Iсторія про мрії, випробування і пам’ять

Роман Іваничук в одному з історичних творів називає пам’ять четвертим виміром. Справді, завдяки ній події набувають особливої глибини, а простір — доданої вартості, акумулюючи в собі моменти минулого. Відкрити для себе четвертий вимір «Розстріляного Відродження» допоможе лекція Алли БОНДАРЕНКО, що присвячена трьом письменникам — Валер’яну Підмогильному, Євгену Плужнику та Григорію Косинці. І особливість цієї лекції в тому, що вона має не дедуктивне спрямування (як у підручниках, коли роблять висновки за читачів), а індуктивне, коли були надані факти з життя письменників, а право здійснювати висновки лишили слухачам. Цей «людський четвертий вимір» трьох визначних письменників і став предметом розмови.

«ГІГАНТ ДУМКИ» І ЛЮБЛЯЧИЙ БАТЬКО

Валер’ян Підмогильний із відзнакою закінчив училище в Катеринославі. Мав хист і до гуманітарних, і до технічних наук — одним словом, «гігант думки», як його називали. Самостійно вивчив французьку (переклав твори Мопассана, Бальзака, Анатоля Франса та інших), а потім англійську. Це був найпотужніший інтелектуал серед тогочасного письменницького кола. Приїхавши у Київ, він став ініціатором літературного об’єднання «Ланка».

Алла Бондаренко знайшла у спогадах Юрія Смолича цікавий момент, який характеризує тогочасний лад. Хоч герой роману «Місто» нічого не знає про героїв Крут, проте сам Підмогильний чудово пам’ятав цей епізод української історії. У спогадах Смолича описано, як вони з Підмогильним пішли гуляти Києвом і прийшли на Аскольдову могилу. «Підійшли вони до могили, де поховані жертви під Крутами, й Підмогильний сказав: «Ви знаєте, товаришу Юрію, що коли б на той час я вчився у Києві, а не в Катеринославі, то, напевно, й мені у цих могилах лежати довелося б», — розповіла Алла Бондаренко.

Наприкінці 1920-х процес українізації згортається, а лiтературно-мистецькi групи розпускаються. Поступово у Підмогильного забирають роботу в Києві, викидають його твори з журналів і видавництв, і він їде у Харків, зупиняється у будинку «Слово». Саме звідти (разом ще з 18 письменниками) його забрали й повезли в Київ, у обласне управління НКВС. Три місяці слідчі не могли вибити зізнання, та згодом все-таки він підписав, що належить до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». На думку Алли Бондаренко, напевно, його шантажували, погрожуючи сину. А як пише Тамара Вронська, потужнішого засобу впливу, ніж страх за життя близьких, напевно, немає. На Соловках Підмогильний перекладав Шекспіра, писав роман «Осінь 1929» (про колективізацію), але після його розстрілу 3 листопада 1937 року все це зникло. У своєму останньому листі до дружини він умовляв відректися від нього, ворога народу, заради сина: «Влаштовуйся серйозно, міцно, і головне — не почувай себе зв’язаною зі мною. У тебе є дитина, а я — минуле».

ІМУНІТЕТ ВІД ВПЛИВУ СЛАВИ Й ПОДВІЙНА БОРОТЬБА

За словами Алли Бондаренко, Євген Плужник навчатися не любив. Йому більше подобалося проводити час у бібліотеках, тож на заняттях він практично не з’являвся. Та хоч і за 10 років, Євген Плужник все-таки закінчив вісім класів. Вступив до музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка. Слави він, вочевидь, не прагнув: полишив інститут, хоча йому пророкували хороше майбутнє, ховав від усіх свої вірші. І, можливо, ми не дізналися б про його глибокі, часом метафізичні вірші, якби не дружина Плужника, яка потай від чоловіка показала поезію Юрію Меженку. Той зрозумів, що перед ним талант. Тоді за їхньою домовленістю Євген Плужник «випадково» зустрів на вулиці Юрія Меженка, був запрошений на літературний вечір і, прочитавши свої вірші, практично одразу завоював собі статус метра поезії.

Однак ці часи були, напевно, найсвітлішими у його житті. Бо вже скоро загострилися сухоти. Як розповіла Алла Бондаренко, одного разу хвороба настільки стала прогресувати, що ніхто й не сподівався, що Євген Плужник виживе. Та хвороба відступила, на що поет сказав: «А якщо дуже захотіти, то можна і не вмерти».

На жаль, це правило не діяло на радянський вірус тоталітаризму, що поступово охоплював велику частину суспільства. Спершу Плужника усунули від роботи, й він був змушений редагувати (а часом дописувати) романи інших письменників. Наприклад, Алла Бондаренко навела ще й такий маловідомий факт: роман Івана Ле «Межигір’я» насправді можна вважати написаним у співавторстві з Євгеном Плужником, бо той не просто вніс у твір правки, а «доточував» цілі частини.

Та скоро й такого покарання радянському режиму стало замало — Євгена Плужника забрали у в’язницю на Інститутській, 5 (колишній Інститут шляхетних дівчат), оскільки Лук’янівська в’язниця вже була переповнена. За словами дослідниці, там панувала суцільна тиша й повна ізоляція. У коридорах лежали килимки, щоб не було чути кроків, а на допит викликали тільки пошепки і тільки вночі. Підвальні умови, холод і вологість, постійні допити загострили хворобу, і коли Євген Плужник прибув до табору, то майже весь час проводив у лікарні, але до останнього дня продовжував писати вірші.

ТВЕРДІСТЬ ДУХУ Й ЧУТЛИВІСТЬ ДУШІ

Григорій Косинка хоч і походив із чумацького роду, проте твердості й шляхетності міг позичити багатьом вельможам. «Його боялися усі, він був дуже категоричний у своїх висловлюваннях, — стверджує Алла Бондаренко. — Це людина, яка цілком осмислено йшла під гусениці цієї каральної машини, він знав, що з ним буде, і не поступався ні в чому... За ним весь час, починаючи з 1922 року, стежили. Нарахували 30 агентів, які здійснювали це».

Аллі Бондаренко також вдалося знайти епізод із листів, який чудово характеризує позицію письменника: «Під приводом переносу столиці з Харкова у Київ, Москва «під шумок» вивезе з Харкова в Росію усі основні цінності — музеї, бібліотеки, а також найбільш дорогі заводські установки. Щоб «замазати» вам очі, у Київ почнуть переводити різні канцелярії, а насправді все найцінніше поїде в Москву. Тому що там знають, що Україну надовго затримати не вдасться».

І ще більше захоплюєшся твердістю характеру, коли розумієш, наскільки чутливою була людина. Адже свій псевдонім (справжнє прізвище — Стрілець), як розповіла дослідниця, він обрав від назви квітів «косинці» (науково — плакун верболистий), які йому дуже подобалися, і він запитував у матері їхню назву.

Через більшовицьких лідерів цькування в останні роки не припинялися. Письменнику наклеювали ярлики «попутник», «апологет куркульства», «буржуазний націоналіст» тощо. Його вважали «идеологом и путеводной звездой всей украинской антисоветской интеллигенции».

Промовистим для долі цілого покоління є момент, коли Косинку забрали у Лук’янівську в’язницю. Тоді ввечері дружина попросила його почитати її виступ, бо вона здобувала диплом кінооператора (мала стати першою жінкою-кінооператором; а Косинка писав сценарії — вони мріяли, що вона колись зніме фільм за його сценарієм). Чоловік відповів, що вже вранці почитає, але вночі його забрали. Під час обшуку вилучили штик, яким він колов вугілля для печі, — це був єдиний «доказ» його терористичної діяльності.

У в’язниці Косинка просив дружину про найдешевші продукти — воблу й квашену капусту. А потім був суд, і він потрапив у список засуджених до розстрілу. Алла Бондаренко наводить і таку деталь: коли вели засуджених на розстріл, Косинка єдиний з усіх гучно проклинав СРСР — він лишився собою до останніх моментів життя.

ЖЕРТВИ «СІМЕЙНОГО ЗАРУЧНИЦТВА»

Історія цих сімей була б неповною, якщо не сказати кілька слів про дружин письменників, що й реалізувала Алла Бондаренко. Вони стали жертвами «сімейного заручництва», адже після арешту чоловіків докорінно змінювалася і доля дружин, їх теж вважали винними. Найбільш пощастило Галині Плужник. У 1943 році їй вдалося емігрувати до Нью-Йорка. Вона так і не одружилася вдруге й залишила спогади, які вважаються одними з найталановитіших.

Щодо Катерини Підмогильної, то вона разом із сином поїхала на Соловки й чатувала біля мурів Соловецького монастиря, сподіваючись побачити чоловіка. Коли ж дізналася про його смерть, то повернулася в Україну, хоч жити там вона не мала де. Врешті-решт, їй виділили кімнату у письменницькому будинку «Роліт». Як розповіла Алла Бондаренко, влітку Катерина Підмогильна всю ніч провела на умовній могилі свого чоловіка на Байковому кладовищі.

Тамара Стрілець мала інший статус, оскільки Григорій Косинка отримав тяжче покарання. Її майно конфіскували, на роботу не брали. Вона поїхала спочатку в Харків, потім у Полтаву, де заховалася у невеличкій кімнатці, знайшовши якусь скромну посаду в лікарні чи пральні. І тільки коли відбулася реабілітація, змогла повернутися у Київ, отримати квартиру.

Усі троє жінок залишилися вірними чоловікам, присвятивши своє життя збереженню їхньої творчості й пам’яті.

БАЧИТИ ЧОТИРИ ВИМІРИ СВІТУ

Досі можна натрапити на брак пам’яті про цих письменників. Бо навіть власники помешкань, де вони жили, не завжди знають, хто був попереднім хазяїном. Прикладом шанобливого ставлення до минулого можуть бути жителі Ворзеля, де вчителював Валер’ян Підмогильний. Алла Бондаренко їздила туди, там і досі стоїть той дерев’яний будиночок, у якому жив письменник у родині Портнових (нащадки цієї родини зберегли його, спорудивши для себе кам’яний будинок поруч). А у Ворзельській трудовій школі, де письменник певний час викладав, є клас-музей Валер’яна Підмогильного. Цим людям пощастило — вони бачать чотири виміри світу.