Усе тільки починається!

Цього року 38-річний боєць АТО, який активно займається волонтерством, реалізував одну зі своїх найзаповітніших мрій — вступив на юридичний факультет ДонНУ імені Василя Стуса.

Торік про Анатолія Горбенка із позивним «Бугор» писали газети і розповідали мало не всі телеканали. Отримавши тяжке поранення, він опинився на межі між життям і смертю — у комі. Його бойові побратими стукали в усі двері з проханням допомогти врятувати «Бугра», бо таких як він — один на мільйон. Він брав участь у звільненні Попасної, Лисичанська, Первомайська і Мар’їнки, пройшов пекельний «коридор смерті» й вибрався з полону — його подвиги називають неймовірними, а любов до життя сталевою. Попри те що лікарі не давали надії на його повернення до повноцінного життя, він вижив. Тепер, каже, буде жити на повні груди — усе тільки починається!

«Останні роки я разом із сім’єю жив у Маріуполі. Працював бригадиром будівельної бригади, саме через це мене називали «Бугор», тобто бригадир. Уже потім я дізнався, що бугор — це авторитет у злочинному світі, але я зовсім не такий, — сміючись, розповідає Анатолій. — Коли ворог перейшов кордон, почав «качати» свої права і Маріуполь наповнився фальшивою атмосферою проросійських лозунгів і гасел, я пішов воювати у добровольчий батальйон «Донбас». Вдома залишилися дружина і на той час шестирічна донечка.

Служив у складі гранатометного взводу. Ситуації траплялися різні — фартові й не дуже... Того дня, 16 червня 2016 року, ми вийшли на бойове завдання. Я йшов попереду групи, бо добре знав цю місцевість, кілька разів уже ходив тими стежками. Дорогою зустріли місцевого, тоді я не надав цьому значення, але, певно, то він «маякнув» про нас. Не знаю... Треба було повертатися... Як тільки ми наблизилися до ворожого блокпоста, спрацював керований фугас, вибухнуло зліва. Зачепило тільки мене. Я упав. Подивився на ноги і побачив, що їх вже не було. Миттєво промайнула думка: «Тепер будеш жити без ніг...». Що далі відбувалося, мені важко згадати. Хлопці розповідають, що я стікав кров’ю, поки мене доправили до Дніпра. Але я вижив і цей шанс не збираюся розмінювати на дріб’язкові моменти, треба жити на повну!!!

...Тепер у мене сучасні австрійські протези з довічною гарантією, «ганяю» на них, як на мерседесі. Живу в Сумах. Беру участь у волонтерських проектах, зокрема допомагаю фотографам Інні Єрмаковій та Юрію Величку, які реалізують мистецький проект «Життя на нулі». Я у них ніби живий експонат, приклад того, що не можна впадати у відчай, замикатися в собі чи ховатися від людей. За будь-яких обставин треба жити — та так, щоб із того була користь для інших.

Цього літа вступив на юридичний факультет Донецького національного університету. Здобути вищу освіту — то моя давня мрія. Свого часу, коли треба було вчитися, постійно з’являлися інші справи, цього року я вирішив, що треба!!! І вступив. Зараз оформляю індивідуальний графік для навчання, оскільки не зможу постійно ходити на пари. Вчитимуся дистанційно. Юридичний факультет обрав невипадково. Хочу захищати таких, як я, щоб усі ми були рівними перед законом, знали свої права та обов’язки. А якщо глобально, то мрію, щоб в Україні було таке ж потужне громадянське суспільство, як у Штатах. Щоб закон мав настілки потужну силу, що навіть президент, маючи вплив і силу, не міг переступити те, що написано в Конституції. Щоб українці нарешті навчилися контролювати владу, а вона відповідала перед людьми за свої вчинки».