Недоспівана пісня чернігівського білоруса

Якщо вже йдеться про напрацювання українських болгар, молдаван, греків або угорців, то виявиться, що їхня культурницька палітра досить широка. І людей задіяно чимало. Дещо інша ситуація з білорусами, оскільки до розвалу СРСР патріотично налаштовані білоруси намагалися не покидати територію своєї республіки. А мігранти із «совковим» мисленням швидко асимілювалися у великих українських містах... І білоруську культуру в українських умовах такі вже не зберігали і не відтворювали. Ось чому кожен білоруський інтелектуал з українським паспортом тепер на вагу золота. І саме тому рання (на 54 році життя) смерть чернігівця Владислава Ахроменка вразила як друзів, так і всіх тих, хто цікавиться білоруською культурою.

* * *

Як так сталося, що Владислав пустив коріння у древньому Чернігові? О, це дуже романтична історія! Якось, під час чергового робочого візиту, він зробив зауваження не зовсім тверезому чернігівцю, який буянив у міському транспорті. Той брутально огризнувся і поліз битися. Звісно, і білорус не залишився у боргу... Очевидно, почав перемагати, бо врешті-решт нетверезий пасажир вимушений був показати своє міліцейське посвідчення. Могли б і «пов’язати» гостя, якби не юна Оля. Та оцінила шляхетність і принциповість білоруса і не побоялася посвідчити на його користь, коли під’їхав наряд міліції. Смілива красуня також сподобалася уродженцю Гомеля та й почуття вдячності мало місце. Так і залишився  Владислав у Чернігові. У подружжя народилася донька Ліза.

* * *

Чомусь не можу спокійно читати пости майже дорослої, вже 16-річної Лізи в соцмережах: «Коханий татусю, я так сумую за тобою! Я вдячна тобі за твоє виховання. За твою головну настанову — залишатися людиною. Я вдячна долі, що до останнього дня була з тобою, могла чути биття твого серця, відчувати тепло твого тіла... Я щохвилини аналізую усі твої слова, і мені боляче від того, що з багатьма речами я не погоджувалася, а тепер розумію, що ти хотів мене виховати гідною донькою. Рідний татусю, ти — невід’ємна частина мого життя! Я не уявляю, як буду існувати без тебе. Я пишаюся усіма твоїми досягненнями і пишатимуся до кінця свого життя. Мої діти будуть знати, що у них був найкращий дідусь, який залишив великий слід у літературі Білорусі...» До речі, ці рядки написані гарною білоруською мовою. Ліза попри те, що все життя прожила в Чернігові, та й у тато був на чверть українцем (мама ж повністю) — відчуває себе білорускою! Ось що значить — сила культури і батьківської любові.

* * *

Тут уже і я можу підтвердити, що Владислав був особливим. Жив, марив, наснажувався своєю Білоруссю. Водночас непогано почувався в українському Чернігові. Не лише тому, що кохання до Олі допомагало перенести розлуку з Батьківщиною. Мовна специфіка області також давала можливість творчо реалізуватися, не віддаляючись суттєво від білоруського світу. Знаю, що вивчав і навіть робив передачі про ті села області, де сіверський діалект української плавно переходив у чернігівський варіант білоруської. Такі є на півночі області. А ще мені впала у вічі його шляхетність. Жодного разу не дозволив собі не відповісти на мій лист. Хоча й занятий був практично завжди — і то суттєво. Навіть коли доглядав за хворою матір’ю, мав хвилинку для відповіді. Думаю, і з іншими він був таким же пунктуальним. До речі, був першим етнічним білорусом, який відгукнувся на заклик, що пролунав у квітні 2014 року: «Україна понад усе!» Владислав Ахроменко багато писав про тих білорусів, які воювали в зоні АТО на боці України.

І в усіх міжнародних конфліктах завжди тримав наш бік. Ось як він писав про нові виклики Україні, які несподівано прийшли із західного боку: «Не думаю, що абсолютно всі політичні випади спровоковані Москвою. Скоріш за все, по дурості — що поляки, що угорці... Завтра прийдуть до них російські «фахівці» з утворення сепарських республік типу «ДНР-ЛНР», тоді вони й пошкодують, що псували кров українцям...»

* * *

Як письменник Владислав Ахроменко працював у гостросюжетних жанрах — детектив, трилер, альтернативна історія. Разом із Максимом Клімковичем працював у жанрі кіноромана. А дебютував ще в 1988 році у часописі «Бярозка». Сталося так, що Бог відміряв Владиславу в літературі не так вже й багато — лише тридцять років. Але якість творів білоруса була досить високою. Тому більшість з них перекладені українською, російською, чеською та польською мовами. І ще хочу зауважити: Владислав Ахроменко — музикант за освітою — не обмежувався художньою літературою. Він провів величезну роботу, досліджуючи архіви КГБ і політичних репресій Білорусі. Чому зацікавився цією трагічною сторінкою? Думаю, що вплинуло виховання. Причому не лише з боку батьків, а й бабусі. Ось що він написав про свою бабусю Марію: «Я не знаю, коли помру, де помру і за яких обставин помру. Але точно знаю, де буду лежати: Мінськ, Західні могилки, поряд з Марією Сазонтівною Романовою (1908 — 2005), моєю бабусею. Вона мене, за великим рахунком, і виховала тим, ким я є...»

Родина виконала побажання письменника. Хоча могила такого цілеспрямованого і дивовижно працездатного білоруса для столиці Сіверщини мала б символічне значення. Проте, сподіваюся, присутність Владислава Ахроменка і в Чернігові буде відчуватися.

Бабуся Марія Сазонтівна, якщо ви зауважили, прожила майже сто років! Владиславу, на жаль, судилося прожити удвічі менше. Але кожен, хто прочитає рядки, написані його донькою, неодмінно зробить висновок: жив Владислав Ахроменко зовсім недаремно. І пам’ять про нього буде довгою і світлою.