Зе-Кабмін

Іноземні видання з пересторогою сприйняли переконливу перемогу партії Президента Володимира Зеленського на парламентських виборах. У першу чергу, європейські оглядачі застерігають Зеленського від перетворення на диктатора, радять не йти шляхом президента сусідньої країни Володимира Путіна. Водночас іноземні ЗМІ зауважують, що сам факт такої «шокуючої перемоги» є незручним для Кремля, адже повнота влади в Росії досягається не демократичними виборами, а шляхом маніпуляцій, заборон та репресій. Крім того, європейські ЗМІ підкреслюють: на плечі Зеленського лягає надзвичайно велика відповідальність за усі процеси в країні та за реалізацію його передвиборчих обіцянок, адже тепер переконлива більшість у Верховній Раді в його політсили, тому Президенту тепер не буде на кого нарікати. Американських журналістів більше хвилює, яким чином Зеленський, який має бізнес-зв’язки з олігархом Ігорем Коломойським, збирається реалізовувати свій план із деолігархізації країни.

Тоді як українські медіа зосередилися на обговорені кандидатур глави майбутнього Кабінету Міністрів. Низка українських ЗМІ з посиланням на джерела повідомили, що в команді «Слуги народу» розглядають п’ять претендентів: Айварас Абромавічус, Владислав Рашкован, Юрій Вітренко, Андрій Коболєв та Олександр Данилюк.

Крім того, електоральний прецедент цьогорічних виборів може мати продовження. Політична партія «Слуга народу» отримала від виборців можливість одноосібно сформувати уряд. Чи скористається вона цією можливістю — наразі достеменно не відомо. Джерела «Дня» повідомляють, що в команді досі є два табори, які мають протилежні думки — одні за те, щоб брати повноту влади і одноосібно приймати кадрові рішення. Другий — за розділення відповідальності з політичними силами, які ввійдуть у коаліцію.

Глава партії «Слуга народу» Дмитро Разумков належить до другого табору. Нещодавно в інтерв’ю виданню «РБК-Україна» він заявив, що «Слуга народу» збирається вести переговори про коаліцію, попри здобуту монобільшість у парламенті. «В нас немає такого підходу, що «ми не будемо напружуватися». Ми були готові і готові зараз говорити про коаліцію з політичними силами, які близькі нам за ідеологічними підходами, за ціннісними речами. Ми хотіли б бачити в коаліції нові політичні сили, такі самі, як і ми. Єдине, в них повинно бути адекватне бажання співпраці. Бути в коаліції і працювати разом у парламенті — це не завжди одне і те саме», — сказав Разумков.

Є два альтернативних способи формування уряду. Перший — політичний уряд. Іншими словами: поділити міністерські портфелі між ключовими членами власної команди.

«У зрілих демократіях це традиційний спосіб, і в ньому немає нічого поганого: він означає політичну відповідальність перед виборцями. Проблем тут немає, адже партія будується на низових організаціях, партійні фінанси прозорі, партійні системи підготовки кадрів випускають кваліфікованих фахівців, партійна ієрархія піднімає вгору найдосвідченіших із найчистішою репутацією, а вся діяльність партій та уряду під постійним контролем громадянського суспільства та судової влади. Хто схибив, вилітає назавжди, а то й опиняється за ґратами», — пояснює експерт Валерій ПЕКАР.

Однак для України цей варіант надзвичайно ризикований. За словами Пекаря, в незрілих демократіях, якою ми наразі є, такий підхід зазвичай не спрацьовує. Адже партії являють собою нашвидкуруч побудовані проєкти без низових організацій, сталої прозорої фінансової системи, без внутрішньопартійних дискусій та контролю. А суспільство слабке і не має незалежних судів. «Тим часом до міністерських портфелів додаються грошові потоки і відповідні спокуси, а партійні лідери завжди знайдуть спосіб нагадати міністрам, завдяки кому вони отримали свої крісла. А ще є партійні спонсори, про яких не треба забувати, бо вони вимагають повернення зроблених інвестицій. А ще є ключові групи мажоритарників, об’єднані за інтересами і спонсорами, і з ними також треба розрахуватися за підтримку. Отже, крім всіляких внутрішніх і зовнішніх зобов’язань, виникає ще друга проблема — комплексності змін: різні портфелі дістаються різним групам інтересів, які погано узгоджуються між собою. Тому жоден політичний уряд, навіть складений із представників однієї партії, ніколи не був командою. Прем’єр-міністри в таких урядах не керували, а намагалися зберегти керованість, у той час як їхні підлеглі просували інтереси своїх груп впливу. Це нагадувало оркестр, у якому кожен грає по своїх нотах, але всім роздали різні музичні твори», — пояснює Пекар.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Друга альтернатива: професійний уряд. Уряд незалежних професіоналів, що мають досвід, бездоганну репутацію і підтримку з боку громадянського суспільства, експертних спільнот та Заходу, але водночас не мають політичних зобов’язань та амбіцій і готові прийняти на себе удар. Ці люди не піклуватимуться про рейтинг, вони зроблять необхідні реформи і підуть. Такий підхід до формування уряду п’ять років тому намагалися зімітувати в Україні. Пригадуєте, коли в уряд Арсенія Яценюка міністрів шукало кадрове агентство? Хоча портфелі в Кабінеті Міністрів від самого початку були поділені за квотним принципом між парламентськими політичними силами.

Редакція газети «День» тоді 2014-го переконувала політиків відмовитися від політичних квот. Зробити уряд «національної збірної»: шукати не своїх, а найкращих і під конкретні завдання. І ми досі переконані, що команда «Слуга народу» має шанс увійти в історію призначивши в Кабінет Міністрів справді сильних та незалежних технократів, які не думатимуть про «рейтинги» та не мають зобов’язань перед олігархами. І це було б справді «круто». В Україні таких людей небагато , але вони ще є.