Феномен чорнолян

Дев’ятий рік поспіль корінні чорноляни (так вони самі себе називають) збираються біля козацької криниці, яка чи не єдина з «об’єктів інфраструктури» залишилася на території колишнього села Чорноліска, що в Знам’янському районі на Кіровоградщині. Час зібрання — незмінний (найближча неділя до церковного свята Петра й Павла), привід — так само: разом згадати молодість, рідне село і поділитися новинами. Цього року у них особлива причина з’їхатися — це встановлення пам’ятного знаку селу, в якому вони народилися і яке зникло 14 років тому.

Офіційно вважають, що село Чорноліска засноване 1750 року, проте місцеві жителі упевнені, що люди тут жили задовго до 1750-го року. Чорноліска була розташована в напрочуд мальовничій місцині — на березі річки Інгулець, біля Чорного лісу. Тут земля багата не тільки чорноземами, а й археологічними знахідками — околиці села усипані залишками скіфської, черняхівської та чорноліської культури. Близькою для місцевих є й тема визвольної боротьби часів Холодноярської республіки. 

Щороку до козацької криниці приїжджають чорноляни з різних куточків України: Знам’янки, Кривого Рогу, Дніпра, Києва і навіть Криму (чорнолянин Євген Лень попри анексію Криму постійно буває на батьківщині: навесні, коли «гробки», і влітку, коли збираються згадувати Чорноліску). Цього року у місце, де захована їхня пуповина, приїхало орієнтовно сорок односельців.

Дата «смерті» села фіксована — це 2003 рік, саме тоді з села виїхала його остання жителька, 74-річна Валентина Марущак. Нині їй 85, і вона з родиною сина Миколи живе у Кропивницькому. Саме пан Микола разом зі своїми друзями-односельцями — Миколою Шатнім, Миколою Вороним та Леонідом Турчином — втілив у життя ідею пам’ятника Чорнолісці. Камінь вагою півтори тонни знайшли біля фундаменту старої церкви, виготовили табличку з датами життя та смерті села: 1750—2003, а біля цифр зобразили стару хатку й садок.

До речі, цікавий факт, що свідчить про зв’язок чорнолян зі своїм краєм: Микола Марущак п’є воду тільки із старої козацької криниці, тієї самої, біля якої дев’ять років традиційно збираються чорноляни. Попри те, що живе в обласному центрі — за 50 кілометрів від своєї батьківщини, — регулярно приїздить, щоб набрати питної води з криниці свого дитинства. «Існує легенда, що ще чумаки з неї брали воду, коли їхали в Крим по сіль, бо вода тут особлива — подовгу не псується. А ще діди розповідали, що і Шевченко міг пити з цієї кринички. Ця криниця — вона наш талісман. Є вона — є ми», — розповідає Микола Марущак.

Він зізнається в любові до свого села з легким сумом. Каже, що все робив для того, щоб воно жило, вже будучи жителем обласного центру і працюючи на заводі, намагався провести освітлення на вулиці Чорноліски... «У мене була надія його відновити, але не вийшло. Я дуже любив цю землю, весь час віддавав цьому селу...»

Зараз у планах пана Миколи змонтувати аматорський фільм про рідне село (у домашньому архіві він має відеозаписи чорнолян, яких уже немає в живих), назбиралося і чимало фотографій.

Другий Микола, який працював над пам’ятником, на прізвище Шатній, нині живе на Київщині. Він не бачить нічого надзвичайного у тому, що їх з односельцями так манить рідна земля. «Є комплекс причин, які тягнуться хтозна-звідки. Я знаю, що мої земляки так чи інакше були дотичні до українських визвольних змагань різних років. Такий у нас дух, така ментальність — любити різну землю. Ми воювали проти більшовицької  агресії, залишили свої сліди у Холодному Яру. Двоє наших земляків зі Знам’янського району — Олександр Каплун і Сергій Капелюха — віддали своє життя за Україну в новітній війні — російсько-українській, загинули в зоні АТО. Ми не можемо похвалитися якоюсь унікальною історією, але люди в нас селилися особливі — патріоти. Я сам відстояв весь Майдан і лише наприкінці з подивом дізнався, що поряд зі мною був мій сусід із Чорноліски, тільки іншого покоління — Сашко Каплун. Після того він пішов служити на схід... Я цим дуже пишаюся. Ми дійсно дружні. Коли я виступав перед чорнолянами під час нашої останньої зустрічі, я сказав, що ми втратили село, але мусимо відстояти Україну. У на попереду багато боротьби. Якщо ти любиш малу батьківщину, то повинен бути готовий боротися і за свою велику Батьківщину», — так пояснює феномен Чорноліски Микола Шатній.

У сімдесятих роках минулого століття Чорноліска налічувала до ста дворів. Проте через політику укрупнення, яку провадили за радянських часів, село потрапило у перелік «неперспективних» і почало занепадати. П’ять кілометрів від дороги, шість — від залізниці — виявилися завеликою відстанню для того, щоб тримати зв’язок із «цивілізацією». Частина чорнолян виїхали до сусіднього села Цибулевого, інші роз’їхалися по всій Україні.

У період 70—80 років внаслідок такого «укрупнення» з мапи Кіровоградської області зникло 151 село...