Українській дипломатії – 100
Експерти «Дня» - про досягнення і виклики, які стоять перед зовнішньополітичним відомством країни
Сьогодні українська дипломатична службавідзначає 100-річчя з моменту заснування. Саме 22 грудня 1917 року Перший Глава Директорії УНР Володимир Винниченко та перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгін, якому було 28 років, підписали акт про заснування Генерального секретаріату міжнародних справ - першої повноцінної державної структури української зовнішньополітичної служби.Від початку пріоритетом вітчизняної дипломатії стала цілеспрямована робота, головною метою якої було світове визнання України як незалежної європейської держави та рівноправного партнера в дипломатичних відносинах. Надзавданням на тому етапі був захист щойно здобутої державної самостійності та презентація світові української ідеї.
За період з грудня 1917 до травня 1924 року (закриття Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині, останнього дипломатичного представництва) було сформовано українську дипломатичну службу як державний інститут, найбільш наближений до сучасної форми.
Лише впродовж 1918–1919 років створено мережу українських дипломатичних представництв. Під час існування Української Держави засновано чотири посольства 1-го розряду у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, два посольства 2-го розряду – у Швейцарії та Фінляндії, дві місії – в Румунії та Скандинавських державах.
На сьогодні Україна встановила дипломатичні відносини з понад 180 державами світу. Серед важливих здобутків вітчизняної дипломатії варто відзначити приєднання України до ОБСЄ, Ради Європи, СОТ та інших важливих міжнародних організацій, укладення Угоди про партнерство та співробітництво, а пізніше Угоди про асоціацію з ЄС, підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО, непостійне членство в РБ ООН у 2000–2001 та 2016–2017 рр., головування у багатьох міжнародних організаціях, відзначається на сайті зовнішньополітичного відомства.
Важливим досягненням, наголошується у повідомленні, є забезпечення міжнародної політичної та практичної підтримки України у час протидії російській агресії, про що, зокрема свідчать відповідні резолюції ООН та інших впливових міжнародних організацій, збереження тривалого санкційного тиску на державу-агресора, дотримання міжнародною спільнотою політики невизнання анексії Криму.
Згідно з Указом Президента від 21 листопада 2005 року, встановлено і щорічно відзначається 22 грудня професійне свято українських дипломатів - День працівників дипломатичної служби.
«День» попросив дипломатів та експертів поділитися думками з приводу успіхів української дипломатії за сто років і розповісти, які виклики стоять перед зовнішньополітичним відомством.
Олександр ЦВЄТКОВ, американіст, професор Київського університету імені Бориса Грінченка:
- З погляду ретроспективи, цікаво і важливо відмітити формальний і змістовний бік поступального генезису української дипломатії за 100 років. Так, з формальної точки зору досить легко простежити три характерні етапи в історії української дипломатії.
Перший, пов'язаний з самим утворенням державної інституції народного зовнішньополітичного відомства УНР у далекому 1917році, підписанням першого мирного багатостороннього договору у Брест-Литовську і першим дипломатичним визнанням України та поширенням в світі її перших дипломатичних представництв.
Другий етап – радянської дипломатії з 1944року і повної відірваності від попереднього дипломатичного періоду - коли Україна не була самостійною і брала участь лише у дотичних окремих справах міжнародного життя, переважно у багатосторонньому форматі міжнародної дипломатії, хоча і тут її експерти і представники гідно проявили себе при створенні Організації Об’єднаних Націй та у роботі її спеціалізованих органів у Нью-Йорку, Відні і Женеві та ЮНЕСКО у Парижі.
Третій етап - з часу відновленої незалежності – знову повернув суверенний статус Україні на міжнародній арені, з її новітнім дипломатичним визнанням у межах визнаних всіма країнами світу територіальних кордонів.
Змістовний погляд на 100-літній рубіж виглядає і більш складним, і, як тепер стає зрозумілим, до певної міри взаємопересічним у всіх трьох періодах її історії. Україні часів незалежності довелося знову вирішувати «раніше пройдене» питання встановлення двосторонніх дипломатичних відносин і оперативної розбудови дипломатичних представництв за кордоном. Водночас, на початку цього етапу значною якісною допомогою стала наявність фахових спеціалістів-міжнародників і дипломатів, підготовлених у попередній період.
Проте у новий період постали і нові вимоги та виклики вибору нових пріоритетів у міжнародному житті і партнерстві, насамперед щодо відносин з Північноатлантичним альянсом та інтеграційною Європою, вирішення яких, на жаль, затрималося у часі. За історично короткий термін Україна повернулася і до ситуації, коли, як і 100 років тому, незалежність держави стало необхідним захищати на дипломатичних полях світу та у прямому протистоянні збройній агресії з боку сусідньої Росії і окупації нею частини української території.
Відстоювання територіальної цілісності країни, протидія гібридній агресивній дипломатії Росії на міжнародній арені наразі формують завдання від альфи до омеги зовнішньополітичної діяльності країни і головний пріоритет для її діючої дипломатичної служби. Від того, чи вдасться українській дипломатії добитися максимальної дипломатичної підтримки міжнародної спільноти у цій боротьбі, у кінцевому рахунку залежить увесь подальший незалежний суверенний поступ Української держави.
«ДИПЛОМАТІЯ ПОТРЕБУЄ ОСОБЛИВОЇ УВАГИ З БОКУ ДЕРЖАВИ»
Маркіан ЛУБКІВСЬКИЙ, український дипломат:
- 100 років української дипломатичної служби - це століття боротьби, поразок і перемог, але головним досягненням України та її дипломатії є, безумовно, здобуття у 1991 році незалежності та подальше широке міжнародне визнання. Якщо зовнішня політика традиційно вважається продовженням внутрішньої, то українська дипломатія, на жаль, виявилася заручницею недолугої внутрішньої політики, некомпетентного управління державою, нездатності забезпечити власним громадянам гідних умов життя. Саме з цих причин українській дипломатії не вдалося реалізувати за 26 років з часу здобуття Україною незалежності такі важливі завдання як членство в ЄС та НАТО. Саме тому ці два ключові пріоритети мають стати головною справою для нашої держави і дипломатів на найближчу перспективу. В цьому ж контексті бачу і відновлення та розвиток добрих, рівноправних та взаємнокорисних відносин з усіма найближчими сусідами. Про агресора тут мова не йде. Третім пріоритетом вважаю дієвий захист українських громадян за кордоном: наші дипломати мають приходити на допомогу своїм громадянам 24 години на добу. Четвертим важливим пріоритетом, а одночасно і серйозним викликом, для української зовнішньополітичної служби сьогодні є протидія російській агресії та відновлення територіальної цілісності України: встановлення контролю над нашими східними теренами і повернення Криму. П'ятим, не менш важливим завданням бачу повернення з російського полону і заручництва усіх наших громадян, незаконно схоплених і утримуваних агресором. Українська дипломатія, як і вся наша країна, переживає сьогодні непрості часи і потребує особливої уваги з боку держави. Лише суттєве кадрове посилення зовнішньополітичної служби, системне і якісне навчання молодих фахівців, забезпечення гідних умов праці дипломатів на рівні не нижчому за детективів НАБУ, здатні дати ефект і забезпечити успішну реалізацію перелічених вище непростих завдань.
«УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ ДОСТОЙНО ТРИМАЄ УДАР У СКРУТНІ ЧАСИ ВОЄННОЇ АГРЕСІЇ З БОКУ РОСІЇ»
Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Центру «Нова Європа»:
- За сто років амбітне завдання виявити досягнення, зважаючи на те, що значна частина цього століття – були роки страшенних випробувань для української дипломатії. Ми пам’ятаємо часи УНР, коли держава тільки утверджувалась, дипломатична служба фактично створювалась з нуля. Тож говорити про якісь значні досягнення, напевне, не доводиться. Бо тоді мова фактично йшла про виживання держави в часи війни.
Чи було якесь досягнення, якщо УНР зникло з політичної карти світу і країна була окупована більшовицькою Росію? Очевидно, ми мусимо з сумом константувати, що головної цілі дипломатія не виконала, але це так само нам натякає, що не дипломатією однією має бути сильна держава.
Що стосується радянських часів, то найбільшим досягненням цього періоду було те, що Україна була одним із засновників ООН. Але ми мусимо розуміти, що українська дипломатія була повністю залежна від Москви. І за цим досягненням стоїть певний розрахунок Москви мати більше у цій міжнародній організації. Відтак саме в силу цих обставин українська дипломатія не могла виявляти самостійності.
Говорячи про досягнення в часи незалежної України, слід відзначити, що як у період УНР дипломатія змушена була створюватись фактично з нуля. Люди, які працювали в дипломатичному відомстві на початку 1990-х років знають, як важко знаходились кадри в МЗС, у яких умовах їм доводилось тоді працювати, коли фактично документи писались на колінах. Тоді бракувало навіть техніки.
Якщо говорити про досягнення у порівнянні з початком 1990-х років, то, я вважаю, що українська дипломатія відбулась. У дипломатичному відомстві працює дуже багато високопрофесійних людей. Українська дипломатія достойно тримає удар у скрутні часи воєнної агресії з боку Росії і ми можемо тільки уявити, які фінансовий та інтелектуальних ресурс використовує Росія, щоб дискредитувати Україну і щоб перемогти не лише військовою силою, але й інформаційною у рамках гібридної війни.Як на мене, у цьому сенсі ми не даємо Росії досягнути своєї мети.
На мою думку, успіх дипломатії полягав у тому, що дипломати діяли не самі, а спільно з громадянами України, з громадськими організаціями, українською діаспорою за кордоном, а також з політиками України.
В останні роки після агресії Росії, я помітив, що представники різних фракцій на зустрічах з іноземцями представлять інтереси України одним голосом. А це те, що важко було уявити у всі попередні роки.
У цьому напевне і криється майбутня сила нашої дипломатії. Бо ми маємо розуміти, що дипломатія, зовнішня політикам країни не вичерпується силами лише кар’єрних дипломатів, а зусиллям усіх громадян України. Як ми знаємо, дипломатія можу бути народною.
Якщо при всьому цьому згадати, що попри серйозний брак коштів дипломатичних служб, дипломати все одно показують високий клас. І головне при цьому, що вони показують високий, а також високий рівень патріотизму.
У цьому сенсі я хотів би нагадати про заяву дипломатів під час Помаранчевої революції на підтримку демократичного розвитку країни, або про таку ж саму заяву дипломатів під час революції Гідності. Жодне інше відомство не продемонструвало такого рівня патріотизму.
Думаю, що цей патріотизм і любов до батьківщини дозволяє дипломатам захищати Україну на належному рівні попри всі виклики, які перед ними сьогодні стоять.
Останніми роками ми спостерігаємо посилення дипломатичної агресії Росії щодо інших країн світу і має ще більше мобілізувати нашу дипломатію і наших партнерів.
"НАЙГОЛОВНІШЕ ЗАВДАННЯ - ДОСЯГТИ ПЕРЕМОГИ НАД ВОРОГОМ НА ДИПЛОМАТИЧНОМУ ФРОНТІ"
Юрій КОСТЕНКО, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
- Щодо здобутків української дипломатії за роки незалежності.
Перший. Ми успішно пройшли етап визнання Української держави міжнародною спільнотою. Були відкриті посольства в основних державах, була розбудована дипломатична служба, при чому в дуже короткий період - за рік-два, в той час, як в інших державах цей період тривав багато часу, навіть десятиліття. І це можу сказати зі свого австрійського досвіду, що тоді ми це зробили дуже швидко.
Другий здобуток. Безперечно, за ці роки незалежності Українську державу почали за кордоном чітко виокремлювати з пострадянського простору і, особливо після останніх подій українсько-російської війни, нас перестали уособлювати з Росією. У світі відбувся дуже важливий геополітичний злам, нас побачили як нового гравця. Це дуже важливо, оскільки в перші роки в Австрії, Німеччині, де я працював, дуже часто доводилося чути про те, що Україна асоціювалася з Радянським Союзом. Зараз сприйняття України у світі змінилося.
Третє. До 1991-1992 рр. українська дипломатія радянського ґатунку була орієнтована на міжнародні організації. Ми перебудували нашу міжнародну роботу в Міністерстві закордонних справ і в усіх інших інституціях всередині держави з рейок багатосторонньої дипломатії в першу чергу на рейки двосторонньої і стратегічної співпраці з партнерами, відомими вам, і вже в другу чергу - з міжнародними організаціями. Хоча важко сказати зараз, що для нас важливіше в умовах війни: ЄС чи НАТО порівняно з двосторонніми відносинами. Але думаю, українська дипломатія точно приділяє увагу і двосторонньому треку, і багатосторонньому. Це три безперечні здобутки.
Щодо поразок. На жаль, нам не вдалося розбудувати дипломатичну службу так, як цього хотілося з самого початку. Тобто ми не змогли її забезпечити відповідними кадрами. Перші роки нашої дипломатичної роботи після незалежності, коли в МЗС був принцип "Мову знаєш? Заходь, гостем будеш" наніс значну шкоду. В дипломатичній службі було багато випадкових людей. Сьогодні ми точно знаємо, що в низці посольств були відверті вороги Української держави і очолювали ці посольства вороги, які зараз знаходяться в Москві. Тому цей процес кадрового забезпечення об’єктивно дуже складний і досі залишається великим недоліком. І це зрозуміло. У нас не було відповідної підготовки кадрів, у 1991-1992 рр. в МЗС не хотіли йти на маленьку зарплату, а йшли в бізнес, юридичні, приватні, міжнародні структури, де зарплата була на порядок вища. А молодь не дуже приваблювало працювати в МЗС з меншими зарплатами і перспективами роботи за кордоном в ненормованому часі. Це було одним із дуже суттєвих недоліків.
Оскільки коли я був першим заступником міністра, багато займався Росією, то звичайно, я вважаю величезним недоліком сьогодні те, що ми за ці 25 років не змогли зрозуміти до кінця, наскільки підступним виявився ворог, наскільки підступною виявилася РФ, коли навіть підписували угоди про Чорноморський флот і ніхто не збирався їх виконувати.
Три роки я очолював делегацію з делімітації кордонів. Делімітацію зробили, але багато в чому вона виявилася приблизною, фіктивною завдяки тому, що Росія не збиралася робити правильний кордон. А до демаркації вони зовсім не дійшли. Таким чином вони мають сьогодні дуже важливий аргумент, що незалежна Українська держава сьогодні не має з Росією міжнародно визнаного кордону. А те, що робиться на Донбасі - це результат усіх підступних дій, які ми, звичайно, не могли зрозуміти ні в 2001, ні в 2010 роках. Це колосальний недолік, що ми програли.
Що стосується завдань української дипломатії, то вони дуже прості. Тільки вперед.
Завдання одне - в умовах війни нам потрібно зміцнювати фронт європейських і Західних держав. Треба активно працювати зі Сходом, а це в першу чергу Індія та Китай, які, на превеликий жаль, далеко нас не підтримують, що видно з останнього голосування по Криму на Генасамблеї ООН.
Треба активно працювати для того, щоб переконувати міжнародну спільноту всіма існуючими засобами: і дипломатію на рівні керівництва держави, міністрів, культурної дипломатії, показувати, що європейська інтеграція - це для нас не слова, які вимовляються і як бульбашки розлітаються, а це істинна наша ціль, до якої ми прагнемо.
Я не раз підкреслював, що всі проблеми нашої дипломатії і в нашому міністерстві не можуть бути іншими, ніж проблеми, які є в інших міністерствах і в нашому суспільстві. Те, що бачать тут закордонні представництва, наші колеги за кордоном, безперечно, їх хвилює: це і корупція, і невміння, і прагнення певних осіб в нашій державі до наживи. Все це вони бачать і це гальмує наш поступ і розвиток. Дипломатію має підтримати наша внутрішня робота всередині держави, робота по створенню єдиного фронту, щоб ми перемогли в цій війні. Бо без перемоги нічого не буде. Хочуть розірвати Україну, знищити наші Євроатлантичні і натівські устремління. Скільки б ми не говорили, що йдемо в Європу, але якщо у нас в боку буде така рана, як Донбас, а з іншого боку - Крим, то, звичайно, ніяка Європа нам не світить, я вже не кажу про НАТО.
Тому наше найголовніше завдання - досягти перемоги над ворогом на дипломатичному фронті. Це найперше.
"КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ СЬОГОДНІ В ДИПЛОМАТИЧНІЙ СЛУЖБІ УКРАЇНІ, НА ЖАЛЬ, НЕМАЄ"
Ігор ТУРЯНСЬКИЙ, Надзвичайний і Повноважний Посол , ветеран дипломатичної служби України, член Національної спілки журналістів України:
- 2017-ий - це особливий рік для української дипломатії. Перш за все, тому, що саме цього року вона відзначає умовне сторіччя свого існування, попри те, що з цього довгого шляху випало 20 років - з 1924 до 1944. А, по-друге, це рік початку нового життя української дипломатії незалежної держави: саме у грудні 1991 року почалася хвиля визнання незалежної України світовою спільнотою і встановлення дипломатичних відносин іноземних держав з Києвом. Саме цього року, який вже добігає свого кінця, Україна врешті-решт одержала довгоочікуваний безвізовий режим з країнами-членами Європейського Союзу, набула чинності Угода про асоціацію з ЄС, це також рік призначення Глави місії України при НАТО, яким став перший заступник міністра закордонних справ Вадим Пристайко, після того, як два з половиною роки ця посада була вакантною. На фоні безкінечних розмов про необхідність вступу нашої держави до цієї військово-політичної організації українська позиція виглядала не зовсім послідовною і зрозумілою. Крім того, 2017 рік це рік завершення дворічного перебування України в Раді безпеки ООН, як непостійного члена. Це також рік, коли Президент хотів нашвидкоруч, за один місяць, до 22 грудня, Дня працівників української дипломатичної служби (мені не подобається слово "працівників", краще було б "співробітників", бо дипломатична служба є особливою частиною державної служби нашої держави) проект нового закону "Про дипломатичну службу". Хвалити Господа на Банковій і у Верховній Раді зрозуміли, що цього похапцем робити не можна, тому його схвалення ніби то перенесли на лютий наступного року. Це я вважаю розумним кроком.
Але я не можу, на жаль, віднести до досягнення української дипломатії схвалення резолюції "Стан справ у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим і місті Севастополь" як в Третьому комітеті, так і на пленумі Генеральної асамблеї ООН. Тому що другий рік поспіль ця резолюція отримує 70 голосів. А те що говорять, що вона сильніша за попередню, тому що Росію в ній названо агресором, з моєї точки зору, мало про що говорить широкому українському загалу, оскільки цю агресивну країну вже давно у світі де-факто визнають саме такою. Крім спеціалістів рідко хто читає резолюції ООН. Коли оголошується, за резолюцію було подано 70 голосів, читачі українських ЗМІ питають, а скільки всього членів ООН, а їх 193. 70 - "за", 26 - "проти", 76 країн утрималися і 26 не брали участі в голосуванні. Висновки напрошуються самі по собі. Що ж робила вся українська дипломатія за кордоном, якщо за рік вона не змогла переконати жодну
Не надто вражаючими, як на мене, виглядають досягнення України за 2016-2017 роки в Раді безпеки ООН як її непостійного члена. Коли Україна головувала, в лютому 2017 року у цьому важливому органі Організації Об'єднаних Націй (головування там відбувається на ротаційній основі), за її ініціативою було обговорено важливе питання про кібербезпеку. А питання про анексований Крим, тимчасово окуповані райони Донецької і Луганської областей якось відійшли на другий план. Чому не можна було запросити , наприклад, новообраного Генерального секретаря ООН в Україну, щоб він, як кажуть, на місці ознайомився з ситуацією і побачив на власні очі агресивні дії Росії на українській території? У червні прочитав у газеті "Україна молода" (коли Польщу обрали непостійним членом Ради Безпеки замість України на 2018-2019 роки) гострий коментар, в якому йшлося про те, що можливо, Польща буде захищати інтереси України в ООН краще, ніж сама Україна. Для мене цей коментар прозвучав досить неприємно.
Так що я особисто цих високих слів щодо того, що ми всіх перемогли і були кращі, не зовсім розумію.
Півтора роки тому, виступаючи на нараді послів 24 серпня 2016 року, Президент сказав, що найближчим часом будуть заповнені вакансії послів України в іноземних державах. На той час таких вакансій було близько 20. На сьогоднішній день та ж сама ситуація. Повірте мені, як людині, яка відпрацювала на дипломатичній службі 41 рік і була першим послом України в Туреччині та другим послом України в Південно-Африканській Республіці: немає посла - посольство стоїть, усі чекають, хто приїде, хто за ним стоїть, з ким він знайомий. Це нинішня українська дипломатія: замість роботи починаються кадрові роздуми. А кадрової політики сьогодні в дипломатичній службі України, на жаль, немає.
- Які завдання стоять перед українською дипломатією в найближчому майбутньому?
Завдання дипломатичної служби будь-якої держави - створювати і сприяти створенню таких зовнішньополітичних умов, щоб держава зміцнювала свій авторитет на міжнародній арені, розвивалася всередині країни і жила спокійно. Але не все або майже не все залежить від української дипломатії. Тому що, як Збройними Силами керує Президент - Верховний головнокомандувач, так і дипломатією також керує Президент. І без нього ніхто не зробить жодного кроку. Тому наша українська дипломатія перебуває в режимі постійних консультацій з Президентом і його адміністрацією. Якби ж то ці поради приводили до позитивних результатів, це було б непогано.
Зараз ми багато говоримо про миротворців. На мою думку, ні в якому разі не можна допускати миротворців на тимчасово окуповані території. Росія бачить їх роль лише в охороні місії ОБСЄ. А введення миротворців - це перетворення ОРДЛО на наступне Придністров’я. Тому завдання української сторони, як на мене, - не допустити схвалення резолюції Ради безпеки ООН щодо миротворців в російській редакції. За весь час існування миротворців ООН з 1956 року, коли миротворці одержали назву "Блакитні шоломи", більше мільйона людей взяло участь у миротворчих операціях. З них три з половиною тисячі загинуло. Сьогодні Україна бере участь у миротворчих операціях у дев’яти країнах. За цей час загинуло 54 українських миротворці. До речі, Путін на своїй прес-конференції подавав це російському суспільству так, що Росія двічі погоджувалася на пропозиції України, а ми відмовлялися. Тобто він знову хоче показати, що Росія за мир і дружбу з Україною, за ліквідацію конфлікту, а Україна весь час відмовляється від російських "мирних" пропозицій. При цьому я не чув, щоб Міністерство закордонних справ спростувало такі твердження російського президента.
Підготувала Наталія ПУШКАРУК, "День
Author
Микола СірукРубрика
День Планети
