Як могло статися, що чотири мільйони українців зреклися рідної мови на батьківській землі?

Уважно прочитав статтю В. Крюкова «Замість етнічної державності — громадянська нація». І охопили мене сумні роздуми. Все було б зрозуміло, якби мова йшла про Францію або Італію. Там новоприбулі зобов?язані вивчити державну мову та скласти з неї іспит. Тільки тоді вони «вписуються» в громадянське суспільство. Чи стали мільйони переселенців із Росії патріотами України (в тому числі й у 1933 р.)? Як могло статися, що чотири мільйони українців зреклися рідної мови на батьківській землі? Зрозуміло, що з такими громадянами не збудуєш національної держави. І громадянської також. А на яких цінностях? Чому автор не вказує базових цінностей його громадянської нації? Зрозуміло, що людей, до яких належить Липинський, можна тільки вітати (Кримський, Вілінська, Антонович, Кравченко, Русова). З такими людьми можна й треба будувати громадянську націю. Ми пам?ятаємо, як Липинський закликав одноплемінників покаятися перед українцями й влитись у це суспільство (як це зробили мільйони українців у Росії).

Чому автор у державотворчому процесі свідомо ігнорує мовний фактор? А на мій погляд, це вирішальний фактор: єдина мова згуртовує народ. Хіба відродження Ізраїлю не розпочалося з відродження мови? Хоча в країні половина населення російськомовні, проте жоден не вимагає другої державної мови, а вчить іврит.

А що ж у нас? «Системний процес руйнування україномовного середовища триває багато віків, але нинішні період (уже в незалежній Україні) для української мови найнебезпечніший. Агресивній чужомовній інтервенції не чинять гідного опору україномовні культурно-інформаційні засоби... Московська ідеологія скалічила й продовжує викорінювати національний код українців» («Слово Просвіти» №31, 2011 р. Леонід Мужук).

У нас же навіть парламентарі порушують 10 ст. Конституції та 15 ст. Закону про мови, де зазначено, що «мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій... є українська мова».

Грицак про це нічого не знає, допускаючи двомовність? А федералізація України призведе до вилучення зі шкільних програм предмету «українська мова та література» на сході та півдні країни.

То з ким і як в Україні будувати громадянську, а не етнічну державу? З «русскими культурными центрами», які обсіли всі великі міста? Так вони ж пропагують тільки російську мову, культуру та історію. Щось подібне мають українці Росії? Чи, може, з «Русским миром» Гундяєва-Кирила? Чи, може, з церквою, яка чомусь називається українською, а насправді є московською? Чи, може, з «Известиями», «Трудами», «Комсомолками», «Крокодилами», які продовжують зросійщення українців та створюють конкуренцію нашим російськомовним ЗМІ?

Вказані вище фактори спрямовані на будівництво Росії в Україні, або ж України без українців. З іншого боку, чи призвів «державоруйнівний» націоналізм поляків, за Липинським, до руйнування Польської держави?

Без всякого сумніву, концепція Левка Григоровича є єдино правильною: державу треба будувати за етнічним принципом.

Голова естонської делегації ПАРЄ, депутат парламенту Андрес Геркель у «Дні» №205-206 від 11 листопада 2011 р. заявив: «На пострадянському просторі націоналізм часто вважають перешкодою демократії. Але я переконаний, що етнічна свідомість народу — це, навпаки, одна з найважливіших умов її існування».