Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Співав «Ще не вмерла Україна...»

Про творчу й арештантську долю Миколи Сокирка
31 травня, 15:26
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Заарештованого в березні 1946 року кирилівського вчителя Миколу Пантелеймоновича Сокирка звинуватили в тому, що він у роки Другої світової війни, керуючи церковним хором, співав «Ще не вмерла Україна...».

Чоловік твердив, що співали лише духовний гімн «Молитва за Україну», написаний Лисенком. Та знайшлися дві жінки, які посвідчили все, що сфабрикували енкаведисти. Поневолений вдруге (вперше відсидів у в’язниці місяць відразу ж після радянського «визволення» і був відпущений за браком доказів), Сокирко ще «легко» відбувся — йому дали «лише» п’ять років таборів.

Дорога до норильських таборів була важкою. Не кожен в’язень міг її витримати, але Миколу Бог милував... А ще йому дуже пофортунило, що начальником табору був генерал-майор Попков (судячи з прізвища мав, напевне, українське коріння). Серед гулагівського «руководства» — особа рідкісна: на відміну від багатьох служилих по таборах озвірілих наших земляків, він був освіченою, доброю людиною. До того ж шанувальником українського пісенного мистецтва. Саме тому, наприклад, у таборі діяв театр, організувався хор, кістяком якого стали заслані на каторгу артисти львівської «Трембіти». Диригентом хору Попков призначив Сокирка. Пообіцявши і керівнику колективу, і всім хористам дострокового звільнення... Якщо вони своїм співом «прогримлять» на всіх гулагівських просторах...

І хоч у таборі спів був крізь сльози, митці і справді заявили про себе на увесь ГУЛАГ...

«Дострокове» звільнення Сокирка склало трохи більше як три місяці, але Микола, який вважав, що Попкова йому сам Бог послав, і за те був вдячний. Якби схотіли, могли б і додати терміну ув’язнення.

Та свого слова начальник дотримав — ще й відправив Миколу в Москву... літаком. Чим добряче скоротив час його повернення на Батьківщину...

Микола Пантелеймонович Сокирко народився 13 жовтня 1913 року в Шевченковому селі              — Кирилівці, що дуже позначилося на його життєвій і творчій долі. З юних літ знав напам’ять ледве не увесь «Кобзар». Зростав допитливою дитиною, гарно малював, над усе любив рідну пісню.

Закінчивши школу, вступив до Київського педінституту, навчався на географа. А ввечері студіював мистецтво живопису на робфаці Художнього інституту. Хвороба матері не дала можливості закінчити інститут, і після трьох студентських років Микола повертається до села. Працює вчителем географії, малювання, музики та співів. А ще керує сільським хором, бо самотужки опанував і нотну грамоту, і гру на скрипці...

У цей час знаний український диригент Григорій Верьовка оголосив набір на курси керівників сільських хорів, і Микола Сокирко успішно їх закінчує, разом з дипломом здобувши й музичну освіту.

Далі була війна, а опісля — гулагівський табір...

Наприкінці 1950-го, повернувшись до рідного села, Микола Пантелеймонович іде працювати в школу вчителем малювання та співів. Він організовує учнівські хорові гуртки, гурток у місцевому технікумі, великий сільський хор. Працюючи з сільським хором, він був не лише диригентом. А й співаком, музикантом, композитором, актором, драматургом, режисером... Написав клавір до багатьох пісень, зокрема й на слова Тараса  Шевченка — «Зоре моя вечірняя», «Все йде, все минає». Але ніколи не випинався зі своїм авторством, бо всі написані чи оброблені ним твори вважав народними.

Як педагог, Микола Сокирко поставив голос не одному молодому співаку, деякі з них потім співали і в професійних колективах.

Разом із самодіяльними артистами ставив п’єси Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, сценічний твір якого «Мартин Боруля» знав напам’ять. А з «Наталкою Полтавкою» Івана Котляревського режисер виступав у багатьох селах Черкащини. Бо й сам у ролі Возного був неперевершеним...

1956 року на Республіканському огляді сільських хорів посідає перше місце, в акапельному виконанні проспівавши поліфонічний твір Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка «Радуйся, ниво, ниво неполитая...». А 1964-го хор села Шевченкове став Народною капелою. Це було визнанням високого таланту всіх хористів та їхнього керівника зокрема.

Всеукраїнська слава піднесла творчий авторитет Миколи Сокирка до найвищих висот. Серед його друзів та однодумців були поет Павло Тичина, композитори: Левко Ревуцький, брати Платон та Георгій Майбороди, Михайло Вериківський; народні артисти Микола Яковченко та Сергій Козак, письменники Дмитро Косарик-Коваленко, Дмитро Красицький і багато-багато інших знаних серед квіту вітчизняних митців особистостей.

Здавалося б, за такої всенародної популярності у Сокирка мала би бути низка державних нагород, але їх не було. Бо в радянської влади не заслужив, бо був для неї чужим...

Незабутній Микола Пантелеймонович помер 7 грудня 2006 року. Його прах покоїться в місті Маріуполі, нині недалеко від лінії фронту, в розв’язаній сьогодні Росією війні проти нашої Батьківщині, якій М. Сокирко віддав свій талант. Отож і сьогодні його пам’ятають земляки. Одній із вулиць села Шевченкове вони присвоїли ім’я Миколи Сокирка.

Пам’ятають М. Сокирка і в Городищі, де він працював у районному Палаці культури наприкінці 1960-х років.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати