3,5 тисячі відкопали, ще 7 тисяч – залишаються в землі

Тема «Шталагу-329» «загорається» у Вінниці час від часу, здебільшого, коли з’являються нові дані або ж свідчення очевидців, яких із року в рік стає дедалі менше. «Пролити» світло на історію цього табору для військовополонених вінницьким історикам вирішили допомогти німецькі науковці. У спільному і тривалому дослідженні вони працюють над документами і матеріалами, які зберігають в архівах України та Німеччини, а також збирають усні свідчення та спогади вінничан.

«Ще з 1939 року для прийому й розташування військовополонених була створена мережа таборів у Німеччині та на окупованих територіях, яка складалася з таборів для офіцерів (офлагів), стаціонарних таборів для рядового та сержантського складу (шталагів) і пересильних таборів (дулагів). Різниця між ними була не тільки в кількості і складі полонених, але і в нумерації відповідно до округу рейхскомісаріату «Україна», – коментує кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та культури України факультету історії, етнології та права Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Ірина БАТИРЄВА. – Всього за роки окупації, як стверджують документи, на території України діяло 30 команд шталагів і 27 команд дулагів. Вінницький «Шталаг-329» був сформований на території, де раніше розташовувався сталінський табір для політв’язнів, про який не заведено було говорити, а перед війною була кавалерійська дивізія. Шталаг мав відділи у Жмеринці та Гайсині. Конвоювання радянських військовополонених до таборів здійснювалося пішою ходою, у дорозі чимало людей гинули від голоду».

У Вінниці «Шталаг-329» існував з жовтня 1941 року до вересня 1943-го. За статистикою Вермахту тут утримували 19379 радянських солдатів. Німецький письменник Ернст Ройс (який також допомагає вінницьким науковцям у дослідженні цієї теми і цього року приїздив до Вінниці), у своїй книзі «У полоні» пише про те, що в пікові періоди у шталазі було 60 тисяч полонених. У цій цифрі місцеві історики сумніваються, бо при всіх відомих фактах переповнення таборів для радянських військовополонених, територія вінницького «Шталагу-329» просто фізично не могла вмістити таку кількість людей. Але саме завдяки книзі та підкріпленим документам вдалося з’ясувати, що на території табору діяло 10 польових фабрик-кухонь, кожна з яких мала можливість обслуговувати до 6 тисяч полонених. Хоча, за свідченнями очевидців, полонені не отримували достатньо їжі, вони помирали від  голоду. Детально про нелюдські умови утримання радянських військовополонених у вінницькому шталазі можна прочитати у книзі Юрія Апеля «Доходяга. Воспоминания бышего пехотинца и военнопленного», яка написана за спогадами батьками автора, який  пройшов цей таки 329-ий шталаг.

Загалом, під час війни на Вінниччині, за вітчизняною статистикою, загинуло понад 100 тисяч осіб, 64 тисячі – було вивезено у Німеччину. Тільки у Вінниці було вбито майже 42 тисячі городян, 13400 – вивезли до Німеччини. Цифри німецько-російського музею у Берліні дещо інші – 53 820 – вбито, серед яких 12 тисяч полонених. В одному з документів Вінницького обласного краєзнавчого музею говориться, що в лютому 1942 року в таборі утримувалось 13,5 тисяч солдатів 6-ї та 12-ї загальновійськових армій, які після контузій та поранень потрапили у полон. А перший запис про загиблих у шталазі німецькою стороною було зроблено 20 січня 1942 року.

Збережені свідчення очевидців підтверджують масові розстріли та поховання радянських солдатів на території шталагу. Їх розстрілювали голими поруч із заздалегідь ними таки викопаними траншеями або кидали у них полонених живцем. Один зі свідків, нині почесний громадянин Вінниці Іван Павлов розповів, що йому вдалося утекти з табору ще 1941-го і ще кілька років воювати у складі вінницького підпілля. Тим, хто не втік одразу, до повної окупації – вирватися з полону не судилося… хіба що дивом. Це підтверджує і Юрій Кашкевич, колишній командир військової частини, яка розташовується й сьогодні на більшій частині території «Шталагу-329». Військовий згадує про унікальний, але правдивий спосіб втечі, який йому переповів колишній військовополонений – щоб врятуватися від смерті і втекти з табору, він пірнув у діжку з фекаліями, які підводою щодня вивозили за ворота. Вночі перейшов до Стрижавки і жив там в однієї жінки, аж поки село не визволили радянські війська. З ними пішов далі на фронт…

Війна завершилася, але пам’ять про безневинно убитих військовополонених ніхто не поспішав вшанувати належним чином. Ба більше, у 1976 року на місці масових поховань почали зводити гаражний кооператив. Тривалий час будівельники викопували людські останки, поки на сполох не почали бити ветерани. На численні звернення припинити роботи і облаштувати на цьому місці меморіал – влада відреагувала, та лише у 1994 році. На знак «вшанування» загиблих військовополонених встановили залізний хрест, але без жодного напису чи таблички – кому він присвячений. І тільки 8 травня 2009 року на місці поховань військовополонених відкрили пам’ятник, а 25 червня 2012 меморіал освятили.

«Усе своє свідоме життя вінницький дослідник Дмитро Александров (нині, на жаль, покійний) поклав на те, щоб встановити імена загиблих військовополонених. Йому вдалося віднайти 133 прізвища, що містяться у 131-ій архівній справі Центрального архіву Міноборони Росії у підмосковному Подольську, – продовжує розповідати Ірина Батирєва. – Перші масштабні пошуково-дослідні роботи влада ініціювала лише у 2008 році, тоді, коли представники Німеччини вели розкопки поховань своїх військовополонених, і 94 останки німецьких солдат перепоховали у Славуті, на Хмельниччині. Тоді ж німецькі спеціалісти випадково натрапили на поховання радянських військовополонених. Місцева влада була змушена нарешті реагувати на ситуацію і запросила спеціалістів з Києва».

Спеціалісти з ексгумації виявили два комплекси масових поховань траншейного типу, по вісім траншей у кожному. Захоронення проводилися у п’ять ярусів. Приблизна кількість похованих становить близько 7 200 тисяч –  у провулку Чехова і ще близько 4 тисяч чоловік –  безпосередньо на території військової частини».

«Через те, що це місце обділене пам’яттю і увагою, про нього знають одиниці, навіть у Вінниці. А це одне з найбільших, як виявляється, поховань військовополонених періоду ІІ Світової війни в Україні. І наше головне завдання, працюючи над цим проектом, не лише дослідити і знайти, а головне – повернути колективну пам’ять українцям, – резюмує історик. – Для цього ми готові використовувати різні методи, працювати з архівними документами, спогадами очевидців, опитувати старожилів, які жили у цьому мікрорайоні. До речі, саме цього літа випала нагода познайомитися з двома жінками Раїсою Кулішовою (на жаль, нині уже покійною) та Ларисою Пономаренко, які жили у другому військовому містечку на вулиці Чехова в будинку 2/88, поблизу колишнього «Шталагу-329». Вони не пам’ятають тих подій, бо народженні у 1930-х роках минулого століття, але мають спогади повоєнного періоду. Власне, за їхніми розповідями вдалося встановити, що територія табору розпочиналася від залізничних колій і протяглася на кілька кілометрів, де були раніше поля. Більше того, вони в деталях розповідають про німецьких полонених, які у повоєнний період жили поруч із ними, відбудовували зруйновану Вінницю, а це доводить той факт, що після визволення Вінниці на території «Шталагу-329» був розташований табір вже для німецьких військовополонених №253. І це ще одна тема для досліджень.

Згаданий будинок № 2/88 – це стара «сталінка». Вона і сьогодні стоїть, тільки вже за адресою вул. Чехова, 14. Цікаво що, як стверджують інформатори, він слугував комендатурою «Шталагу-329» при німецькій окупації, а потім тут розташовувалося управління табору німецьких військовополонених № 253. На жаль, і цей факт не відомий не тільки вінничанам загалом, а й опитаним мною жителям цього ж таки будинку. А це ще раз доводить, що історичну колективну пам’ять потрібно повертати нам всім разом».

Наприкінці осені 2017-го вінницькі науковці побували в Німеччині, де продовжили досліджувати історію вінницького «Шталагу-329» і не тільки. Результати цієї співпраці мають вилитись у створення тематичного пересувного музею, який презентують за кілька років. Розробка його змісту, структури, експозиції буде здійснюватися з врахуванням рекомендацій міжнародних історико-краєзнавчих організацій.