Прикрість дрібним оптом
На це оголошення-заклик буквально налетіла з розгону. Буває так: поспішаєш у справах вулицею, начебто нічого не фіксуючи, а насправді все бачиш і навіщось помічаєш. Яскравий закличний плакат із загорілим красенем на «борту» гласив: Поспішай відпочивати! Скоро зима.
Літо ще тільки народжується, з його чисельними надіями — яка зима. Непереконливо, — продовжувала, на щастя, непомітно, розмовляти сама з собою. У таких парубків, переповнених тестостероном, якраз зазвичай лише трохи грошенят про запас. Квапся не квапся — взимку і влітку однаково.
Дивно, як легко бути такою розсудливою і мудрою як змія, коли вже прекрасно вловила, що відпочинок восени і взимку, може бути більш захопливим, ніж спекотного розрекламованого всіма літа. Скажу відверто, завжди влітку мрію поїхати абикуди, де холодно, а взимку — хоч на тиждень до тепла. Все це, звичайно, якщо творча карта ляже, вірніше, результат буде продуктивно обміняний на грошові знаки. Не завжди це збігається, але мріяти і планувати захоплюючий відпочинок, навіть якщо він і не намічається цього року, найсолодша шкідлива звичка. Ще, мабуть, людською слабкістю сміливо можна назвати звичку до власної молодості, нехай і стилізованої, нехай по пам’яті. Забери її — і стане такою правильно понурою, такою солідно пригладженою, такою пристойно і відповідно кимсь нав’язаною дрес-кодовою поведінка, що очі самі собою стануть сонними, голос безбарвно тихим, а хода — злегка боком. Ні, це не беремо. Якщо звичка не відлущилась сама собою (в життя все виходить віртуозно), значить стала частиною власного часу, що допомагає розповідати про нього ж, про життя. Думаю, це як вдала річ, придбана з розумом, що вибиралась прискіпливо, а носиться довго і не набридає. Звичайно, тут присутній елемент наївності, але ж подібна слабкість у різних пропорціях властива майже всім, навіть тим, хто вважає себе чітким прагматиком, але жити ця звичка допомагає, чого не скажеш про інші шкідливі якості, зі списком яких ознайомилася ніби залпом у кабінеті психолога. Він створив колаж з переліку дратівливих звичок товаришів по службі. Скопище різного негативу, витягнутого з офісів-«комуналок», було соковитим і наочним. Колеги скаржилися на колег, що вони: «Балакучі і цікаві. Егоїстичні і нетактовні. Тупі, вперті, ледачі, безкультурні, непунктуальні і нерішучі. Нечупарні і неохайні. Настирливі і нахабні. Меркантильні і жадібні. Грубі і безцеремонні. Хода у них жахлива. Стукають пальцями по столу і клацають ручкою. Не миються. Постійно розмовляють по телефону. Вихваляються. Шмигають носом. Вибирають огидні мелодії для мобільників. Панікують і метушаться. Заглядають у чужі комп’ютери. Лопають жувальну гумку. Їдять оселедця. Гризуть нігті. Запитують, яка у кого зарплата. Погано знають рідну мову. Думають, що вони найрозумніші. Нецензурно висловлюються. Їдять на робочому місці п’ять разів на день. Чавкають. Постійно п’ють чай і каву. Голосно стукають ложкою, розмішуючи цукор. Палять, а потім погано пахнуть. Чухаються...». Там було щось ще, але й це вистачило. Як чудово, що журналістика так насичує життя, що і не помічаєш усіх чисельних джерел невротизації, начебто і не було всього цього, а ось слова Маркеса давно лягли на душу: «Були часи, коли журналістиці не навчали в університетах. Її опановували на практиці, дихаючи друкарською фарбою, а репортаж — це зоряний жанр найкращої професії в світі». Дуже добре, що розумієш, про що він. Найбажанішою і найсоковитішою ранковою звичкою, переконана, у більшості є звичайно кава: звук кавнички, що розбурхує передчуття, улюблена чашка — все це тонус свіжого дня, який народжується. Навіть якщо шкідливо (каву сто разів оголосили ворогом, а потім помилували), не віддамо. Стерильним бути надто нудно.
Коли бувало «прасувала» Європу в поїздці, в транспорті проводила багато годин, ловила себе на думці: які щасливчики дачники — ніжаться в своїх шезлонгах, а тут навіщось мотаєш строк. Цього року, будучи на травневі свята на дачі, помітила зворотне — ось добре зараз бути десь у подорожі, чекати на зустріч із новим сплеском вражень. І так завжди: найшкідливіша звичка — не вміти по-справжньому цінувати даний момент.
Назвати шкідливою звичкою пристрасть до всього дармового не виходить, хіба що умовно. Спостерігаючи, як часто поводяться наші туристи на звичайних сніданкових шведських столах у готелях, можна й поперхнутися. Причому майже завжди зустрічаються приємні, освічені люди, дотепні співрозмовники, а за столом метушаться, ніби перебувають у пустелі, де найближчими днями не буде ані води, ані крихти хліба. Тест шведського столу важкий для так званих російських груп. Гіди часто навіть не ходять снідати разом з групою — намагаються перекусити до або після своєї команди. Соромно. Сама спостерігала, як приємний професор міг своїми великими руками відразу згребти до десятка маленьких упаковок масла (природно, про запас), стільки ж шматочків сиру, джему, булочок. Повна спритна жінка з чоловіком так несамовито натискала на кнопку автомата, що кава у їхні чашки наливалася в шестикратному об’ємі. До сумок летіли ковбаски, фрукти... Причому люди в поїздках зазвичай небідні, та й здивувалися б, що «краде» не хтось, а вони самі. Одній самовпевненій і ненажерливій особі італійський бармен проскреготав крізь зуби — баста, синьйора! Та йому променисто посміхнулася, ніби почула найкращий комплімент у своєму житті, і не перериваючи процесу жування, продовжувала запасатися бананами. Для себе зробила висновок — теж приходити трохи пізніше за основний наплив. Щоправда, коли все зрозуміла, через технічні причини вже кілька років нікуди в далекі краї не їжджу. Виходить, що бути надто розумним — дуже шкідливо і по-своєму злопам’ятно.
Хотіла змовчати про куріння, адже все довкола лише про нього. Зі мною, наприклад, не розмовляє вже кілька років сусідка з нижнього поверху лише тому, що вимагала після чисельних умовлянь не палити на сходовому майданчику, який належить до спільного володіння. Та сприйняла прохання як моє необѓрунтоване хамство, а небажання дихати димом, якому вдається просочитися у квартиру, — звичкою розпещеної капризної пані — і мало не дійшло до «на себе поглянь». Щоправда, палити на майданчику перестала, а я поставила невеликий вазон з квіткою на нічийне підвіконня, де раніше була її курилка. Помітила, що коли буваю у від’їзді сусідка за власним бажанням поливає його, жаліє. Вона, в принципі, порядна жінка. Хотіла їй навіть сказати спасибі, що припинила всіх обкурювати, та зупинила якась збережена здавна шкідлива звичка — можуть неправильно зрозуміти. Можливо, й даремно.
