Майстер світла й тіні

Повідомлення про раптову смерть Василя Васильовича надійшло зранку 18 листопада.  «Несподівано відійшов у Вічність коханий чоловік, найдорожчий тато, улюблений дідусь, визначний український фотохудожник Василь Пилип'юк, – йшлося у дописі на його сторінці у Фейсбуку. – Повертаючись автомобілем з Київського національного університету культури і мистецтв, де працював завідувачем кафедри фотомистецтва, під час зупинки неподалік м. Рівного раптово втратив свідомість…».

Так і хочеться сказати: «Як жив, так і помер – у русі і праці»…

Я знала пана Пилип'юка років із тридцять, не менше. Дуже багато зробила із ним матеріалів, але хто би знав, чого це кожний раз коштувало… Домашній телефон зазвичай не відповідав.  Мобільний – поза зоною. Якщо нарешті додзвонююся… «Вибачте, зараз не можу говорити. Я в дорозі, погано чути. Будь ласка, зателефонуйте годинки через дві, коли дістанемося місця. Але не впевнений, що й там поговоримо – кажуть, зв’язок поганий». І це означало, що, сто разів визнаний і заслужений, він знову у робочому процесі…

Василь Пилип'юк народився 10 січня 1950 року у селі Новоселиця Снятинського району, що на Івано-Франківщині. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України. Художник Міжнародної федерації фотомистецтва, президент видавничого підприємства «Світло й Тінь», головний редактор журналу «Світло й Тінь», член Національної спілки журналістів, член президії та правління Національної спілки фотохудожників, заступник президента Світового об'єднання фотографів українців, професор Львівської академії мистецтв. У доробку Майстра – кілька десятків фотоальбомів і книжок серії «Постаті»…

Розповідав, що дев’ятирічним взяв до рук фотоапарат і відтоді з ним ніколи не розлучався.

Вважав, що «ніякий Інтернет з його новітніми технологіями не замінить паперової книжки та фотографії». Переконував, то кожен фотокадр, закарбований сьогодні, буде великою пам’яттю й через десятиліття... «Я навіть написав монографію «Українська художня фотографія. Етапи становлення та мистецькі засади розвитку», де представлено її розвиток від 1839 року до сьогодні. Переконаний: коли світлина (репортажна, етюдна, портретна...) переростає в художню, це – справжній мистецький твір».

Завжди стверджував, що українці у фотографії – дуже талановиті: «Багато є знаних українських фотомайстрів у світі – жодна міжнародна виставка не обходиться без їхньої участі».

Казав, що роботи попереду – дуже багато, «аби Бог дав здоров’я».

Упродовж багатьох років Василь Пилип'юк був добрим приятелем газети «День», брав участь у всіх заходах, що їх проводить редакція у Львові. Свою особливу приязнь до газети пояснював тим, що такого високого розуміння фотографії як прекрасного виду мистецтва, крім «Дня», не має жодне видання в Україні: «Тобто я ставлю саме в цьому розумінні вашу газету не на одне із перших місць, а на перше місце. Крім того, тільки «День» проводить в Україні міжнародний салон – виставку фотографій «Дня». Дякую пані Івшиній за змістове наповнення видання, але особливо – за підтримку розвитку фотографії як мистецтва в Україні!».

Прощаються з Майстром у його галереї та у храмі Пресвятої Трійці. Поховають Василя Пилип'юка на Личаківському цвинтарі.

«День» висловлює щирі співчуття родині Василя Васильовича – дружині Ганні та дітям – Христині, Ярині і Володимиру, який продовжує батькову фотомистецьку справу.

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів. Фото автора

Він серцем обіймав всю Україну

Поза сумнівом, це важка і вкрай дошкульна втрата не лише для культурно-мистецьких кіл, а й для всього суспільства, адже Василь Пилип'юк уже віддавна вивів свій фах з площин вузьких естетичних практик, конкретних функціональних призначень у площину соціальних, а згодом – етичних й синтетичних культурно-антропологічних студій. Офіційний статус фотографа Леоніда Кравчука в роки його президентства дарував мистцеві унікальну можливість відчути масштаби народження незалежної Української Держави, побачити ключові епізоди політичної історії. З такого ракурсу рідна земля, сучасники розкривалися йому зовсім новими психологічними інтонаціями. Пилип’юк невтомно шукав свою тему, свій ракурс, мислив широкими полотнами, тематичними циклами, симфонічними (візуальними) формами. Сильна прив'язаність до Прикарпаття, до рідної Новоселиці на Покутті викликала у нього особливо щедрі естетичні та метафізичні відчуття. Здавалося, Василь Пилип’юк надмірно епічний, надто парадний, що в нього забагато ліричності. Далеко не кожен міг побачити за тим позитивістським шквалом дуже тонку, чутливу душу як етнопсихологічний фундамент його світогляду. Василя Пилип’юка вела велика тема, а дружба з видатними українськими літераторами і мистцями мобілізувала в ньому найкращі творчі та інтелектуальні якості. І вже його книги 2000–2010-х років мали справді масштабну ідейно-смислову «режисуру», якої б теми вони не стосувалися.

Мені пощастило доволі щільно спілкуватися і навіть співпрацювати з цією дивовижною творчою особистістю. Василь дуже дорожив дружбою, завжди дотримувався слова й очікував цього від кожного. Не терпів марнування часу, нехтував найменшою нагодою відпочити. Винятковою інтуїцією, буквально «на ходу» програмував тематику нових книг і виставок. Тішився кожній новій своїй публікації, як мала дитина, вміючи прокоментувати її значення для української культури, для України. Багато щедрих дарунків зробив для бібліотек, музеїв, університетів. Нерідко дарував свої видання у форматі цілих міні-бібліотек.

Не можна оминути осмислених зусиль Пилип’юка на відзначення видатних українців. Пам'ятаю, скільки творчих радощів і духового піднесення він пережив під час підготовки великих альбомів до 200-ліття Кобзаря. Радість йому давала найменша деталь – знайомство з цікавими нащадками Шевченкового роду, побутові обставини при налаштуванні опцій для успішного пейзажного кадру над Дніпром, відкриття ще якогось, маловідомого біографічного факту. Серцем Василь обіймав всю Україну, хоч можна назвати і безліч тематичних циклів з інших країн світу, де йому судилося бувати.

Пилип’юк заклав у свої плани ще багато десятків фотоальбомів, присвячених видатним сучасникам – тим, хто творить Українську Державу для її дальшої історичної ходи. Кожна його праця – це монумент на ствердження життєвої гармонії, чистих почуттів, замріяності, а разом із тим – і героїки, характерології Нації. Він не жалів себе – ні у творчості, ні у громадсько-культурному житті. Щиро бажав виховати якомога більше молодих професійних фотомистців, знаходячи особливі форми спілкування зі своїми студентами у Львові, Рівному, Києві. У праці горів, спішив залишити естетичний і духовно-культурний документ нової історичної епохи, і йому це вдалося зробити – масштабно і високоталановито.

Роман ЯЦІВ, проректор Львівської академії мистецтв.