Iсторія в капелюшках
«Жінки примудряються з нічого зробити три речі: салат, капелюшок і трагедію» — отаку цитату з Оскара Вальда навела мені на початку розмови кандидат мистецтвознавства, заступник завідувача кафедри дизайну костюма Львівської академії мистецтв, а ще — автор монографії «Мода в Україні ХХ ст.» Зеновія ТКАНКО.
Я відразу чомусь згадала одне з інтерв’ю зі Софі Лорен, у якому зірка світового кінематографа розповідала, чому завжди нерівно дихала до капелюшків: «Вони елегантні й ексцентричні, кумедні і драматичні, і будь-який приносить задоволення. Жінку в капелюшку забути не можна!».
Тому наразі відставимо вбік салат і трагедію, а зосередимося на капелюшку.
Професор Тканко розповідає, що слово «капелюх», найімовірніше, є полонізмом — походить від Kapeluch, що своєю чергою утворено від італійського cappello чи латинського cappa — «плащ», «головний убір». З того ж кореня французьке chapeau, а українською — «шапка», «кепка», «каплиця».
Перші капелюхи виготовляли з соломи. Доморобний солом’яний ще тоді, коли капелюхи не робили з тканини, був найпоширенішім головним вбранням у спекотний період. І це, звісно, добре, бо він пропускає повітря, захищаючи голову від сонячного удару.
Головний убор завжди був ознакою соціальної належності і давав оточенню вичерпну інформацію про становище в суспільстві його власника чи власниці.
З ІСТОРІЇ ПИТАННЯ
Уперше капелюхи стали символом соціальних відмінностей у часи античності. У Стародавній Греції пілоси (повстяні ковпаки без крисів) носили лише вільні люди з трудових прошарків. З часом вони трансформувалися (довші, з крисами) в капелюхи. Їх носили ремісники, моряки, рибалки... (рабам заборонялося). Громадяни вищого статусу і служителі культу вдягали вінки і начільні пов’язки. У Стародавньому Римі традиція збереглася. Рабам дарували ковпак «пілеус», коли відпускали на волю. В середні віки для шляхетної людини капелюх став необхідністю — без нього не можна було вийти на люди (сором і безчестя). Тому капелюх для чоловіка був обов’язковим, а костюм став символом соціального статусу, який визначав належність до класу або стану, а також до соціальної групи.
За Карла Великого було розроблено регламент носіння капелюха. В Західній Європі XIV—XV стст. вигляд і форма головного убору вказували на рід заняття — берет носив доктор, шапку з бобра — нотаріус, чорну шапочку — богослов і учений. У європейських університетах ректорам дозволялось носити княжі убори з горностая, а магістрам — коричневі берети. Студенти-аристократи носили пір’я на капелюхах, за що вели перепалки зі студентами-бюргерами, яким цей статус не надавався. Капелюшний ритуал мав відбиток становості і не передбачав знімати його перед поважною особою або дамою.
У XVІІ ст. у Європі встановився звичай не знімати капелюх у приміщенні, в товаристві і навіть у церкві, в ньому залишаються і під час трапези. Широкі криси почали заколювати шпилькою з правого боку, згодом — із трьох боків, щоб не згубити під час їзди. Так з’явився трикутний капелюх у моді Людовіка ХІV і став уніформою. Носили під пахвою, не порушуючи краси перуки... Згодом трикутний капелюх витіснив двокутний.
У XІX столітті приєднався до моди середній клас, який вважав себе головним і намагався підкреслити свій статус капелюхом. Знаковим став капелюх із високою тулією — циліндр (у найбільшому вжитку — у Великобританії), згодом — котелок із куполоподібною тулією і вузькими рівними крисами.
У лондонському Сіті до середини XX ст. котелок і парасолька вважалися обов’язковими частинами офіційного вбрання. В кінці XІX ст. популярними стають канотьє — їх носили військові моряки, штатські. З 1900-го входять у моду по усій Європі (дівчата-старшокласниці).
ТЛО ДЛЯ ГАРНОГО ОБЛИЧЧЯ
Жіночий капелюшок мав значення менше, ніж чоловічий, через те, що був штивної і незмінної форми, яка прикривала волосся. Жінки намагалися показати зачіску і прикриття голови здебільшого розглядали як оздобу, яку потрібно поєднати з волоссям. Звідси велике значення зачіскам, віночкам, начільним стрічкам, капотам, тюрбанам, токам, шпилькам, гребінцям, які разом із волоссям, часом і шаликом (вуаллю) творили гідне тло для гарного обличчя. Поза багатою оздобою твердий капелюшок виглядав би в багатьох випадках акцентом брутальним і руйнівним.
Жінки з сіл не носили капелюшків — лише хустини, шалі і вінки.
У західноєвропейському офіційному костюмі після античної доби вінків, капюшонів і завиваних шалів з’явився в готиці капелюшок штивний — високий і довгий, далі — дворіжний або в формі каски, оздоблений коштовностями, перш за все, готичною вуалькою. Зроблений із цупкого полотна, часом — соломки. Капелюшок із повсті середньовічні дами носили лише на полювання і в подорожі. В Ренесансі з відкриттям волосся стали модними малі токи (Марії Стюарт) — урізаний конус. На межі XVІ — XVІІ стст. з’явилися капелюшки з великими крисами, оздоблені страусовим пір’ям, контрастних кольорів (образи Рубенса).
Далі, близько 150 років, жінки ходили без покриття голови (часи Людовіка ХІV, XV з перуками). При дворі регламентовано оздоблення голови — зачіска, згодом перука, але не капелюшок. Триріжок дами вдягали до кінної їзди і полювання. Капелюшок з’являється за останнього Людовіка як сільський із соломи з народними мотивами, особливо — в Англії. А потім у моду приходить революційний циліндр, античний шолом при ампірі до пол. ХІХ ст. — каптур-будка, стала асоціація з романтизмом. Друга половина ХІХ ст. — це дама з чудовими зачісками в коштовностях і квітах, до вузьких суконь принцес — маленький капелюшок, і на початку ХХ ст. — величезні капелюхи з засушеними «городами» і як «аероплани» перед 1914 р.
Після війни з’явилися каски, але спортивні, а потім щоразу більше жінка виходила з непокритою головою.
КАПЕЛЮШКИ В ГАЛИЧИНІ Й У ВЕЛИКІЙ УКРАЇНІ
Мода за часів австро-угорської монархії була відкритою до західноєвропейської цивілізації, до політичного плюралізму та демократії, сповідування різних смаків. Це наповнювало Галичину з центром у Львові новаторським духом, що зароджувався і нуртував у Парижі, набував певної специфіки у Відні, зрештою — й у Галичині на початках XX ст., у моді модерну (сецесії).
Капелюшки сецесії логічно завершували костюм і перетворювали жінку на «неземне прекрасне створіння», яке нагадувало екзотичну квітку. Величезні пишні капелюхи — особлива ознака сецесії у випадку святкових і вечірніх, максимально «декорованих», що нагадували витвори мистецтва. «Фантазійні сукні (Ірени Сольської, актриси Театру Скарбека у Львові), капелюшки примхливих обрисів і біжутерія арт-нуво від найкращих європейських ювелірів були справжніми витворами мистецтва», — писали на шпальтах тогочасних газет.
Мисткиня Михайлина Стефанович-Ольшанська, розробляючи сучасні моделі одягу за мотивами історичного костюма в кооперації «Труд» у 1920—1930-х роках, завершувала костюми розробкою головних уборів — шапочками, капелюшками відповідно тогочасній моді. В кооперації «Труд», авторитетній для українців кравецькій школі (1900 — 1913; 1941 — 1944) працювали майстерні одягу, серед яких — цех капелюшків під керівництвом Марії Дрогомирецької.
У Центральній і Східній Україні в післяреволюційні і повоєнні роки умови для розвитку моди не були сприятливими. Виник дефіцит на тканини і продукцію легкої промисловості, тож про моду і не йшлося. З 1918 року йшла боротьба з «буржуазними пережитками» в костюмі, насаджувалася відмова від головних уборів — капелюхів і аксесуарів.
Радикальній зміні європейської моди 1920-х сприяла в т.ч. емансипація жінки. Екстравагантності її образу додавала коротка стрижка і маленька, глибоко посаджена шапочка, а чоловікам — м’який фільцовий капелюх.
У 1930-ті естетичний ідеал змінюється в бік жіночності. Модна голівка з білявим подовженим хвилястим або укладеним локонами волоссям оздоблювалася капелюшками, які вражали багатством фасонів: від маленьких, що трималися маківки голови, до шляпок у стилі кокошника, беретиків тощо. Зі середини 1930-х у моді частіше з’являються елементи спортивного стилю, він набуває масового поширення; в жінок на голові — невеликий капелюшок без оздоблень, у чоловіків — кепки, берети.
Мода 1940-х максимально практична, багатофункціональна та доступна, то ж елегантність і вишуканість — не актуальні. В холодну пору жінки пов’язували хустину або тюрбан; чоловіки надівали берети чи шапки, часто фетрові.
Стильний імпозантний одяг тривалий час був візитівкою галичан — навіть бідні львів’яни вигідно відрізнялися від «східних побратимів». У повоєнному Львові в очі приїжджим впадали чистота вулиць, охайність кам’яниць і львів’янки в капелюшках і рукавичках. «Другим (після Риги) великим центром моди був елегантний Львів, приєднаний Червоною армією до України внаслідок окупації Польщі 17—19 вересня 1939 р. Це місто також славилося своїми магазинами, винятковим взуттям, сумками, капелюшками і висококласними кравцями. Не дивно, що зголоднілі за гарним одягом радянські актори намагалися потрапити на гастролі в ці міста» (історик моди Олександр Васильєв).
У сталінські часи манера одягатися більшості українців (як, зрештою, і населення СРСР) виразно відрізнялася від модних західноєвропейських стандартів. Радянська мода пропагувала одноманітність у одязі. Поступово жінки позбуваються капелюшка, щоб не вирізнятись і не «наслідувати буржуазних смаків». Звичайно, вище партійне і військове керівництво, їхні сім’ї, дипломати, також — актори не підпадали під жорстку уніфікацію зовнішнього вигляду.
У радянській Україні створювались будинки моделей і ательє, серед яких — головних уборів. А за часів Хрущова українська фабрика «Хуст» виробляла близько мільйона капелюхів на рік. Вона вважалася гордістю СРСР, хоча сталою проблемою була нестача якісних матеріалів.
З наступними десятиліттями жінки щоразу більше почали виходити на вулиці без головного убору як модного доповнення до костюма. Зрозуміло, що в холодну пору року вони вимушені були носити однотипні, фабричного виробництва, фетрові капелюхи, трикотажні і хутряні шапочки. В містах працювали поодинокі ательє для індивідуального пошиття головних уборів, проте сировина і оздоблювальні матеріали були в дефіциті (як, у цілому, декоративна фурнітура).
Якщо до Другої світової війни ношення капелюшка і капелюха вважалося нормою, то в повоєнні і наступні роки ці головні убори втрачають актуальність в системі костюма.
В сучасній моді вони є об’єктом дизайну і мистецтва. Їх наявність обов’язковою є у весільних і вечірніх ансамблях одягу, на особливих видовищних акціях. Як приклад, королівські скачки Royal Ascot у британському Аскоті, які є радше дефілядою капелюшків, які прописані як обов’язковий атрибут оригінального дизайнерського вирішення.
В Україні відроджується культура капелюхів, а серед дизайнерів на слуху капелюшні витвори молодого львівського майстра Руслана Багінського.
