Мені жаль…

Важко писати незугарно про тих, кого ти любиш. Бо часом люди сприймають твою негативну реакцію за щиру правду, зовсім не приправлену чимось хорошим. Скажімо, постійно розказуючи іноземцям про порепані дороги, упрілі маршрутки і популістські лозунги передвиборчих кампаній, ми забираємо в них можливість думати про Україну добре. А насправді ж країна в нас класна, і ми класні, хоча б тому, що подорожуємо на машинах по цих кепських дорогах, вправно не тримаємося за поручні на поворотах в маршрутках і вміємо сміятися зі своїх же помилок. Але, звісно, нас іноді охоплює туга, або, як то кажуть, непозбувна бентега, через всі ці негаразди. Така історія в мене з університетом. Люблю, пишаюся і заздрю сама собі, бо ж колись цими коридорами ходили Остап Вишня, Кримський й Драгоманов. Проте, іноді ну такий вже жаль бере за свою альма-маму, що стриматись неможливо й починаєш писати. Мені жаль мою, на перший погляд, миловидну викладачку, яка вважає Росію нашим другом і братом. Мені жаль, що вона вимушена працювати в незалежній Україні, в той час як жити їй хочеться у вже неіснуючій країні, яка розпалася в минулому столітті. Мені жаль, що радянський піпл для неї – патріоти, а українці ні. Мені жаль, що її не цікавить ані наша історія, ані сьогодення. Мені жаль, що я на її фоні не маю права голосу і повинна постійно маневрувати, ніби я – політик, а не студент. Мені жаль, що йду на заняття до неї за знаннями, а отримую провокації й осуд. Мені жаль, що наші стосунки викликають в обох інтоксикацію, але нам треба вчитися співіснувати в межах однієї аудиторії. Мені жаль, що вона впливає на молодь, впевнено розставляючи ворожі для українців акценти. Вона – викладач, володар журналу з оцінками, який поводиться як перший секретар ЦК КПРС. Я ж – ніхто, буржуа, націоналіст, клясово-ворожий елемент. І якщо я зроблю “неправильну” заяву, на мене заведуть “кримінальну справу” і пошиють в дурні. Але найбільше мені стає жаль, коли я про подібні ситуації мовчу. Бо ж виходить теж живу за неофіційними законами вже неіснуючої країни, слухаю вночі на кухні “Голос Америки” і ділюся власними думками лише з перевіреними людьми. А я хочу позбутись тих дивних, незрозумілих та чужорідних для мене правил. Хочу говорити правду у себе в фейсбуці, не соромитись своєї українськості в усіх її проявах і робити хай маленькі, але впевнені кроки в протилежний бік від Москви.