«Батоги» і «пряники» Президента

На 1 серпня цього року громадянство України отримали 7 тисяч 678 чоловік. Цю інформацію повідомило МЗС України. Цифра сама по собі мало що говорить для пересічного українця, враховуючи понад сорок мільйонів громадян Україні. Можливо, на неї і не варто було б звертати увагу, довірившись органам, які це громадянство надають, якби не низка факторів і фактів.

Перше — війна. Ще до подій 2014 року як громадянами, так і Героями України ставали персони, які були в основі розхитування української державності, а по суті, сприяли послабленню держави. Після початку бойових дій, окупації Росією частини наших територій, введення військ в Крим і Донбас багатьох з них ніхто не позбавив українського громадянства. Російську пропаганду вмонтовують в мізки луганчан і донеччан заслужені журналісти України, колишні депутати, які стояли під триколорами окупанта, брали участь у виборах до Верховної Ради, а на чолі терористичних угруповань «ЛНР» і «ДНР» стали досі ще громадяни України Плотницький і Захарченко. Останніх так і не позбавили українського громадянства, хоч вони мають вже інші паспорти із гербами, дуже схожими на радянські. На відміну від деяких особливо завзятих «ополченців» або їхніх прихильників, які показово спалювали українські паспорти перед телекамерами, а потім намагались їх відновити (українська пенсія-бо потрібна), ні Плотницький, ні Захарченко в таких актах помічені не були. Можливо, щось знають наперед? Те, що згадані бандити досі залишаються громадянами України, міністр юстиції Павло Петренко пояснював тим, що їх мають судити по українським законам, і вони мають сидіти в українській тюрмі. А ще позбавити громадянства в Україні можна лише тих осіб, які отримали його до того по заяві, а не при народженні. Отже, в якійсь мірі запрошення іноземців і надання їм громадянства для влади вигідно тим, що останніх таким чином можна в потрібний момент позбутись, анулювавши паспорт.

Так чи інакше існує ще один факт, який торкається питання надання українського громадянства. Тут є проблеми, з якими зіштовхуються одні люди, і виняткова швидкість його отримання іншими. Наприклад, для етнічної росіянки, волонтерки, яка рятувала життя українських бійців, Ольги Симонової, громадянство надали через рік. І ще три місяці по тому минуло, як про це Симонова дізналась. Чиновницька бюрократична колотнеча, безпідставні перепони, залучення «важкої артилерії» в особах депутатів — все це стало елементами способу отримання громадянства в конкретному випадку.

Натомість «варяги» з команд грузинів, литовців та поляків отримували громадянство екстерном — по велінню самого Президента. Принаймні Президент не приховував зацікавленості в запрошенні до України цих людей. Щоправда, Міхеїл Саакашвілі так само, як отримав блискавично українське громадянство, так його і втратив. Щодо інших запрошених із згаданих інтернаціональних команд Адміністрація Президента не розповсюджує інформацію. Вона засекретила її, мотивуючи це конфіденційністю. Це зазначається у відповіді Адміністрації Президента на відповідний запит «Українських новин». Тож чи залишились українськими громадянами екс-міністр фінансів Наталія Яресько, екс-міністр охорони здоров’я Олександр Квіташвілі, екс-голова Нацполіції Хатія Деканоїдзе, екс-перший заступник голови МВС Ека Згуладзе, екс-заступник голови ГПУ Давид Сакварелідзе та екс-міністр економічного розвитку і торгівлі Айварас Абромавічус, невідомо.

Наступний фактор — політичні розборки. При тому, що вже четвертий рік країна потерпає від агресії РФ, український політичний «бомонд», який існує в фарватері олігархічних реалій, не гребує тягати один одного за чуби. У випадку із Саакашвілі громадянство, як і він сам, стало засобом таких розборок. І тут не варто робити акцент на прізвищі самого колишнього президента Грузії, який, безумовно, використав цей «удар» максимально для власного піару. Із історії з громадянами-екстерниками логічно випливає інший, найголовніший фактор — ціна українського громадянства, яку політики девальвують на очах українців і всього світу.

«Комісії щодо розслідування того, як було надано громадянство Міхеїлу Саакашвілі, не існує, — коментує «Дню» народний депутат України, член комісії з питань громадянства при Президентові України Валерій Пацкан. — Метою створення комісії (наприклад, тимчасова слідча комісія Верховної Ради) повинен бути прецедент щодо виявлення порушень при виконанні службових обов’язків державними чиновниками. Під час розгляду питання щодо надання Саакашвілі українського громадянства я порушував питання, чи проведено перевірку, бо на той момент у засобах масової інформації вже була інформація щодо можливих кримінальних справ, порушених проти нього в Грузії. Можливо, у вересні ми побачимо ініціативу щодо створення ТСК у Верховній Раді».

«В законодавстві України чітко визначено, що особи, в яких зацікавлена наша держава (особи, які несуть цінність для держави), отримують громадянство за скороченою процедурою, — продовжує думку Валерій Пацкан. — Ніякого надання громадянства за одну ніч не має і не було. Навіть по Саакашвілі і інших цей процес тривав близько тижня. Комісія розглядає кожний факт надання громадянства. Проводиться перевірка по кожній особі СБУ, поліцією і МЗС, і до кожної справи підшиваються довідки перевірки. Якщо є сумніви або порушення особою, яка претендує на українське громадянство в своїй державі, то ми відправляємо на додаткове довивчення. Ми не можемо зупинити процес отримання українського громадянства. В Україні одне з найкращих законодавств в частині громадянства в Європі. Воно потребує деякого коригування в зв’язку з процесами міграції, які запустила Росія в Європі, але не повного перегляду».

Що ж, законодавство у нас дійсно, можливо, не найгірше. Щоправда, воно дуже вразливе, адже використовується на розсуд конкретних груп впливу, або навіть змінюється під інтереси конкретних осіб (як це було, скажімо, зі зміною законодавства щодо можливості займання посади генпрокурором без юридичної освіти). І в цьому ж законодавстві, як сказав пан Пацкан, зазначена можливість отримання українського громадянства за скороченою процедурою. Тільки зауважимо щодо ключової фрази — особи, які несуть цінність для держави. Насправді, якщо бути точними, йдеться не про скорочену процедуру, а про ігнорування низки пунктів у разі, якщо ці особи, «прийняття  яких  до громадянства України становить державний інтерес для України» (Закон «Про громадянство України», стаття 9). Але хто і як визначає цей «державний інтерес»? В чому він в такому випадку вимірюється, якщо згодом у послугах цілої когорти новопредставлених до громадянства України держава (або Президент?) вже не потребувала? Виходить так, що Президент надає українське громадянство і за власним бажанням забирає його.

Правник Геннадій Друзенко, який безпосередньо займався питанням лобіювання надання громадянства згаданій волонтерці Ользі Симонової, коментує «Дню»: «В Законі про громадянство України в статті 9 дійсно існують умови надання громадянства, за яких не потрібно дотримуватись п’яти років постійного проживання на території нашої країни, знімається питання володіння мовою тощо. Це допускається або за особливі заслуги перед країною, або якщо людина уявляє собою особливу цінність для держави. Щодо Ольги Симонової, то її, грубо кажучи, «прошмонали», як на найсуворішому блокпосту, адже процедура ця в її випадку тривала фактично рік. Є інші випадки, коли декому громадянство видається навіть не протягом тижня, а за одну ніч. Це зневага до самого інституту громадянства. Президент вважає, що він може дарувати громадянство, а може забирати. Тобто він вважає громадянство своєю власністю і інструментом у власному розпорядженні. Всі, в кому був зацікавлений Президент, отримували громадянство дуже швидко».

Окремо Геннадій Друзенко уточнив: «Коли ми робили подання на громадянство Ольги Симонової, то й у нас в реченні змінилось кілька слів, які не змінювали нічого по суті. Але нам це подання повернули. Буква буквально стала вищою за зміст. Чомусь у випадку з поданням Саакашвілі чиновники нічого не перевірили з того, в чому потім його звинуватили, хоча скорочена процедура не означає ігнорування процедури взагалі. Тож постає питання професійності чиновників і, як мінімум, їхньої відповідальності за халатність. Це посадовий злочин. Якщо це не непрофесіоналізм, то хто тоді давав їм вказівки закрити на все очі? На відміну від Росії, у нас закон має бути вищим за Президента».

Отже, в той час, як світ спостерігає за міграцією по закордонню Міхеїла Саакашвілі і його виступами то перед американськими, то перед польськими журналістами, та гадає, чи з’явиться він в Україні, варто було б замислитись про інше. Ким є громадянин України у власній державі, якщо його статус є похідним від волі однієї людини, а не власних заслуг? Зрештою, чи будуть притягнуті до відповідальності ті чиновники, які проігнорували відповідні пункти, за якими згодом позбавили громадянства Саакашвілі? Виходить, що громадянство в нашій країні — це, з одного боку, умовність, а з іншого — «батіг», яким можна милувати або поганяти.

Суспільство періодично впадає в стан або масового обурення, або масового захоплення. Часто гучні слова, які політики використовують досить легковажно, рівно, як і дії, відповідальність за які чомусь відсутня, стають ударом по державності. В даному випадку йдеться про громадянство як основу державності. Нам необхідно навчитись сприймати персоналії і їхні гасла спокійніше, щоб, спочатку закривши очі на те, як комусь легко дають громадянство, згодом не обурюватись тому, в який спосіб у них це громадянство забирають.