«Земля процвітала і множилася в людях...»

Історія будь-якої країни, як пазл, складається з історії міст і містечок. Великі й малі, з великою кількістю населення і малозаселені, з давньою історією і відносно молоді, релігійні центри і міста-музеї — всі вони мають своє обличчя, характер і душу. І долі в них різні: одним — уславлення, іншим — непам’ять. Можливо, феномен забутих міст саме у возвеличенні інших, більш популярних і розкручених. Тож саме їх — маленькі міста та містечка — колись відомі й славетні, варто повернути з небуття, надати їм поштовх для відновлення почуття власної гідності.

Одним із таких міст є Галич. Він пережив славу і занепад, багатство і розорення, але вистояв і зберіг свою унікальність. Цього року Галич відзначає 650 років з часу надання йому Магдебурзького права, і доречним буде згадати історію міста, яке свого часу було одним із найбільших у Східній Європі, а сьогодні стоїть трохи обабіч туристичних гігантів — Львова, Хотина чи Меджибожа.

Сучасний Галич — це невелике містечко на Дністрі (близько семи тис.жителів), розташоване за 26 кілометрів на північ від обласного центру — Івано-Франківська. Питання походження назви міста привертає увагу вчених досі. Серед двох десятків гіпотез найімовірнішою є думка археолога І. Шараневича, що Галич отримав назву від першого володаря і засновника міста, який був похований у Галичиній могилі (цієї думки дотримувався і М.Грушевський). Певна частина дослідників старовини пов’язують походження назви не тільки міста, а й усієї Галицької землі з чорною галкою. Міські герби на українських землях з’явилися із впровадженням Магдебурзького права. Сучасний герб міста та печатки на документах, що засвідчують надання Галичу цього привілею, мають незмінне зображення повернутої праворуч — по-геральдичному — галки з розпростертими крилами.

Територія Галича була заселена задовго до виникнення самого міста (ще з часів палеоліту!), що підтверджують археологічні пам’ятки. При розкопках (під керівництвом І.Шараневича) первіснообщинних могильників були знайдені вироби з бронзи, заліза, кераміки, крем’яні знаряддя праці, бурштинові прикраси. Ці знахідки є приналежними до носіїв високої культури, зокрема таких відомих, як черняхівська, культура шнурової кераміки та трипільська.

Згідно з найдавнішою угорською хронікою, місто існувало вже у XI ст. У давньоруських літописах перша згадка про Галич датується 1138 роком, а регулярні записи про місто з’являються у літописах з часу, коли князь Володимир Володаревич надає Галичу статусу столиці  1141 року.

Як і всі середньовічні міста, Галич має невипадкове розташування. Він стояв на березі річки Лукви — правої притоки Дністра, на перехресті торгових шляхів, що пов’язували Русь із країнами Західної Європи (місто відкривало «Дністерські ворота» в Європу та «Карпатські ворота» на Дунай). Цей факт неабияк сприяв стрімкому розвиткові міста, бо саме тут були соляні поклади. Найвідоміший європейський соляний торговельний шлях теж проходив повз Галич. Сьогодні в нашій свідомості сіль нічого не коштує, а колись її називали «білим золотом». Основними постачальниками солі із Прикарпаття були Галич і Перемишль. «Не пустиша гостей із Галича, ні людей з Перемишля, і не бисть солі в всій Русской землі», — засвідчує «Києво-Печерський Патерик» (кінець XI ст). Саме через сіль Галич та Перемишль були позначені на середньовічній мапі світу арабського географа Ідрісі, яка була складена 1154 року в Палермо, як найважливіші європейські торговельні міста.

Найбільшого піднесення Галицьке князівство та Галич досягли за часів Ярослава Осмомисла (1153 — 1187), якого возвеличував автор «Слова о полку Ігоревім». У «Київському літописі» діяльність Осмомисла згадується так: «Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що вчені умільці і ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав». Сам князь у літописі постає мудрим і набожним. Перед смертю він віддав наказ роздати милостиню бідним, благаючи пробачити його провини. Як пише літописець, слуги за три дні не змогли роздати галичанам всіх грошей, які виділив князь.

За правління Осмомисла розпочалося велике кам’яне будівництво. Утворилася так звана галицька архітектурна школа, яка характеризувалася поєднанням візантійського та романського стилів із місцевою будівельною традицією. Однією з церков княжої фундації цього стилю був Успенський собор, зведений Ярославом 1157 року. На жаль, до наших часів зберіглася лише церква Успіння Пресвятої Богородиці, збудована у XVI столітті з використанням кам’яних блоків колись величного собору. Видатні українські дослідники століттями шукали розташування стародавнього Галича. Але сенсаційне відкриття Ярослава Пастернака достовірно встановило місце, де була княжа столиця, — поблизу сучасного села Крилос. Саме там 1936 року археологові вдалося відкопати фундамент головного архітектурного об’єкта стародавнього міста — Успенський собор, в якому були знайдені й останки Ярослава Осмомисла та молодої дівчини (ймовірно його доньки). Знаменно, що благословення на розкопки дав митрополит Андрей Шептицький, який і профінансував дослідження.

Наприкінці ХІІ століття, внаслідок об’єднання Галицьких і Волинських земель князем Романом Мстиславичем, Галич стає центром чи не найбільшого князівства. Місто активно розбудовувалося, розвивалися ремесла і торгівля. Князь Роман вважався одним із наймогутніших правителей Східної Європи, за що літописці прозвали його «самодержцем всієї Русі». 1194 року на під’їзді до давнього Галича князь Роман Мстиславич побудував величний храм святого Пантелеймона, освячений на честь свого діда — київського князя Ізяслава, християнське ім’я якого Пантелеймон. Це єдиний і найстаріший із храмів Галицько-Волинського князівства, що зберігся до наших днів.

Цікавий факт, який не можна оминути, розказуючи історію Галича, пов’язаний із Данилом Галицьким. Згідно з однією версією, 80 родин караїмів оселилися в Галичі  1246 р. після того, як князь уклав про це угоду з ханом Батиєм. Залишаться караїми тут надовго, аж на сім з половиною віків. Нещодавно померла остання представниця громади, яку і поховано на караїмському цвинтарі, де збереглося близько двісті старовинних надмогильних пам’ятників. Караїми займалися торгівлею й ремеслами, за деякими джерелами, викуповували багатих громадян, котрі опинилися в ясирі. Громада зберіглась і за часів радянського тоталітаризму, хоча й мала доволі незначні шанси на виживання. Навіть під час німецької окупації нацисти після певних вагань таки визнали, що караїми — не євреї. Зараз у Галичі існує єдиний в Україні Музей караїмської історії та культури.

1241 року княжий Галич зруйнували монголо-татари. Можна припустити, що саме тому король Данило Галицький заклав Львів та переніс столицю до Холма. Галич втрачає своє адміністративне та політичне значення, але залишається релігійно-культурним центром. Пов’язано це з тим фактом, що 1303 року місто стає осередком новоствореної Галицької митрополії, яка проіснувала аж до 1401 року.

До того ж два найвідоміші очільники Греко-католицької церкви — Андрей Шептицький та Любомир Гузар — опікувалися церквами й неодноразово благословляли та фінансували дослідження міста, про яке ми розповідаємо. Додамо, що дід Блаженнійшого Гузара жив і похований у Галичі, але родовий маєток Гузарів було зруйновано  1996 року.

Цілком природно, що головні осередки освіти виникали при церквах і водночас ставали й центрами виготовлення книжок. У місті було складено Галицько-Волинський літопис та найдавніший з точно датованих писемних пам’яток Київської Русі — Галицьке Євангеліє (1144 рік). Мініатюри Євангелія вважаються вишуканими витворами образотворчого мистецтва того часу. Оскільки Галич пережив декілька окупаційних режимів, більшість мистецьких здобутків галичан було вивезено за кордон, де вони перебувають досі.

На території Галича працює Національний заповідник «Давній Галич», який є одним із найбільших історико-культурних заповідників України. Його співробітники займаються вивченням, збереженням та популяризацією культурної спадщини міста. Нещодавно археологи заповідника розпочали розкопки під північною стіною церкви Різдва Христового (XIV ст.) і виявили залишки контрфорсів, які були притаманні оборонним укріпленням. Це доводить, що таємниці минулого досі нерозгадані, відповіді на питання не знайдені, справжня історія не написана. Не треба чекати, що хтось напише її за нас. Ми маємо дбати про нашу пам’ять самі, щоб нам було що передати нащадкам.