Життя з творчості й світла

У дитинстві вона мріяла стати астрономом — і створила в окремо взятому будинку Булгаковський космос, втіливши в ньому найважливіші послання «письменника з Києва».

Масштаб її особи захоплює. У музейному світі України та Європи Кіра Пітоєва відома як одна з найкращих ескпозиціонерів. І раптом — мов чаклунство — згадується Борис Пастернак: «Но надо жить без самозванства,/ Так жить, чтобы в конце концов/ Привлечь к себе любовь пространства,/ Услышать будущего зов». Неймовірний збіг! Адже експозиціонування — це наука розуміти закони простору, а життя — мистецтво розуміти час.

Театрознавець за першим фахом, Кіра Миколаївна знає закони сцени, до найтонших нюансів пам’ятає театральний світ минулого — завдяки своїй сім’ї, своїй освіті, своєму чоловікові Данилу Лідеру, й сьогодні рівень її знань — справжня театральна енциклопедія. Викладає театрально-декораційне мистецтво і сценографію в Університеті театрального мистецтва, а в Музеї Булгакова вона перша, до кого потрапляють на навчання молоді фахівці. Постійно працює над експозицією, бере участь у всіх нових музейних виставках, автор безлічі публікацій і чудового «Бедекера» — путівника по музею. Кожна екскурсія Кіри Пітоєвої — «п’єса з музики й світла» (Булгаков про свою «Кабалу святенників»). Люди виходять здивовані, щасливі, деколи приголомшені. А один дуже відомий актор буквально видихнув: «Скажіть, а ви самі розумієте, що ви робите?!.»

Цікаво, що незадовго до свого дня народження Кіра Миколаївна завершила «виконання особистого плану»: відвідати чотири міста «Від Булгакова». Ні, не ті, в яких він жив, — достовірно описав, не побувавши там жодного разу: Мольєрівський Париж, Рим Гоголя, Єрусалим-Єршалаїм (усі пам’ятають назву «закатного роману»?) Нехай нещодавня поїздка до Стамбула — Константинополь з «Бігу» — стане не крапкою, а трьома крапками перед новими подорожами.

«ТОНКО ВІДЧУВАЄ КРАСУ, ГАРМОНІЮ І ДОСТОВІРНІСТЬ МИСТЕЦТВА»

— Мене захоплює її безконечне жадання пізнання. Якась фантастична допитливість! Саме ця сторона мені здається неймовірно цінною, — сказав скульптор Микола РАПАЙ. — Мені дуже цікаво з нею спілкуватися, ми обговорюємо, як правило, проблеми мистецтва і його виразності, говоримо про театр, музику, літературу. Кіра Миколаївна тонко відчуває красу, гармонію і достовірність мистецтва. А пошук достовірності говорить про те, що в неї весь час удосконалюється смак до мистецтва, і це теж захоплює. Звідси і її любов до музейної справи, розуміння її величезної значущості для виховання людей. Це відчуття в неї поставлене на дуже велику висоту — і дає високі плоди! І, звичайно, дуже ціную її приголомшливе почуття гумору як якість тонкого інтелекту. Кіра вміє іронічно дивитися на світ довкола, і мова її сповнена гумору, розумного й смішного.

КІРА МИКОЛАЇВНА — АВТОР УНІКАЛЬНОЇ, ВСЕСВІТНЬО ВІДОМОЇ НАУКОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ ЕКСПОЗИЦІЇ ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ М. БУЛГАКОВА

Серед публікацій «Дня», присвячених Кірі Миколаївні і її чоловіку й вчителю Данилу Лідеру, — «Будинок» (№ 201, 7.11.2003), «Чарівниця з музею» (№ 74 28.04.2009), «Світло Данила Лідера» (№ 78-79, 12.05.2017).

ПРО ТАЄМНИЦІ МУЗЕЙНОЇ ПРОФЕСІЇ І ПРО ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ УЛЮБЛЕНІЙ СПРАВІ

До нинішньої святкової події Музей Булгакова підготував дарунок — книжку «Будинок став музеєм», яка включає роботи Кіри Пітоєвої різних років: статті, есеї, інтерв’ю, виступи на конференціях і Булгаковських читаннях. Відкриває видання «Розмова на Булгаковській веранді», яку вели Кіра Пітоєва, автор науково-художньої концепції Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова і Людмила Губіанурі, директор музею. Пропонуємо читачам «Дня» фрагменти «Розмови» про таємниці музейної професії й про життя, присвячене улюбленій справі.

Людмила ГУБIАНУРІ: 

— Кіро Миколаївно, оскільки ви стали для мене не лише провідником по музею, а й моїм вчителем, то мої запитання будуть пов’язані з таким поняттям, як людина професії. Що у вашому уявленні є людиною професії стосовно музею?

Кіра ПIТОЄВА:

— Музей як жива організація — наголошую, жива — має чітко розуміти свою місію: він відшукує, зберігає й представляє. Але не секрет, що для мене ці завдання пов’язані. Представляти потрібно те, що ти відшукав, те, що ти осмислив. Давай умовно розіб’ємо на дві ділянки. Перша — це науково-пошукова робота, до якої входить охоронна функція: як відшукане має зберегтися. Друга — це експозиційно-представницька робота, і я обрала саме цю ділянку. Хоча моє життя склалося так, що я пройшла всі етапи, й тому вважаю, що всі етапи й слід проходити, щоб стати професіоналом.

Уже починаючи з 80-х років стало зрозуміло, що музейні експозиції — а це й постійна експозиція музею, і виставкова — були визнані окремим видом мистецтва. І нам з тобою дуже цікаво перетворити наукову подачу на художню подачу. Я говорю про діяльність літературно-меморіального музею.

У будь-якого професіонала масштаб особи виявляється з півоберту, ти одразу це бачиш з його творчості. Я вважаю себе фахівцем з малого, інтимного, домашнього простору. Саме у такому просторі музей легко зробити витвором мистецтва, тому що його точки зіткнення — це театр й кіно. Наш музей замислювався зі всіма способами кінобачення і театробачення, але при цьому ти входиш у кімнату, як у вітрину. І близько — широким планом — можеш роздивитися експонати. Тому дуже важливо збудувати зв’язок експонатів між собою, і цей зв’язок мусить мати відкрите русло для того, щоб туди увійшла людина, яка про це розповідатиме.

Зробити так, щоб центром музейного тексту став експонат — звичайно, в музеї це найголовніше. Але я навіть сказала б не про експонат, а про сім’ю експонатів. У нашому музеї, на моє велике щастя, часто чую, як відвідувачі після екскурсії запитують: «А можна повернутися і ще раз зайти?» Тому культурний осад, з яким людина вирушає, — він дуже багатошаровий. Є люди, які тяжіють до експонатів і повертаються, щоб прочитати лист. Є люди, які повертаються, щоб подивитися якийсь предмет, а є люди, які приходять, щоб сфотографуватися поряд з чимось. Усе залежить від відвідувача — і від таланту наукового співробітника. Ба більше, в нас група хоч і невелика, але все одно в ній різні люди. І людина від музею — «чичероне» — має зрозуміти, на кого вона орієнтуватиметься. Для мене це принципово — я вважаю, що орієнтуватися слід на свій рівень. Я не боюся того, що людина виходить й каже: «Я нічого не зрозумів». Є й такі люди. «А навіщо ви фарбували в білий колір?», — мене це не лякає. Для мене головне, щоб людину зачепило. Головне, щоб сюди повернулися.

«ПОРТРЕТ ДРУЖИНИ». МАЛЮНОК Д. ЛІДЕРА

Не забуватимемо, що в нашому музеї дуже важливий людський голос. Колись Жан Кокто одну з найбільших своїх п’єс назвав «Людський голос». Інтонація, закладена в голосі, його тембр, оповідне єство розповіді незвичайно важливі в такій подачі.

Звичайно, в мене вже є деякі штампи. Я люблю те, що називається «оглушити». Ось увійшли — і їх одразу взяти. Для цього й вигадана темрява в першій кімнаті. А потім запалюється світло, і є можливість забути сьогоднішній Київ, бо ми говоритимемо про Київ 100 років тому. І я звертаюся до фантазії відвідувачів, щоб розбудити чуттєвий ряд. Мені не подобається, коли аплодують або молодь говорить: «Вау!», — це стереотип. Мені набагато більше подобається інтонація фіналу «Білої гвардії» — «Чому?». Для мене дуже важливо, щоб звідси пішли люди, які замислилися: «А чому так?» Це повинно повністю перевернути твоє уявлення, яким воно було раніше. Адже так задумано.

«ЕСЕ-ПІДТЕКСТІВКИ»

Л.Г.: — Моє найперше «негативне» враження від музейної професії було пов’язане з тим, що я довго не могла повірити в необхідність запам’ятовування величезної кількості фотографій. І раптом я побачила, що ви ці фотографії «читаєте».

Коли в нас іще не було документальних матеріалів про те, як жили Булгакови, ми, виховані радянською історією, багато чого не розуміли. Нам здавалося, що професура, яка жила на Андріївському узвозі, — це абсолютно особливий рівень родинного благополуччя. Але за фотографіями ви чітко нам пояснили, що вони не можуть належати до багатої сім’ї, — з того, як члени сім’ї й сам Булгаков одягнені, яка тканина на їхніх костюмах, які прикраси, яке у них взуття. А коли ми почали отримувати й вивчати документи, всі ваші прогнози виявилися правдивими. Дуже люблю ваші розповіді за фотографіями, які є особливою художньою формою. Як називається цей жанр? Звідки він виник, як давно ви цим займаєтеся?

К.П.: — Я завжди була впевнена — музейник мусить знати все. А починалося все з моєї природної любові до предметів. Є таке визначення — «скриня старої бабусі». І я дуже багато з цього приводу читала, дізнавалася з енциклопедій, ходила по музеях і завжди застосовувала свою формулу. А коли осмислила наприкінці 1960-х, що залишаюся в театральному музеї, то оцінила музей як місце, в якому історію ти отримуєш з живих рук — не з книжок. І почалися мої походи — «до бабусь». Я бачила предмет у інтер’єрі: якщо це поличка, яка вона, чому на цій поличці не може стояти цей предмет, а може стояти той предмет... Я, що називається, «кайфувала». Усі ці гудзички на платтячках, мережива — коли я на фотографіях їх впізнаю, це кайф для мене неймовірний.

Свої розповіді про такі предмети я називаю «есе-підтекстівки». Мене дуже захоплюють такі форми, і був період мого життя в театральному музеї, коли я зарахувала собі це як авторський винахід, як свій знак — малу форму. В мене була рубрика в журналі «Український театр»: у дуже маленькому тексті розповісти так, щоб з нього ще й ідея вийшла. Не просто описова мініатюра — есе.

А тепер про життя цих «дрібниць» у просторі — напевно, у зв’язку з тим, що моя «дівоча» професія театрознавець. Чорна коробочка привела мене до моєї наукової роботи «Театр у коробочці». Це був такий захват — я цілий рік перебувала в цій коробочці й уявляла собі: у Булгакова спочатку мала сцена — це будинок, потім він виходить на простір — це Буча, коли грає в аматорському театрі, адже там і Чехова ставили, не лише «За бабусиним заповітом». Потім він потрапляє на сцену у Владикавказі, театр такий собі, але все-таки... Приїжджає до Москви, і що йому пропонують поставити? «Білу гвардію» (тоді ще така назва була, а не «Дні Турбіних») на малій сцені. А він відповідає: «Ні! Це все ми вже проходили!» І ставить умову — лише на великій сцені! Про що це говорить? Про той масштаб особи, який у людині є. Він себе почував людиною великого простору. Але в літературі це був не просто великий простір — це був космічний простір. Це дорога до зірок. Тому ми, абсолютно не замислюючись, говоримо: «Булгаковський космос». Ми маємо на це право, він нас до цього підштовхує, це не наші вигадки. Довкола нього дуже багато вигадок, міфів — чарівних міфів. Нічим не підтверджених. А міф і не має бути підтвердженим, тому їх так багато. Ба більше, він сам любив ці ігри. Він же був людиною театру, це точно.

І ця мала форма — вона залишилася зі мною. До моєї інтелектуальної зарядки входить — вигадати ідею. Тому що я знаю закони, за якими розкручу ідею, але її треба вигадати. І ось вранці, увечері, коли я сама з собою, із задоволенням, я навіть сказала б із захватом, народжую й програю всякі ідеї.

«СВІЙ» МУЗЕЙ

Л.Г.: — Коли 1989 року ви прийшли до музею Булгакова й почали працювати над концепцією, Булгакова лише починали читати й, звичайно, усі читачі перебували під магією «Майстра і Маргарити». І абсолютно природно — проектували головного героя Майстра на Михайла Булгакова. А якщо коротко проаналізувати образ Майстра, що ми про нього знаємо? Знаємо, що він глибоко нещасний, гнаний, самотній, він — людина без біографії. А тим, що відоме з його біографії, він не дорожить. Не дорожить тим, що працював у музеї, не дорожить тим, що був одружений — для нього це геть неважливо, він підкреслено самотній. І знаємо, що Майстер живе в Москві. Безумовно, люди, які мріяли про музей Булгакова в Києві, — мріяли про музей «такого» Булгакова. Це було не просто соціальне замовлення, це була абсолютно чітка вимога від його фанатів і шанувальників. Ви чудово це знали — і прийняли виклик. Ви розповіли про принципово іншу людину, яка, виявляється, велику частину свого життя жила в Києві й мала велику родину. Прожила тут найщасливішу частину свого життя — тому він і його герої у своїх мріях і снах бачать це місто, про що ви й створили Музей Булгакова. Таким чином, ви пояснюєте, чому його герой Майстер був самотній і нещасний.

І я називаю це словом, важливим для будь-якої творчої професії, зокрема й для музейної, — сміливість. Вашу сміливість я знаю не лише з концепції музею, а й з багатьох інших ваших виставок і виступів. Що вам дало таку сміливість — узяти й зробити все по-своєму, а не так, як мріяли й чекали шанувальники?

К.П.: — Ти порушила найголовніше питання творчої людини. У ньому поєднуються впевненість і сумніви. З одного боку, ти маєш зробити те, що ти хочеш. З другого — ти сумніваєшся — кому це потрібно? Я відповіла б незвичайно просто — мені це потрібно. Я киянка. Моя сім’я з боку батька — сім’я киян, які жили на Андріївському узвозі. Мої дідусь і бабуся вінчалися в Андріївській церкві, їхній будинок стояв навпроти нашого музею. Ба більше, оскільки я була вже людиною досвіченою, вихованою за радянських часів, хоча ніколи не була «совком», — я завжди була «супротивленкою». І розуміла, що ми — філія Музею історії Києва, а це чудово лягало на те, що Булгаков половину життя провів тут. Усе це обернуло мене лицем до Києва. Київ мого раннього дитинства — це гори, тому що у батька був велосипед, ми з ним постійно роз’їжджали — і ось це «Ах!», коли дух захоплює — і раптом Андріївський узвіз. Якийсь абсолютно неймовірний збіг усього!

А на найостаннішому місці я сказала б, що «Майстер і Маргарита» не найулюбленіший мій твір. Хоч би як грішно це звучало, але якщо у нас розмова чесна, то і скажу. Мені, звісно, завжди подобалися театральні твори Булгакова. Чудово розумію, що таке «Дні Турбіних», тому що я цих людей застала — артистів старої школи. Застала великий спектакль Варпаховського — великий, якому не дали життя в театрі Лесі Українки. А тут раптом переді мною київський пласт відкрився, новий для мене. І для мене ніякої сміливості в цьому не було. Я сумнівалася, чи зрозуміють мою ідею, але відступатися ні за що не хотіла. І коли прийшла людина, яка, на моє щастя, стала художником музею, — Альберт Михайлович Крижопольський, прийшов відмовлятися, тому що в нього своя ідея — і розповів мою ідею. Абсолютний збіг! Тому ніякої сміливості немає — але й страху немає, звичайно.

Чомусь була впевненість, що якби вдалося зробити той музей, який сьогодні є, я б собі це зарахувала! Розумієш, мені ж було 50 років, коли я прийшла сюди. Це час підсумків. А що таке для музейника підсумок? Це «свій» музей. І коли я побачила, що ніхто з музейників мою ідею не приймає, ось тут було важке питання. Але приймали мій художник і мій вчитель — мій чоловік. Приймали — і мені цього було достатньо.

У кожній професії людина мусить мати сміливість, якщо їй є, що сказати. І тому зараз, коли все підтверджується, ось ці 30 років мене підживлюють у житті, тому що — «О, як я вгадав!»

Л.Г.: — Знаю, що у вас є таке цікаво-дивне хобі — ви любите «вигадувати» музеї. Це, напевно, ваш професійний тренінг — інтелектуальна гімнастика. І коли ви розповідаєте про те, який музей ви сьогодні увечері «вигадували», це завжди приводить мене у захват. Не можу не хвилюватися, коли ви говорите про те, що в нашому місті міг би бути музей київського повітря. А ваша геніальна ідея — музей однієї мелодії — «Щедрика»! Розумію, що це стовідсоткове «влучення в яблучко». Розкажіть про свої ідеї.

К.П.: — У мене є цілий блокнот таких задумок. Музей Григорія Сковороди — це дорога. Велика таємниця Сковороди — вся земля, по якій він ходив.

Вдалою мені здалася ідея для Кловського ліцею. Світлана Петровська мене попросила: «Вигадай якусь форму для музею», і я вигадала. Упродовж усієї експозиції стоять шкільні дошки, а на них написані теми завдань і творів для учнів, і за цими темами ти бачиш, як змінювався час, які роки минули, що таке «радянська людина».

Л.Г.: — А музей «Щедрика»?

К.П.: — Я його не бачу — я його чую! Музей київського повітря — це люди, які літають на всьому, на чому тільки можна літати. Бачу київське повітря й величезну кількість куль, що летять: тандем з повітря й вогню. Відчуття Києва — це незвичайно високе небо, тому тут усе й відбувається: літають янголи, янгольське воїнство архістратига Михаїла. Літають відьми — все збудовано на протилежностях. Парять перші аероплани — й повітряні змії. А сьогодні можна літати на чому завгодно — просто на крилах. Місто, загадка якого, через що мені дуже боляче, не знайшла віддзеркалення ні в його гербі, ні в його знаках, ні в його музеях, зрештою. Величезна кількість осіб, яких подарував Київ, мала дати вибух музейної справи — вибух! Можливо, музей Андрія Первозванного теж можна вирішити як певну інсталяцію. Це ж Місто! Вічне місто. Булгаков славний і тим, що включив Київ до сонму вічних міст. Та чому воно вічне? Йому не так багато років, щоб бути Римом. А ось саме за рахунок іносказання, легкості.

Коли Вікторія Польова готувала для нашого музею свій проект «Звуки старого будинку», я вела її по експозиції й розповідала, що мають бути не мелодії, а звуки. Зокрема, звучання води — тема води в Києві. І кажу: «Мені здається, треба розіграти тему Києва — як затопленого граду Кітежа. Я не здаюся вам безумною?» Вона відповіла: «Чому? Так воно і є. Я теж так думаю».

«НІКОЛИ НЕ МОЖУ СКАЗАТИ «ВДОВА», ЗАВЖДИ КАЖУ «ДРУЖИНА»

Л.Г.: — Коли я зі своїми неофітськими поглядами прийшла до музею, то зрозуміла, що перебуваю в певному Шоці через обов’язки, що повалилися на мене, зокрема через вгадування на величезній кількості фотографій — хто є хто. Щоб врятуватися, розпочала розглядати людей довкола — своїх колег. І найцікавішим і найкрасивішим експонатом мені здалася Кіра Миколаївна. Це приносило мені величезне задоволення й продовжує приносити. Ви справляєте враження людини не іншої, а інакшої культури. Те, як ви виглядаєте, як ви говорите, ваші інтонації, тембр голосу, будова костюма, прикрас мене завжди захоплювало. І коли я кажу про інакшу культуру, то не маю на увазі категорію часу, ні — ви завжди були абсолютно сучасною людиною, таке дуже цікаве поєднання. Звідки це у вас? Це ваш театральний образ? Ваші жіночі таємниці? Знаю, що ваше життя не було таким простим, щоб ви могли дозволити собі венеціанські прикраси і вбрання від Діор. Але виглядаєте ви саме так. Як вам це вдається?

ЧУДОВЕ ПОДРУЖЖЯ ДАНИЛО ДАНИЛОВИЧ І КІРА МИКОЛАЇВНА ПРОЖИЛИ РАЗОМ ПОНАД ТРИ ДЕСЯТИЛІТТЯ!

К.П.: — По-перше, я не думала, що так виглядаю. А по-друге, напевно, тому що людина — це не лише зовнішній образ, а швидше за все — те, що всередині. А що всередині? Усе-таки потрібно себе розуміти. Не секрет, що понад 30 років я провела з Лідером, який був настільки цікавою людиною, а я настільки відчувала цю дистанцію: що таке він і що таке я. І дійшла думки, що час уже себе «діставати» зсередини. Кажуть же, що після 40 років ти сам відповідаєш за свою зовнішність. Напевно, щось у цьому є.

Л.Г.: — Я пам’ятаю вас з Данилом Даниловичем — ви завжди були дуже гарною парою!

К.П.: — Звичайно, спілкування з ним зарядило мене. Він мене завжди нахвалював. Страшенно страждав, коли при ньому говорили, що він зробив цей музей, а не я. Кидався на людей неймовірно! Хотів, щоб мене хвалили. А потім — як пам’ять про нього. Він для мене живий. Я ніколи не можу сказати «вдова», завжди кажу «дружина».

Л.Г.: — Я дуже добре пам’ятаю, як Данило Данилович казав, що Кіра — його найкраща учениця. Спасибі вам величезне за вашу професійну й людську щедрість від усіх співробітників Музею Булгакова.

ДОВІДКА «Дня»

ПІТОЄВА-ЛІДЕР Кіра Миколаївна. Народилася в Києві в 1939 році. Закінчила Державний університет театрального мистецтва і телебачення ім. Карпенка-Карого. З 1963 року працювала в Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва України, обіймаючи посади від молодшого наукового співробітника до заступника директора з наукової роботи. Співавтор концепції основної експозиції музею (разом з А.Драком та Г.Галабутською), автор притеатральних музеїв, музеїв театральних діячів та багатьох виставок, серед яких — перша в Україні, присвячена Лесю Курбасу, у 1987 році. З 1960 року публікувалася в газетах та журналах («Культура і життя», «Український театр», «Театр» та ін.) з питань театрознавства, музеєзнавства, сценографії. Член Спілки журналістів СРСР, згодом — України, член Спілки театральних діячів України (лауреат премії ім. Меженка), викладач кафедри театрознавства Університету театрального мистецтва (предмет «Театрально-декораційне мистецтво та сценографія»). З 1989 року по тепер працює в Літературно-меморіальному музеї М.Булгакова. Автор науково-художньої концепції музею (Свідотцтво УЗАПУ № 8244), автор проектів та виставок у Києві, Москві, Страсбурзі, Парижі. Укладач книжки «Необыкновенные приключения доктора», брала участь у виданні книжки «Весь Булгаков», публікується в спеціалізованих виданнях з питань булгакознавства, працює над новим варіантом путівника музею М.Булгакова. Нагороджувалася грамотами та подяками міністерства культури України. Заслужений працівник культури України. В 2013 році запрошена театром ім. І.Франка для створення притеатрального музею театру.