завжди порівнюйте, у яких видань які герої. І ви зразу побачите різницю. У нас, слава богу, за останні роки з’явилися союзники, яких ми також бачимо у бізнес-сферах. Наприклад, музикознавець Галина Бабій — вона говорить про культурні династії, вона колекціонує симфонічну музику, високу Культуру. А це найперше, що у нас хотів забрати агресор. На противагу образу українця в брилі — Сергій Якутович, на жаль, покійний, але знову ж таки це наш герой. Але чи він суспільний герой? Чи він герой для усіх журналістів? Чи всі про нього знали, писали, цікавилися? А Сергій Якутович бачив нашу аристократичну історію. Наприклад, якщо ви подивитеся на його портрет Пилипа Орлика, то вам стане зразу зрозуміло, як далеко ми «відбилися» від того шляху, яким йшли наші великі попередники. До речі, всі мазепинці були високоосвічені люди, і не випадково, коли Петро громив Україну після поразки Мазепи, то з ікон, картин видирали всі герби Мазепи. Усе знищували, щоб не було сліду цієї заявки на самостійність від Москви. І ця культура найперше вимагає реставрації, бо за нею йде елітне бачення України, яка має зовсім іншу роль у світі, іншу історію, іншу претензію.

Мабуть, ви помітили, що ми зараз дуже багато пишемо про монархії в сучасному світі. Це ще один із проектів які ми пропонуємо для обговорення, тому що народницький проект —  прекрасний, але не дає відповіді на усі запитання. Україні треба пришвидшено думати про створення якихось своїх інших бачень. Підтягуватися, тому що висока освіта, культура, і високі зразки як орієнтир — це те, що зможе змінити нас по-справжньому. Тому всі ви можете зробити, де б кожен не працював, потім прихильників такого бачення орієнтиру на високе. Робити розумних людей великими і відомими, а дурнів намагатися не помічати, що робить наше телебачення постійно, насаджуючи нам збочений образ самих себе.

Коли я виступала на різних зустрічах в Одесі, мені студенти казали, мовляв, розказуєте про якусь фантастичну країну, ми такої України не знаємо. У нас взагалі немає жодних філософів. А ви що читаєте? Якщо ви ходите по «інформаційних смітниках», то філософів там не знайдете — ось це і є відповідальність журналістики — показувати народу себе зокрема і привабливим. Таким, якого б він любив, поважав, а не нав’язувати думку про аутсайдерство, про нікчемність. І це є основна проблема, з якою ми стикаємося, — це рівень заниження планки. Але, втім, саме тому 20 років ми працювали і працюватимемо. Чи є у вас вже відчуття, що ви хочете це продовжувати? Це важко, але тим не менш до цього треба готуватися.

«НОВІТНЯ ІСТОРІЯ ЖУРНАЛІСТИКИ НЕ НАПИСАНА ТОМУ, ЩО БАГАТО ЖУРНАЛІСТІВ НЕ ХОЧУТЬ ЦЬОГО»

Любов РИБАЛКО, Одеський національний університет ім. Мечникова: — Газета «День» була заснована як видання для громадянського суспільства. З часом «День» перетворився на справжнє Дерево з великою кількістю плодів. Як це сталося, тобто в який момент ви зрозуміли, що хочете більшого? Та чому, на вашу думку, жодна інша газета не докладає зусиль до становлення українських громадян вільними, незалежними та розумними?

Л.І: —...Наш народ привчений жити погано і вміє жити погано. Треба навчитися жити добре, а це складна робота. Але це не тільки мати одразу невідомо звідки більше коштів. Це абсолютно інша структура бачення цього «доброго». Це те, як ти готовий до нього йти. Тому що жити інертно, жити погано, до речі, і стимулювали вибори 1999 року. Те, що тоді пропонувалося, було дуже звичне. Воно навіть ментально не відривало від радянського стереотипу. А кандидат, якого підтримувала газета «День», орієнтував на зусилля. На цьому і зіграли противники. Я була ідейним союзником Євгена Кириловича Марчука і залишаюся ним, і хочу прояснити вам таку річ: був дуже помітний момент у тому, що його підтримували старі дисиденти. Але зовсім іншого рівня, ніж «рухівці». Його підтримали Левко Григорович Лук’яненко, освічена європейка Слава Стецько, покійний Євген Степанович Грицяк, лідер Норильського повстання в ГУЛАГУ. І ось ці всі люди, що називаються націоналісти, підтримували Марчука. Парадокс? А мені здається, ні. Полягає це в саме тому розумінні, що Україна вибиралася з постколоніального світу і мала піти у цивілізований озброєна знаннями, досвідом, компетентністю.

Нам треба бути об’єктивними і самокритичними. Відповідальність за те, що війна почалась, несуть і ті виборці, які голосували за тих людей, які привели до війни. Це колективна відповідальність. Більшість людей не хоче цієї відповідальності. Вони не хочуть справжньої історії, так само це, до речі, має відношення і до журналістики. Новітня історія журналістики не написана тому, що багато журналістів не хочуть цього. Адже вони не будуть там героями, а будуть тим, ким вони є. Тим, хто переступили через ідеали, переступили труп свого колеги.. .Щоб розуміти сучасну журналістику, треба розуміти її проблеми й «покинуті» питання. Історія Гії Гонгадзе та Ігоря Александрова — дещо різні. Гія — це скоріше жертва, хоч і сміливий хлопець. А Ігор — справжній герой. До речі, не нагороджений. Це класичні речі, які можуть об’єднати всю світову журналістику або роз’єднати. Українську журналістику воно не об’єднало. Можливо, коли-небудь це станеться, коли люди здатні будуть зробити цьому належні оцінки, висновки, взятися за написання історії в характерах. Тому що нині історія журналістики — це «кладовище затонулих кораблів». Реально треба знати, які були проекти і що вони принесли. Тому що ви ж маєте мати якусь спадщину. Журналістика зі спадщиною повинна йти в європейський простір. Ну і для цього оцей мікросвіт треба зміцнювати і розвивати. Є проблема розірваних поколінь, проблема розірваного інформаційного простору. А цивілізація — це те, що залишається, переосмислюється, збагачується, надбудовується на базі, яку збережено та передано. Тому — історія, історія, історія і ще раз історія. Тому ми говорили, що всі українські політики повинні стартувати з вивчення усіх причин українських поразок, всіх втрат та аналізу, як це не повторити... Історія — це справді добування сенсів. Для майбутнього.

«МИ МАЄМО ПІДЖИВЛЮВАТИ СИЛЬНІ СТОРОНИ СУСПІЛЬСТВА»

Каріна ХАЧАТАР’ЯН, Сумський державний університет: — Пані Ларисо, очевидно, що журналісти сьогодні вже не є «четвертою владою», і ви ж зазначали, що «журналісти не мають бути підставкою для диктофона». Яке ж місце займає журналіст у сучасному суспільстві? І як повернути ЗМІ можливість впливу на народ?

Л.І: ...В українській журналістиці було багато свободи і журналісти не освоювали цю свободу. І тому вони не стали «четвертою владою». Тому що не питають політиків про те, про що потрібно. Говорять з суспільством про другорядні речі, а суспільство чує певне лукавство й ухиляння і не вірить. І правильно робить. Людина повинна бути цілісна. Нас весь час намагались привчити думати одне, говорити ще щось і писати третє — треба з’єднатись, якщо для цього є обставини. Щоб бути щирими, щоб бути відповідальними.

А те, що журналісти не повинні бути «підставкою для диктофона» — то історія цієї фрази давня. Малось на увазі, що є зовсім рядова робота, тобто «підставка» — теж корисна річ, але ти її взяв, записав і поклав. А інший рівень журналістики вже не арифметичний: ти включаєш апарат і починаєш з усім набутим досвідом думати: а як на це відреагувати, а в кого взяти коментар, як розпорядитися цим матеріалом? Ви ж знаєте, що до війни довела й «антисанітарія» в журналістиці. І вона була культивована, тобто це не випадкове явище. Тим журналістам, які пройшли в парламент, на мій погляд, було б логічно створити групу і зайнятися розслідуванням, як потрапили на канали всі ці люди, які схиляли до Криворізько-Донецької республіки в ефірі, хто їх прислав усіх? Це, по-моєму, очевидні речі, якими і треба займатись журналістам в парламенті, щоб з’ясувати, тому що це хибний плюралізм. Скільки було таких як Колесниченко і Царьов в ефірах, скільки років, скільки часу? Це і є відповідь, чи повинна журналістика бути «підставкою до диктофона»...

І цей складний процес елітоутворення, ми маємо підживлювати сильні сторони суспільства, давати можливість зміцніти всім тим людям, які і під час війни проявили себе гідно. Максимально стояти на стороні добра і захищати його. Зараз це те, що можна зробити у всіх виявах. А для того щоб розбиратися, де добро, а де зло, потрібна велика робота душі, розуму, не однієї літньої школи, це я можу сказати відповідально

«НЕРОЗІБРАНИЙ БАГАЖ» МИНУЛОГО — НЕОСМИСЛЕНЕ МАЙБУТНЄ»

Віталій КУДИРКО, ЛНУ ім. І.Франка: — Ми знаємо, що до війни не була готова ні українська армія, ні журналістика, можливо журналістика була навіть менш готовою і ми побачили, що армія мобілізувалася, а чи прогресувала в той час журналістика?

Л.І.: Віталію, а чи прогресувала журналістика?

В нас є інша дуже складна проблема — це тема «мови ненависті», яка довго мусується, коли журналісти займаються безпосередньо «підносом патронів» на бік ворога. Їх до того схиляють. А схиляють люди, які бачать українську ситуацію як конфлікт на сході. Але ми вважаємо інакше — агресор готував війну, використовував слабкості української політики й українського суспільства. Нещодавно один з великих російських лібералів, кого розглядають як президента замість Путіна (Кудрін) сказав (ми повинні аналізувати плани ворога і розуміти, чого він досяг завдяки нашій дурості): «Мы присоединили Крым, воссоединились и заблокировали Украине путь в НАТО». Вони вважають так. Наші зараз кажуть: «Ура! Ура! Ми вже однією ногою у НАТО». Питання — хто правий?...

Питання в тому, що українські промахи є дуже серйозні. Перш за все, усунення кваліфікованих кадрів. Якщо курс на вторгнення в НАТО ще досі не задіяно, це одна річ. Є такий Ігор Кабаненко, адмірал, якого звільнив Янукович за те, що він російські буї в Севастополі зафіксував. Він став першим люстрованим після Майдану.

Питання боротьби... Війна йшла всі 20 років до війни. Ми в газеті «День» відчували це постійно. Ця війна була прихована, вона була з історією, задіянням різних сценаріїв. І тільки гаряча, відкрита фаза, коли все стало ясно, відкрила очі суспільству. Тому не можна говорити, що ніхто не був готовий. Були ті, хто попереджав. Те, що армія не була готова, не зовсім так. Армію готували, але армію водночас і руйнували. Були ті, хто хотів її врятувати й навчити, і ті, що її розкрадали...

...Якщо говорити про українську журналістику, то — озброєність смислами ставить заслін ворогу. Перенавчена журналістика дохідливо пояснює українцям історію. Хіба би російський агітпроп справив би своєю пропагандою такий на мізки, якби Україна серйозно займалася своїм суспільством? А не обслуговуванням депутатів?.. Проблеми бідності завжди штовхають людей на «джинсу», але ж це не може бути масовим явищем. Зараз ми бачимо, який катарсис пережили Слов’янськ, Краматорськ, але хіба обов’язковою була така ціна за недбалість журналістики, невмілість політики? Стільки крові, стільки життів... Але це все ж має бути проаналізовано в суспільстві. Цей «нерозібраний багаж» — неосмислене майбутнє. Ми не будемо знати, чому виникла війна. Хіба тільки через те, що Путін негідник? Це дуже просто, але це не вся правда. Нам треба набратись сил духу і мужності, щоб займатись журналістикою. Це дуже складна робота, найперше — з собою. Кожного разу думаєш: «Воно мені треба?» І якщо воно тобі треба, ти маєш вміти все, щоб захистити те, що ти вирішив.

Ілона ЛОЖЕНКО, Київський національний університет ім. Карпенко-Карого:— Джеймс Мейс висловився свого часу, що у 1991 році незалежність здобула УРСР. Спершу потрібно демонтувати УРСР, а потім будувати Україну. На вашу думку, наскільки вдалося вивільнитися Україні з-під абревіатури УРСР?

Л.І.: — Країна — це культура й історія в кубі. Без неї майбутнє немислиме. Мене питали, коли я задумала книгу «Сестра моя, Софія...», академік Микола Григорович Жулинський спитав: «Ларисо, як Вам прийшло це в голову?». Можете уявити, який це для мене комплімент? З іншого боку, я розумію, що це не прийшло б до мене у голову, якби я вже не стояла на фундаменті попередніх книг.

Коли б ми не зробили «Україна Incognitа», то мені і на думку не спало зробити книгу «Сестра моя, Софія...» Процес завжди треба продовжувати. Не назад, не вбік, а тільки вище. Зверху відкривається горизонт і починається відчуття польоту...

Тому що бувають думки, які думаєш все життя і які дуже допомагають. Я якось прочитала у щоденнику Льва Толстого таке міркування: «Для раба — нет великого человека, потому что у него свое представление о величине». Я довго над цим думала і вже десь через десятиліття раптом я значно більше зрозуміла, що він мав на увазі. Я пропоную вам знайти такі думки. І ви таки теж до чогось додумаєтесь...

Нагадаємо, Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні.