Невеликодній ефір

Цього року на Великдень українське телебачення яскраво продемонструвало, як діє повзуча телевізійна колонізація. Насамперед здивував Перший Національний, який розпочав трансляцію великодніх богослужінь із... храму Христа Спасителя в Москві.

У суботу майже в прайм-тайм, із 22.40 українські глядачі понад годину мали спостерігати за тим, як моляться за Росію Володимир Путін та Дмитро Медведєв. І лише близько дванадцятої розпочалося включення з Києво-Печерської лаври.

Утім, лише трансляцією богослужіння з Москви телевізійники Першого не обмежилися. У суботу о 12.35 канал показав півгодинне інтерв’ю з патріархом Кирилом. Відверто кажучи, така увага до Російської православної церкви виглядає дивною. Особливо на тлі гучних репутаційних скандалів, пов’язаних з керівництвом РПЦ, які нещодавно сколихнули російське суспільство. На жаль, українські канали не вважали за потрібне розповісти українцям ні про спробу патріарха через суд розширити свою нерухомість у «Будинку на набережній», ні про його звинувачення на адресу українських журналістів, які начебто «прималювали» патріархові Breguet (див. «День» № 56-57, 30 березня ц. р.).

— Уперше за всю історію незалежності, протягом якої і складалася традиція подібних трансляцій, державне телебачення цілу годину показуватиме службу з Москви, із храму Христа Спасителя, ніби її не покажуть російські телеканали, — написав напередодні свята у своєму блозі на «Українській правді» віце-президент Української PR-ліги Олег МЕДВЕДЄВ.

Якщо ж коментувати трансляції богослужінь інших християнських конфесій, то тут Перший Національний радувати глядачів, які ще не пішли до храму, не поспішав. Після «головного» включення з Москви подальший ефірний час керівництво телеканала «справедливо» поділило серед трьох церков — Української православної церкви Московського патріархату, Української православної церкви Київського патріархату й Української греко-католицької церкви. Кожна отримала по... п’ять хвилин. Спочатку глядачам показали богослужіння в Києво-Печерській лаврі, потім — у Свято-Володимирському кафедральному соборі, а далі в храмі Святого Василія Великого, після чого знову на дві години повернулися до Лаври.

А поспілкуватися зі своїми вірянами напередодні свята за допомогою ТБ з українських глав церков пощастило лише Володимирові. 14 квітня о 13:05 (з повтором наступного дня о 6.35 на ТРК «ЕРА») в ефір вийшло ексклюзивне інтерв’ю з митрополитом.

— Відповідно до стандартів журналістики, безперечно, завжди мають бути рівномірно представлені всі сторони, — коментує ситуацію довкола розподілу ефірного часу на Першому Національному голова Національної спілки журналістів України Ігор ЛУБЧЕНКО. — Можливо, представники Української православної церкви Московського патріархату скажуть, що вони мають більше парафіян. Навіть якщо це й так (я не беруся рахувати), то в будь-якому разі церквам в ефірі державного телеканала має бути відведено однаково часу.

А якими журналістськими стандартами можна пояснити надмірну увагу до Російської православної церкви та особи патріарха Кирила?

У коментарі УНІАН президент національної телекомпанії Єгор Бенкендорф зазначив, що нічого поганого в трансляції богослужіння з Москви не бачить. За його словами, українцям хотіли зробити приємний сюрприз.

Цікаво, але керівництву каналу, виходить, за свій «сюрприз» стало соромно. Інакше чому поспіхом на офіційному сайті телеканала було змінено телепрограму за 14 квітня? Ще в понеділок, 16 квітня, розклад богослужінь відповідав дійсному часу їх трансляції, а вже за два дні — після появи перших гострих публікацій — час для РПЦ різко урізали.

А взагалі, запропонований у минулі вихідні загальнонаціональними каналами інформаційний продукт з Великоднем, який святкує більшість українців, майже не мав жодного зв’язку. Згадували про свято хіба що в новинах. Уже кілька років поспіль у ці дні на каналах не можна побачити ні мультфільмів на християнську тематику для дітей, ні просвітницьких документальних фільмів, які запам’яталися з 1990-х і початку 2000-х. Буквально після показу богослужінь у храмах Перший Національний понад годину «тішив» глядачів показом напівоголених півфіналісток національного телеконкурсу краси «Королева України 2012». Після красунь канал випустив у ефір програми «Смішний та ще смішніший» і «Золотий гусак». «Інтер» розважав глядачів програмою «Неділя з Кварталом-95» та «Ювілейним концертом Софії Ротару». Ще один центральний канал країни — СТБ у святковий день свою суспільну функцію виконав показом програм «Неймовірні історії кохання», «Караоке на майдані», «Хата на тата» і шоу «Україна має талант-4». Не відзначився й «Новий канал», показавши шоу «Хто зверху?» «Шури-Амури» та «Файна Юкрайна».

— У такі свята, як Великдень, Різдво Христове, телеканали повинні більше звертати уваги на християнські цінності, на пропагування добра і любові, — каже ведучий програми «Час» на «5 каналі» Святослав ЦЕГОЛКО. — Саме в ці дні, коли більшість українців перебуває вдома й дивиться телевізор, просто необхідно пропагувати віру, чесність, українськість. Власне, хоча б у ці дні робити те, чого вітчизняні телеканали не роблять упродовж цілого року. Скажу більше: це міф, що українській аудиторії така християнська тематика не дуже цікава. Що заважає так званим сімейним каналам записати спеціальний концерт з участю перших зірок вітчизняного шоу-бізнесу на християнську тематику? Переконаний, що це так само знайде свій вдячний відгук серед аудиторії. Або що заважає телеканалам купити і показати фільм Мела Гібсона «Страсті Христові»? Нічого. У реаліях нинішніх телеканалів, на жаль, ці питання є риторичними.

Насправді виходить парадоксальна ситуація: в погоні за примарними рейтингами телевізійники дедалі більше віддаляються від суспільства — і, як наслідок, уже не здатні зрозуміти, а що саме це суспільство воліло б бачити на телеекранах. Тим часом дедалі більше українців, зокрема молодь, потребує зовсім іншого інформаційного продукту. На підтвердження цього — репліки випускниць Літньої школи журналістики «Дня» про значення Великодня в їхньому житті.

ХРИСТОС ПОКАЗАВ: СПРАВЖНЯ СВОБОДА — НЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ВСІХ БАЖАНЬ, ЦЕ — ЦІННІСТЬ, ЩО ПОЛЯГАЄ В ОБМЕЖЕННІ ВСЕДОЗВОЛЕНОСТІ

Свій Великдень я асоціюю з однією зі світлин фотовиставки «Дня» — «Великдень», на якій бабуся з кошиком у руках, пробиваючись крізь туманне видиво пасхального ранку, прямує до храму. Кожного року я люблю приходити на Великодню Літургію дуже рано, коли церква лише починає вслухатися в тупіт кроків перших парафіян. Я люблю бути на самоті з Плащаницею, прототипом Ісусового гробу. Тоді поринаю в роздуми. Здавна люди думали, що смерть — це певний фатум, кінець, останній крок. Ісус повністю змінив це шаблонне уявлення людства. Своїм прикладом Він показав, що смерть — то щабель, але не вниз, а догори, до вічного життя. Христос показав людству, що справжня свобода — це не задоволення всіх бажань, це — цінність, що полягає в обмеженні вседозволеності. Щороку ми вирушаємо до Гробу, щороку зустрічаємо жінок-мироносиць і щороку чуємо благу вість від ангелів. Дистанція голгофських страждань закінчується перемогою, котра дає старт життю людства. Якою багатоаспектною є хресна дорога Ісуса Христа й якою багатовимірною залишається на віки свобода воскресіння, наче джерело цілющої води! Ми бачимо годинникоподібний рух історії, все повторюється в сучасному світі: Юдина зрада, Петрове відрікання, Пилатове вмивання рук. Єдиносильним залишається Хрест, прототип того, голгофського, що чітко відмежував небо й землю, профанне й сакральне, що постав перед обличчям земної кулі, омитий кров’ю та стражданнями. Хрест — символ радісної смерті!

Тут, біля Плащаниці, розумію, що кожного року вирушаємо в ту ж мандрівку, маршрут ніби й однаковий, але інші очікування, надії, радості. За це я люблю Великдень! А ще люблю за домашність. За те, що після Літургії збираємося з родиною за пасхальним сніданком; коли дідусь урочисто підводить підсумки року від минулого Великодня; коли з братом наспівуємо святкові гаївки; коли друзі надсилають на мобільний есемески з теплим «Христос Воскрес!»; коли нарешті можеш увімкнути на повну гучність улюблену музику, від якої утримувався протягом Великого Посту; коли смутне серце наповнюється радістю. Порожній гріб, священик дзвінко засвідчує факт Христового воскресіння, стукаючи хрестом і відкриваючи двері храму. От і настав час для пасхальної Утрені!

Цьогоріч у своїй великодній проповіді Блаженнійший Святослав зазначив: «Воскреслий Христос завжди з тими, хто плаче». На очах з’являються сльози радості. Священик традиційно читає церковнослов’янською Євангеліє від Івана. Опісля — вітає парафіян. Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Відродження внутрішнього світла!

ЩО ХОВАЄТЬСЯ ЗА РИТУАЛЬНИМ КОШИКОМ?

Великдень незмінно святкую вдома. У місті немає того відчуття свята, яке донині зберегло українське село. Селяни ще задовго до Світлої Неділі майже до ідеальної чистоти прибирають вулиці, двори, будинки. Стараються всі. Чи можна щось подібне побачити в місті? Звісно, можна, але це будуть поодинокі винятки. А що може зрівнятися з паскою, витягнутою з печі саме у Страсний Четвер, коли до свята залишаються лічені дні, а з усіх закутків уже смачно пахнуть як не ковбаси, то бокаті сирні бабки? Ні, така урочистість може бути лише в селі.

Служба на Великдень розпочинається після опівночі. Цього року надворі накрапав дощ. «Головне, щоб кошик не намок», — цілу дорогу повторювала мама, завбачливо насуваючи парасолю над пасхальною корзинкою, накритою вишитим рушником. Таких кошиків у сінях храму — незримо. Тільки й впізнаєш свій хіба що по вишивці. У кожному ж один і той самий склад: паска, сирна бабка, крашанки, кільце домашньої ковбаски, шинка, реберця, масло, сіль, ніж. І коли хтось відчиняє двері, по церкві розносяться нестерпно апетитні аромати, котрі тільки й наштовхують на думку — швидше б уже світанок.

Проте до світанку й до посвячення паски буде ще шестигодинна служба, яка на Великдень звучить по-особливому, незважаючи на відносно сталий порядок богослужіння.

Для повноти святковості не вистачало дзвонів — дзвіниця на реставрації. Та й поступово помічаєш, що людей у церкві менше, ніж було торік, а минулого року було менше, ніж позаминулого. Щось уже не спонукає людей іти до храму. Занадто скептичними стають інтернет-громадяни.

Освятив цьогорічну паску в нас не лише священик, а й дощ. Він же ж і пришвидшив сам процес. Зазвичай священик, не поспішаючи, тричі обходить кругом церкви, навколо якої вилаштовуються люди з наготовленими кошиками. Покропить не лише кошики, а й самих людей. Цього року всі швидко порозходилися — замість пасхального сонечка лише нависало похмуре небо. Можливо, й дрібниця, але через це втратився своєрідний гармонійний зв’язок зі святом. Неначе загублений пазл, що беззубо прозирав на загальній картинці. Може, Бог образився на людей за те, що вони забули саму суть свята? Ось і я написала про святкові кошики. Проте, як мудро сказав священик, Ісусові зовсім не потрібні наші ковбаси, йому потрібна наша любов і покора. А з цим ми часто до свята не йдемо...

СВЯТКУЙМО ВЕЛИКДЕНЬ ІЗ ДИТЯЧОЮ РАДІСТЮ

Пам’ятаєте своє дитинство, кольори, якими було розфарбовано тоді світ? Кажуть, що з віком усе втрачає яскравість, загадковість. Подекуди, так. І тоді навіть Воскресіння часто вже не диво, а — вихідний день. Та за те, що відбувається з нами й у нашому оточенні, відповідальні ми. Або змінимо середовище, або воно поглине нас. Тож хочу, щоб мій світ не втрачав барв, щоб я зустрічала кожний Великдень із такою ж щирою дитячою радістю.

Святкування для мене розпочинається в колі дітей. У рідному місті Сокаль на Львівщині в Катехитичній школі ім. Кирила Селецького священики навчають понад сто учнів. Я з іншими представниками ГО «Українська молодь — Христові», засновником якої є Андрей Шептицький, допомагаю цим дітям робити писанки й інші модерні символи Пасхи. Розпочинали ми з писачка, воску й фарб. Та оскільки наймолодшим «школярам» по п’ять років, то тепер малюємо по шкаралупі навіть фломастерами й косметичними засобами. Можливо, хтось звинуватить нас у недотриманні канонів. Та, як не мене, попри порушення традиційності кольорів, візерунків, у цих витворах дитячого мистецтва є головне — любов. Бо вони працюють не в цеху, де кожен механічно виконує свою операцію, а старанно та обережно роблять кожен рух. Ці діти ще не мають життєвого досвіду, проте вони поки що не втратили щирості. Їхня усмішка — особлива. А Воскресіння Христа для них — справді чудо.

Розписую писанки також удома з татом. Це він вперше показав мені з братом вишуканість і тонкість цього мистецтва. Потім обмінюємося ними з гостями, вітаючи одне одного «Христос Воскрес!». І цей подарунок для мене особливий, бо зроблений руками близької людини.

Пам’ятаючи про бабусю, яка померла, коли мені було шість років, кожної Пасхи я кладу на своєму робочому столі її подарунок — серветку з вишитими писанками та християнським привітанням. І з такою ж гордістю та вдячністю одягаю вишиванку. Як приємно, що все це вона робила з любов’ю до мене.

А коли ще жила інша бабуся, то на Великдень разом у її хатині збиралися всі діти та внуки — нас було двадцять троє. На жаль, сьогодні повторити цей рекорд — хоча вже легко його перевершити — ніяк не вдається. Та багато чого залежить від нас...

Тому, дякуючи Богові за дар вічного життя, не перетворюймо Великдень у звичайний вихідний, і водночас кожен день живімо достойно, яскраво та велично, як у свято.