Прапори Майдану

Представники низки політичних сил висловилися за повну відсутність партійної символіки на таких заходах, мовляв, досить піаритись на смертях героїв.

Однак з цією, здавалося б, цілком справедливою тезою не погодилися свободівці, котрі, як відомо, під своїм партійним прапором приходять на всі без виключення масові заходи, зокрема й на жалобні заходи з вшанування пам'яті героїв Небесної Сотні, ініціаторами проведення яких завжди виступали. З цього приводу лідерка Криворізької міської організації ВО «Свобода» Тетяна Соловйова навіть виступила з офіційною заявою, у якій зазначила, що така постановка питання для «Свободи», прапори якої на Майдані були чи не найчисельнішими й під ними загинуло дев’ятнадцять свободівців, не є прийнятною, оскільки «відмова від своїх ідейних прапорів у такий день – це зрада пам’яті загиблих побратимів у часи Революції Гідності».

Отже, аргументи сторін, якщо відкинути політичну демагогію та маніпуляції, зрозумілі. Але ж чому представники політичних сил, які пліч о пліч стояли на Майдані, все ж таки не можуть порозумітися у таких цілком очевидних речах і чому багатьом з них під політичними прапорами вшановувати пам’ять героїв Небесної Сотні сьогодні вже не зовсім зручно?

Для того, щоб відповісти на це запитання, варто згадати, які ж саме прапори були, власне, прапорами Майдану.

Звісно, політичних прапорів було на Майдані чимало. Навіть прапор з вилами партії Олега Ляшка ближче до фіналу тривалого протистояння зі злочинним режимом Януковича з’явився. Але всім відомо, що Майданом керувала об’єднана опозиція у складі трьох партій – ВО «Батьківщина», ВО «Свобода» і «Удар», які були представлені на той час у парламенті. Отже, прапори саме цих політичних сил вкупі з державним прапором України та прапором Євросоюзу й прикрашали офіційний куток Штабу національного спротиву і на їхньому фоні проводилися всі прес-конференції та брифінги лідерів Майдану, робилися найрезонансніші заяви та повідомлення. Саме ці політичні сили й сформували зрештою постмайданну владу після втечі донецького диктатора та падіння його режиму.

А тепер увага! Чи асоціюються ці партійні прапори з нинішньою постмайданною владою?

І так: прапор ВО «Батьківщина» – в опозиції; прапор ВО «Свобода» – в опозиції; прапор партії «Удар», поглинутої олігархічним політичним утворенням БПП «Солідарність», – взагалі зник з політичної мапи України.

Тепер щодо політичної відповідальності.

ВО «Батьківщина» – дана політична сила мала чи не найбільші квоти, згідно з якими фактично отримала абсолютну владу у постмайданній країні. Вихідці саме з «Батьківщини» очолили законодавчу і виконавчу владу (Олександр Турчинов – в.о. президента і голови ВР; Сергій Пашинський – глава адміністрації президента України; Арсеній Яценюк – прем’єр-міністр України; Степан Кубів – голова Національного банку України; Арсен Аваков – міністр внутрішніх справ; Андрій Парубій  – секретар РНБО, Павло Петренко – міністр юстиції, Людмила Денисова – міністр праці та соціальної політики, Максим Бурбак – міністр інфраструктури, Остап Семерак – міністр Кабінету міністрів). Щоправда напередодні позачергових парламентських виборів 2014 року даними високопосадовцями було створено нову політичну силу «Народний Фронт», хоча це й не знімає політичної відповідальності за попередню діяльність ні з них самих, ні з ВО «Батьківщина», яка делегувала їх у постмайданну владу. Принаймні за ті рішення і дії, вчинені на державних посадах в період до позачергових президентських і парламентських виборів. А це – анексія Криму, окупація частини Донбасу, обвал гривні та різке падіння загального рівня життя населення.

ВО «Свобода» – за квотами партії її представники прийшли на посади генерального прокурора (Олег Махніцький), віце-прем’єр-міністра з питань гуманітарної політики (Олександр Сич), міністра оборони (Ігор Тенюх), міністра аграрної політики та продовольства (Ігор Швайка), міністра екології та природних ресурсів (Андрій Мохник), а також очолили низку місцевих державних адміністрацій. Однак колишні соратники по Майдану, на якому були вкрай популярними праві ідеї, зробили все, щоби витіснити свободівців з влади на маргінес і зрештою зайняти їхнє електоральне поле. І під час парламентських виборів 2014 року їм це вдалося. Позбулися свободівці й посад у виконавчій владі.

Партія «Удар» – лідер партії Віталій Кличко, який розглядався як один із найбільш імовірних кандидатів від Майдану на посаду президента України, зрештою став міським головою Києва. Внаслідок досягнутих домовленостей з олігархатом  партія «Удар» вирішила влитися до складу політичної сили іншого кандидата в президенти – олігарха Петра Порошенка. Партія його імені – «Блок Петра Порошенка» – на позачергових парламентських виборах 2014 року якраз і стала абсолютним переможцем, отримавши найбільшу фракцію у Верховній Раді й разом з іншим переможцем нібито від Майдану – «Народним Фронтом», а також партією «Самопоміч», Радикальною партією Олега Ляшка та ВО «Батьківщина» створила правлячу коаліцію. Пізніше «Самопоміч», «Батьківщина» і РПЛ перейшли в опозицію.

«А як же з прапорами БПП «Солідарність» і «Народного Фронту?» – запитаєте ви. Звісно, прапорів цих політичних сил на Майдані не було, але саме вони й мали би нести, в першу чергу, відповідальність за ситуацію у постмайданній Україні. Інша справа, що цієї відповідальності за будь-яку ціну їм хочеться уникнути. І чим ближче до виборів, тим це бажання стає дедалі сильнішим. А відтак і відсутність прагнення у мажоритарних акціонерів піднімати партійні прапори вже відпрацьованих політичних проектів є цілком зрозумілим. Скоріш за все, їхні фундатори подумують про чергове політичне перевтілення. Принаймні наміри «Народного фронту», рейтинг якого тримається на рівні статистичної похибки, відродитися, мов Фенікс із попелу, в образі якоїсь нової право-радикальної політичної сили є очевидними.

Здається, для нинішніх керманичів, як і для їхніх попередників, дуже важливо, щоби гострі суперечки між правими були постійним і невід’ємним явищем українського життя. Відтак попри домовленості між правими силами про спільні дії проти олігархічної влади масштабні бої за праве електоральне поле, як у Кривбасі, так і в Україні загалом, очевидно, ще попереду. І без партійних прапорів тут вже точно не обійтися.