Квиток у безсмертя

Саме цій даті присвятив свою чергову книжку у серії досліджень з історії українського театрального мистецтва доктор мистецтвознавства Валерій Гайдабура. У створеному ним «своєрідному Інституті пізнання соборності українського театру», з’явилась цікава, інформаційно-насичена унікальним фактажем, емоційно-трепетна «глава» - книжка «Ганна Борисоглібська. Життя і безсмертя корифея сцени соборної України».

Поштовхом звернення до долі і творчості такої самобутньої постаті українського кону, окрім солідної дати, стало й наближення ще одного історичного ювілею – 100-річчя головної сцени країни – Національного театру ім. І.Франка, з яким тісно пов’язана творчість Г. Борисоглібської. Саме колективові франківців, частиною якого Ганна Іванівна була впродовж 14 років з 1925 року, присвячена автором ця праця.

Валерій Гайдабура – єдиний з сучасних українських театрознавців розробляє невідомі теми, розкопує архіви, вишукує неоціненні свідчення історії, безцінні листи та документи. Маючи величезні напрацювання у дослідженнях театрального життя в Україні періоду німецько-фашистської окупації, Театру ГУЛАГу, театру української діаспори, цієї невід’ємної частини національного мистецтва ХХ ст., він втілює їх у численні книжки. Багатолітня співпраця з діаспорою й щасливий випадок призвели до того, що до рук В. Гайдабури потрапив архів онуки Ганни Борисоглібської – актриси Валентини Калин з безліччю відомостей про видатну бабусю, масою унікальних світлин. Цей архів, що зберігався в американській діаспорі, й послугував ідеї про видання книжки про Борисоглібську. Її ініціаторами у 1985 році стали театрознавець з Канади Валеріан Ревуцький та диригент і музичний теоретик, поет Богдан Будний (США). Через смерть останнього ідея не була зреалізована і завдяки низці обставин, архів Валентини Калин опинився у Валерія Гайдабури, за яким заслужено закріпилось звання «лідера у вивченні історії українського театру світової діаспори».

Отакі витоки появи книжки про Г. Борисоглібську, що містить літопис її творчого роду, акторської династії: дочок-актрис Олени Голіцинської (1899-1978), Софії Горст (померла у1919р.), її чоловіка, актора-курбасівця Володимира Калина (1826-1923) і онуки, їхньої дочки Валентини Калин (1919-1987).

Книжка В. Гайдабури становить 5 потужних розділів, з яких постає особистість актриси, яку обставини і доля привели до українського театру, який тільки-но зароджувався і шукав шляхи майбутнього поступу. У роду актриси не було митців. У цей світ вона прийшла 7 січня 1868р. у місті Себеж Вітебської губернії під прізвищем Сидоренко-Свидерська. Зацікавлення театром у молодої вчительки почалось з аматорського захоплення сценою. Чутка про здібну любительку дійшла до Марка Кропивницького і він вивів її на стежку театрального життя. Як зазначає автор: «Ганну Борисоглібську належить зарахувати до категорії артистів, яким шлях до сцени вказав інстинкт вродженого хисту. Тому й оцінив її сценічне обдарування та зміг вивести його на високий професійний рівень видатний митець Марко Кропивницький. Служіння українській сцені актриса впродовж усього життя вважала виключно високою місією і була жертовною в усьому, що стосується примхливої професії».

Вирушаючи у перші театральні гастролі, майбутня зірка української сцени отримала благословення іконою святих великомучеників Бориса і Гліба. Тоді й взяла собі сценічне ім’я – Борисоглібська. «Псевдонім своїм «сюжетом» про закатованих Бориса і Гліба сягав у глибінь людського лиха і звучав синонімом терпіння й віри в добро. Унікальне чуття трагедійного було близьким творчій природі актриси».

Не дивлячись, що книга має документальну основу, зроблена на меморіальних свідченнях і спогадах, вона сприймається як художній твір, захопливий детективний роман-життєпис з безліччю сюжетних переплетінь, несподіваних поворотів долі, з безпосереднім стійким відчуттям масштабності постаті, про яку йдеться. Використання першоджерел, що надають дослідженню присмак достовірності, підкріплено талантом Гайдабури-письменника. Він зумів майстерно звести докупи й вибудувати у певній хронології подій, спогадів, думок, емоцій, почуттів, ставлень достеменний портрет Актриси на тлі епохи, тлі зародження й становлення національного професійного театру. Г. Борисоглібській дісталось життя в непростий, аж занадто небезпечний період історії країни. Автор правдиво висвітив усі протиріччя, з якими їй довелося стикатися як митцю і як людині. Гайдабура наголошує на самовідданості служіння театрові, самобутності амплуа, яке тоді іменувалось «народники», тут Борисоглібська була неперевершена! Її так і називали – «народна баба»! Такі характеристики підтверджуються аналізом «коронних» ролей, фотогалерея яких виразно засвідчує колорит образів: Терпелиха («Наталка Полтавка»), Риндичка («По ревізії»), Шкандибиха («Лимерівна»), Ганна («Безталанна»), Секлета («За двома зайцями»), Тетяна («Суєта»), Мазайлиха («Мина Мазайло»), Пошльопкіна («Ревізор»), Сваха («Одруження»), Кнортьє («Загибель «Надії»), Марія Тарасівна («Платон Кречет»), Варвара («Богдан Хмельницький»), Мати Лукаша («Лісова пісня»).

Коли Г. Борисоглібська їхала до Харкова, в тодішній Театр ім. І. Франка, квиток на потяг вона назвала «перепусткою у щасливе життя, ціна якого – все моє життя!» На такий щабель для себе вона ставила цей театр! Акторська майстерність тоді шліфувалась під час роботи. Принципи роботи над роллю були найпростішими. Першопрохідці самі їх винаходили. У спогадах Ганни Іванівни залишилось: «Працюю над роллю так, як Бог мені підкаже. Колись нам не давали якихось готових «рецептів», та й книжок про це ми не читали, бо їх ще не було тоді, але зате вчили нас, як треба по-справжньому любити театр, любити свою роботу в театрі. Ми тільки чули від наших режисерів: «Трудіться, думайте, живіть на сцені!» Грала так, як мені підказувало почуття, інтуїція…».

Постать Г. Борисоглібської вимальована автором у різнобарв’ї життєвих обставин, ударів долі. Вона органічно вписується у колективний портрет корифеїв українського театру, співіснує з легендарними іменами національного театру - Кропивницьким, Садовським, Заньковецькою, Затиркевич-Карпінською, Ліницькою, Курбасом, Юрою… Читач познайомиться з досвідом актриси у кіно, яка знялась у кількох картинах, зокрема в Олександра Довженка в «Щорсі», тоді написали: «Так, Борисоглібська – воістину актриса довженківського епічного масштабу, мислення і гри…», дізнається про хист Борисоглібської - громадського та профспілкового діяча, яка організовувала й проводила численні зустрічі акторів з воїнами, молоддю, брала участь у проведенні олімпіад художньої самодіяльності.

Останнім  розділом книги «Родовід Ганни Борисоглібської у діаспорі США», автор засвідчив тяглість таланту в часі. У своїх дочках і онуці, Борисоглібська ніби продовжила своє життя і талант її мав сенс, послужив нащадкам і таким чином, вона й після власної смерті, мала дотик до улюбленої театральної справи.  У такому благородному ракурсі, театрознавець продовжує благородну справу дослідника – відкриває для читачів невідоме. Справді, хто б знав без В. Гайдабури про талановитих нащадків видатної української артистки Ганни Борисоглібської? Хто б довідався про масштаб її особистості? Про палітру творчості, оточення й контекст часу? Він вписав цю постать в історію українського театру, всеохопну і Театру ім. І. Франка, дослідив витоки її характерного хисту, «таланту від природи», співвідніс його особистісну людську основу із загальною картиною буття, історією мистецтва, країни, епохою. І тим самим, увічнив, обезсмертив велику Артистку. Та, зробивши такий потужний внесок у вітчизняне театрознавство, приклавши титанічні зусилля для збереження пам’яті про Борисоглібську та багатьох достойних представників української театральної культури, Валерій Гайдабура і собі заслужив безсмертя.