«Він не даремно воював»
Волонтерка Леся Борсук-Янківська вже п’ятий рік допомагає військовим та родинам загиблихЗ початку військової агресії на сході чимало людей стали відомими завдяки волонтерству. Вони, немов магніти, притягували до себе всіх, хто хоче допомоги воїнам та їхнім родинам. Дитяча письменниця Леся БОРСУК-ЯНКІВСЬКА із Києва метафорично називає себе «ланцюжком добра». Жінка почала допомагати іншим ще від початку Революції Гідності. Сама вона за освітою філолог і до війни писала дитячу літературу. «Коли змінилась ситуація в країні, моє життя теж дуже змінилося. Я народилася в Києві. Перейняла від тата, Петра Борсука, патріотизм. Він був організатором мітингів і першого Ланцюга єдності по Київщині. У нас вперше в Київській області замайорів ще на при кінці 1980-х синьо-жовтий прапор, який пошила мама. Я починала своє волонтерство з Майдану. Спочатку не знала, чим можу допомогти. Потім я отримала від чоловіка революційний «подарунок» — десятилітрову каструлю. Готувала для учасників революції Гідності обід і возила на Майдан, до Будинку профспілок», — усміхаючись, розповідає Леся Борсук-Янківська. Проте за кілька хвилин радісний тон змінився на сумний. Нахлинули важкі спогади. Під час сутичок на Майдані загинув найкращий друг родини Борсуків — Віталій Васильцов.
«Він досить довго жив у нас удома, діти народилися при нас. Коли він загинув, мене огорнуло відчуття безвиході. Потім почали вирушати перші автобуси на схід. Мені довелося збирати 240 людей у батальйон Національної гвардії. Це були хлопці переважно із сіл. Мої колеги дуже активно долучилися і почали передавати то бронежилет, то шолом. Саме тоді побачила, як багато людей різних статків — від підприємців, депутатів до стареньких бабусь — готові ділитися своїм, аби допомогти іншим. Бо сама я ніяк не назбирала би стільки й не зібрала б таку кількість солдатів. Ішлося про сотні тисяч гривень на закупівлю шоломів, бронежилетів, оптики, рацій», — розповідає волонтерка.
Леся два роки поспіль постійно їздила на фронт. Тому що бачила потребу не лише в тому, щоб привезти одяг, речі обмундирування, а й у тому, щоб приїхати і морально підтримати наших героїв. З її слів, захищати країну пішли не лише професійні військові, а й художники, письменники, артисти. «Вони мене запитували: «Тобі не страшно сюди їздити?» — а я відповідала, що ви мене захищаєте, чого мені боятися. Це одразу підносило їм дух. Були серед них і зовсім молоді хлопці віком 19—20 років, майже діти. Вони навіть називали себе «смертниками», бо боялися походів по мінних полях, де їх обстрілювали і накривали градами», — ділиться спогадами волонтерка.
Леся Борисюк шукала місцевих гітаристів у Луганській області й таким чином організовували невеличкі концерти для воїнів.
ГЕРОЇ ВЕЛИКОГО РОДУ
Після того як в армії становище покращилося, жінка не так часто їздить на схід. Почала допомагати багатодітним сім’ям, у яких загинув годувальник. А ще дітям із сірої зони в інтернатах.
«Одного дня мені зателефонував знайомий командир підрозділу і каже: «У нас загинув хороший чоловік, сім’янин Андрій Широков. У нього залишилося п’ятеро дітей та дружина. Потрібно підтримати дружину». Я погодилася й довго себе налаштовувала на розмову із вдовою Ганною. Однак вона виявилась дуже сильною жінкою. Я привезла одяг і допомогу дітям. Потім ми розмовляли з Ганною цілу ніч», — пригадує Леся.
Після цього потоком до Лесі посипались повідомлення про те, що багатодітні сім’ї, в яких загинув батько, потребують допомоги. Деякі тати залишали дев’ять дітей, п’ятеро, четверо, троє і йшли захищати свою землю, свій великий рід.
«Нещодавно в одній багатодітній сім’ї помер від серцевої недуги годувальник — герой Володимир Швайка. Він був добровольцем із Львівської області. У нього залишилося дев’ять дівчат. Я познайомилася з його дружиною Марією, коли вони чекали на найменшу донечку Ангеліну. Я тоді привезла всі необхідні речі для малечі. І зараз продовжую підтримувати цю родину. Дещо купую власним коштом, багато людей також долучаються. Я вважаю, що допомагати воїнам — це священний обов’язок, який поліпшує карму», — переконливо каже волонтерка.
Кожне свято Леся Борсук-Янківська готує пакунки багатодітним родинам. У її списку — орієнтовно 300 хлоп’яток та дівчаток, для котрих вона передає допомогу. Особливо сумно волонтерка сприймає звістки, коли герої повертаються у свої сім’ї, але не можуть їх забезпечувати через травми та численні поранення. «Є одна сім’я в Харківській області, де батько повернувся з інвалідністю. Він кілька років добивається, щоби йому призначили і почали виплачувати матеріальну допомогу. Звертався до міністерств, але нічого не зміг добитися. На місцях гальмують цей процес. Тій родині допомога теж потрібна. Хоча й батько живий. Адже, щоб він не зломився, не втратив віру, потрібно, щоб хоча б такі, як ми, волонтери — приїздили і показували, що він воював не даремно».
МЕДИЧНИХ ПОТРЕБ НАЙБІЛЬШЕ
Медики в польових умовах рятують сотні життів військовим. Леся на власні очі бачила, що крім надання невідкладної медичної допомоги, люди в білих халатах намагаються вилікувати воїнів від численних важких недуг і хоча б трішки допомогти відновити здоров’я.
«У мене є подруга, котра почала їздити зі мною як волонтер. Вона подивилась, яка велика нестача в медиках на фронті. Пішла, підписала контракт. Вона у своєму районі єдина жінка, котра за всю історію незалежності служить у війську. Нині терпить всі незручності й лікує хлопців. Я допомагаю, якщо є потреба, ліками, обладнання шукаємо. Бійці часто хворіють на грип, у когось нирки погано працюють, бо вода неякісна, в когось проблеми зі спиною. Там люди, не залізяки, тому потреба в медичному забезпеченні завжди актуальна», — додає волонтерка.
У зоні ОСС нині багато добровільних медичних об’єднань, куди допомогу звозять зазвичай самі волонтери та медики. Леся Борсук-Янківська каже, що нині активно допомагають українці, котрі живуть за кордоном, а також іноземці, серед них етнічний німець, пан Дітер «Я пишаюся цим чоловіком. Він не має жодного стосунку до України, але сам орендує причеп і везе до нас медичне обладнання, яке в Німеччині зазвичай списують за нормативами. Але воно ще може декілька років пропрацювати і в нормальному стані. Він три роки поспіль постачає нам усе необхідне. До мене кілька разів привозив тонометри, глюкометри, візочки та милиці для госпіталів, інвалідні візочки, які я розсилала по лікарнях. Крім цього, він збирає і привозить допомогу дітям», — захоплено додає жінка.
На п’ятий рік війни у кожного волонтера настають сумні, важкі хвилини, коли хочеться відпочити і подумати про своє життя і майбутнє. Від емоційного вигоряння Леся рятується арт-терапією, кінезіологією. Вона любить малювати. Розписує футболки і цим заробляє не лише на життя, а й на потреби інших. Також жінку підтримують рідні, які змирилися, що половину їхнього помешкання завжди займають ящики з волонтерською допомогою.