ДІМ

— Кіро Миколаївно, чим унікальний ваш музей?

— Хоча б тим, що колекції спочатку взагалі не було. Це головна відмінна риса музею. Він створювався не по праву музейного існування: не виріс із колекції...

— Пробачте, що перебиваю, але чому все-таки вирішили створювати такий музей без усяких, як я розумію, видимих причин і передумов?

— Гарне запитання. Після успіху «Майстра i Маргарити» Віктор Некрасов опублікував у «Новом мире» есе «Дiм Турбiних», і кияни зрозуміли, що той самий Булгаков, москвич і автор «Майстра i Маргарити», виявляється, жив у Києві. Є три будинки. Той, де він народився, зараз у непридатному стані, інший віддано Музею Пушкіна, чому ми дуже раді. Залишився тільки будинок 13 на Андріївському узвозі. 20 років ходили по приймальних — суцільна відмова. У 1989 році, нарешті, відкрилися як філія Музею історії Києва. Все почалося з колекції нашого директора, в якій було 47 експонатів, із яких тільки 13 пішло в експозицію, тому що концепція дуже жорстка.

— В чому ж вона полягає?

— Створювався музей письменника в будинку, в якому він не був письменником, проти правил — у відсутності колекції. Потрібно було «виштовхнути» Булгакова iз середовища. Тому взяли за основу чотири моменти: створення непобутового світу, який освоюється гостями завдяки якимось конкретностям; друге — тільки оригінали, третє — відмова від власне музейного показу з вітринами і стендами; до речі, екскурсоводів у нас також немає, щоб не було завченого тексту; і, нарешті, — використання простору. Предмет — одиниця музейного виміру, але у нас він поєднується з простором.

— Поясніть, будь ласка.

— Експозиція являє собою спільне існування реальних Булгакових і вимишлених Турбіних. Ми ніби проживаємо 47 днів з Турбіними в інтер’єрі будинку, відданого Булгаковим своїм героям. Все, що ви бачите в меморіальному варіанті, — справдi звідси, все знаходить свої рідні місця. Що нам не вдалося знайти — замінено «турбінським» за описами «Білої гвардії» та інтер’єрним фото будинку. Це дуже театральний прийом, як мені здається, що відповідає способу мислення Булгакова. Тут живуть герої, яких бачить тільки автор, причому бачить у тих, з ким спілкується в цьому просторі магічному, і в тому просторі, в якому він потім підселяє свої ідеї.

— І все ж, як у вас вийшла експозиція — за відсутності експонатів?

— Судіть самі. Першим експонатом став паркет, тільки в двох кімнатах він був у Булгакових, і дістався нам. Тут дуже важлива тема звуків: адже паркет скрипить, як у ті часи. Щоб наблизитися до живого будинку, ми переслідуємо обсяг враження. Тому є екскурсія «Запахи будинку» і готуються «Звуки будинку». Ще одне. Коли я прийшла сюди, то зрозуміла, що Музей Булгакова, людини православної, без ікони не можна зробити. І вона з’явилася через три роки — сімейна булгаковська ікона Казанської Божої Матері, перед такою ж молиться Олена Турбіна. Будинок став реально освяченим місцем, відразу до нас пішли люди, а колекція почала збільшуватися; на сьогодні маємо 2500 одиниць, із них 500 — булгаковські. Багато булгаковських речей знайшли при реставрації будинку. Відшукали шпінгалет, по ньому зробили інші, а його помістили на те вікно, до якого підходить Олексій Турбін на початку і в кінці роману. Справа професії. Наприклад, замовляли Вайду — він нас знає, — щоб отримати його прекрасний фільм 1972 року «Пілат та інші» — краще, що знято за Булгаковим. Він відповів, що продав права в Німеччину і допомогти не може, то нам копію з Америки прислали. Все буває... Це музейне життя, ми зваблювали, виманювали, де треба — платили, але те, що буде така кількість експонатів...

— І всі підходять?

— Я не можу вмістити все, що подарували. Абсолютно унікальні речі не входять. Господарі хочуть їх бачити, але варто створити прецедент — і експозиція розпадеться. Поки дуже суворо тримаємося. Для цього придумана така система, зверніть увагу, — на стінах мінімум експонатури, зате на нетрадиційних площах — полиця на піаніно, піддзеркальник, весь час збільшується кількість оригінальних фотографій. Є й одна копія, втiм, вона дає можливість потримати в руках унікальне зображення Булгакова і сестер з вертепними ляльками.

— Цікаво...

— Я нічого не доводжу, однак будинок стоїть на ніжках, з боку двору це добре видно, а «Біла гвардія» побудована за принципом вертепу — вгорі відбувається все святе, внизу — все грішне, включаючи ряджених. Кожен документ дає привід для важливих досліджень. Адже київська частина біографії Булгакова провальна.

— Чому?

— Ми нічого не знаємо про Булгакова київської пори. У нього все сховано. Це було пов’язано з його біографією, з тим, що він був військовим лікарем, і це приховував. У нього ж обманки на кожному кроці. «Ніколи нічого не просіть, прийдуть і самі дадуть», «говорити правду легко і приємно» — красиві фрази. Він просив і обманював. У цьому він весь, суцільні протиріччя. Трікстер. Срібну добу не визнавав, вважаючи своєю місією наведення моста від Толстого, Достоєвського, Пушкіна і Гоголя в радянську літературу, але біографію вибудував саме на манер людей срібної доби. Дуже неоднозначно жив, був великим містифікатором. А музей як наукова організація зобов’язаний доносити до людей правду. Ми не заграємо з публікою, не обманюємо. Якщо ви візьмете енциклопедичні розповіді про Булгакова, там неправди набагато більше, ніж у нас. Ось бешкетні школярі нас полюбили. Вони виходять звідси абсолютно завороженими, тому що з ними на рівних розмовляють, їм дійсно говорять правду, і вони розуміють, що відомості можна отримати не лише у звичний спосіб, що вони добуваються з повітря, що це дуже трепетна категорія, яка створюється шляхом внутрішньої роботи. Те, що називається вихованням почуттів.

— Чому так настирливо у вас присутній білий колір?

— Цілком зрозуміло. Колір ненаписаного листа, білого халата, королівський колір, але для мене найважливіше за все, що це колір, який не має конкретного вербального вираження, це колір туги і ностальгії, туману, в якому водиться всяка всячина, не виключаючи київську чортівню. У російській класиці він асоціювався з бурею та снігом, що дуже важливо, тому що дія відбувається взимку. Ще я вважаю, що початок «Білої гвардії», де цвітуть акації, перекликається з початком «Вишневого саду», де мама в білому платті з’являється серед вишень, у заморозки... Тому цей прийом мені видається театральним — він асоціативний. Кожен може вчитати в білий колір те, що йому дороге.

— Скажіть, яку роль у становленні музею вiдіграв Данило Лідер?

— Данило Данилович був у нас важкою артилерією. Начальство перші три роки дорікало, що люди не ходять. Лідер пояснював, що концепція чим далі, тим краще буде працювати. Він не оформляв експозицію, але був її відчуваючим стержнем. Я не могла щось довести — а він кине одне слово — і все, тому що дуже точно. Він був таким осмисленням, категорійністю масштабу, рівня. Мене це дуже тримало, посувало до боротьби. Білий, до речі, — його колір.

— А як з’явився Булгаков у власне вашому житті?

— У мене це родове. Мій батько вийшов на Булгакова через відому виставу МХАТу 1926 роцi, потім була відома історія, коли Леоніду Варпаховському не дали у Києві в 1957 роцi поставити «Дні Турбіних», і мій батько цю нездійснену виставу відзняв. Про це стало відомо сестрі та вдові письменника, вони вийшли на батька, він вислав фото, і почалася немислима дружба. Так що Булгаков мені дістався від сім’ї, як і театр. У музей я пішла з дуже гарної посади на дуже маленьку. Отримую гроші або, як казав Булгаков, ніби гроші, нам усім так платять, просто навіть соромно вимовити.

— Але музей справляє благополучне враження. На що живете?

— Ми всі його меценати — лампочки, цвяхи купуємо за свої. Живемо за рахунок подаянь. Нам дуже багато дарують. Я сама люблю дарувати, я розумію радість людей, які сюди дарують. І щоразу, коли хтось хоче обуритися, я кажу — ви думаєте, що Булгакову було легше? Ми за нього гроші отримуємо, а він же за себе не отримував. Так що ми єдині люди у світі, які отримують Булгаковську зарплату.

— Який ваш найулюбленіший міф про Булгакова?

— Міф про письменника Булгакова — один — про талант. Я категорично впевнена, що Булгаков приховував свою київську біографію не тільки тому, що вона у нього об’єктивно склалася так, як склалася у його покоління, але й тому, що від природи будучи дуже розумною людиною, розумів, що у Києві він був ординарний. І він болісно це відчував, що доводять такі фрази — «напишу такий роман, що жарко стане». Він знав, що талановитий, але цього не знав ніхто. Тут його називали «Мішка-венеролог», у Москві знали як людину, яка хусточкою черевики витирає, а друга дружина твердила, мовляв, — ти не Достоєвський. Навколо нього згущалося все, що доводило йому, що він ординарний, а знав, що — ні. Ось такий міф, найважливіший для мене, який кожному дає надію, — як звичайна людина зробилася незвичайною. Ось так і вчишся у літератури. Все, що я знаю про Булгакова, говорить про те, що тільки спосіб діставання iз себе продуктивний.

— Тоді за що ви любите свою професію?

— Я люблю музеї взагалі, я їх навіть вигадую. Мені шалено подобається отримувати знання з живих рук, спілкуватися з людьми, які мені його передають. Це дуже творче заняття, і музей є тому підтвердженням. Тут же можна створити абсолютно своє. Як вистава відрізняється від п’єси, так музей відрізняється від матеріалу, на якому побудований. Я люблю документи. Доторкнутися до жовтого паперу, почути шерех, запах... Обожнюю старі речі, адже я виросла в театральних гримерках, тому це для мене спосіб життя; обожнюю старі фото. Мені дуже подобаються старовинні застілля, ті сторінки в романах, де описується посуд, його розстановка. Нинi, коли життя тотально технізоване, шалено хочеться чогось живого. Здається, наш музей може бути таким. Тут зібралися міські божевільні, з думками в один бік. Доходить навіть до того, що дівчата у нас з’ясовують, хто б із них сподобався Булгакову, а хто — ні. Тут є негативна властивість — можна загратися. Але мистецтво — це про межі. От ми їх і досліджуємо.

— Які якості, в такому випадку, потрібні музейному працівнику?

— На першому місці — порядність. Тобі дарують цінний предмет, і буває, що не встигаєш документи оформити. У музеї за статусом не можуть працювати колекціонери — та працюють же. Це, загалом, робота домогосподарки, і не всі жінки люблять бути домогосподарками. Є жінки, які все роблять мовчки, і якщо вони розумні жінки, то з любов’ю до брудної роботи. Бажано вміти спілкуватися з людьми, володіти талантами, схожими з акторськими. Спостережливість — треба розуміти, хто перед тобою. Ще я поставила умову — мови, сама пішла на курси. Ведемо екскурсії, крім російської та української, польською, англійською, французькою, німецькою. І штат у нас — дуже освічені люди. Відчувають відповідальність за кожне своє слово.

— Що, на вашу думку, не можна музеїфікувати?

— Якщо музей сприймати як мистецтво — то все можна. Кусок міста. Місто. Нашу планету — адже це теж твір, створений кимсь. Але є й речі заборонені. Міра умовності: ліжко з нічним горщиком ніколи, якщо це не меморіальне, я не поміщу. Або — ти знаєш безлiч інтимних подробиць, і тільки твоє благородство має тобі підказати, що можна говорити, а що — ні, навіть якщо настирливо запитують, платять гроші за публікацію.

— Одним словом, те, що стосується певних етичних моментів.

— До музею постійно надходять інтимні матеріали. І кожен знає — це святе, навіть попереджати не треба. Ми шепчемося, але за наші межі вийти не повинно. Нам ніби довірила людина з того світу...

— А які запитання найчастіше задаються на екскурсіях?

— Це не передати! Морфій, скільки було дружин і чому не було дітей. І як вийти iз становища, щоб не образити? Відповідаю, що я не знаю. А сама готова просто... Заливалася дві години — і таке отримала.

— Ось ще слизька тема, якої не можна не торкнутися: Булгаков і Україна...

— Я вам скажу, як думаю, а ви вирішуйте, що із цим робити. Я вважаю, що Булгаков дуже образив Україну. Він був справді російською людиною, монархічною, шовіністичною. Описав Київ як ніхто, — але як російське місто. Ситуація надто тонка. Він при всьому розумі був недобрим і в гуморі своєму іноді дуже жорстоким, від чого страждала насамперед сім’я. Він міг дуже образити, заради слівця загнути все що завгодно. Але, гадаю, він так багато зробив хорошого, що ми можемо його поважати. У результаті, ми не отримуємо царської любові, до нас не ходять перші особи держави, але це вирішує цілий ряд наших проблем — таким чином ми зберігаємо цiлковиту свободу, що компенсує і нашу бідність несусвітну.

— Отже, ви створюєте атмосферу, яка цей конфлікт знімає.

— Свідомо.

— Завершуючи нашу бесіду, не можу не поцікавитися щодо вашого родоводу. Чи не доводитеся ви родичкою відомому французькому режисеру Саша Пітоєву?

— Пітоєви були великі нафтові магнати в Тифлісі. Прадід мій по батьку був вірменин, здобув славу театрального мецената, побудував там Театр імені Руставелі, Театральний проїзд і Театральну бібліотеку, допомагав будувати Оперу, в якій його брат був режисером. Мій дід — його син — займався театральним аматорством, починав у Тбілісі, в артистичному товаристві, для якого й було побудовано будівлю Театру імені Руставелі. Він виступав разом зі своєю дружиною, моєю бабусею, яка з сім’ї Раневських. Обидва, і дід і бабуся, померли у Києві у 1918 і 1919 роках, і мій батько залишився круглою сиротою в 9 років. Виховували його Раневські. Віддали його по інженерній частині, а він втік до театру, закінчив театральну студію у Києві разом з Віктором Некрасовим. Артистом був невдалим, але з театру піти не зміг, пропрацював усе життя помічником режисера у Театрі імені Лесі Українки. Щодо Франції, то мої дід і бабуся Таня Шахазізова були дітьми Івана Пітоєва від першого шлюбу. Він залишив сім’ю з двома дітьми і одружився на Надії Герасимовій, від якої пішла сім’я Жоржа. Тобто мій дід і Жорж Пітоєв — брати, а відомий Саша Пітоєв — кузен мого батька, як і Костянтин Шахазізов, директор Центрального дитячого театру в Москві, де починали Єфремов, Ефрос, Розов. Це рід, що розділився на дві гілки. Причому надто прикро, що в Парижі дуже добре знають сім’ю Пітоєвих, а наші наших — ні. Могили всі невiдомо де, книжок немає, Дмитро Алексидзе хотів влаштувати сторіччя будинку Пітоєвих, щоб об’єднати — не вийшло, тому що відомостей про тутешню гілку не збереглося. Так що батько просив прізвище не змінювати, — хоча вона i залишилася.

— Ви обмовилися, що вигадуєте музеї. Кому вони присвячені?

— Музей Сковороди — дорога, де нічого немає, тільки 13 станцій, маленьких зупинок, де він відпочивав. Музей Дніпра — поки ще щось від нього залишилося — у мене є бачення, до речі, у зв’язку з Булгаковим, того, чому «рідкісний птах долетить до середини Дніпра». Музей фотографії. Ось тепер я б хотіла зробити Музей київського повітря.

— Як це?

— Це цiлковитий фантом. Музей на повітряних кулях і зміях. Щоб хоча б по вихідних у гірській частині Києва з’являлися кулі з кошиками, ранні літаки- етажерки, змії, все, що літає. І серед цього — ангели і відьми...