Удаючи Бога
В наш прокат вийшов новий фільм Квентіна ТАРАНТІНО “Одного разу в… Голівуді”![](/sites/default/files/main/articles/21082019/6kino.jpg)
Увага, спойлери!
Серійний убивця Чарльз МЕНСОН, злочинам якого цього серпня виповнилося рівно півстоліття, до американського “літа кохання”, до 1969, був рядовим кримінальником-рецидивістом, що мав навички маніпулювання людьми. Вийшовши після чергової відсидки, заснував секту “Сім’я” з безоглядно відданої йому молоді, колишніх хіпі. Після того, як “Сім’я” протягом 4 днів звіряче вбила 9 людей, у тому числі вагітну дружину культового на той час режисера Романа ПОЛАНСКІ, кіноакторку Шарон ТЕЙТ – Менсон став знаменитістю. Це необхідно для розуміння історії, яку розповідає Тарантіно у своїй дев’ятій картині “Одного разу в… Голівуді” (Once Upon a Time in… Hollywood).
Головні герої - актор вестернів Рік Далтон (Леонардо ДІ КАПРІО) і його дублер Кліфф Бут (Бред ПІТТ). Час і місце – Лос-Анджелес, лютий-серпень 1969-го. Кар'єра Далтона згасає. Йому переважно дістаються партії лиходіїв в серіалах і спагеті-вестернах. Менше роботи для Ріка - менше гонорарів для Кліффа. При цьому останній водить машину Ріка, робить ремонти у нього вдома, навіть виступає психотерапевтом свого легкого на сльози напарника; по суті, він живуть як подружжя, хоча й не зізнаються собі в цьому.
Локація вносить фатальний поворот: оселя Далтона знаходиться по сусідству з особняком на Сьєло-драйв, 10050. Саме там 8 серпня 1969 за наказом Менсона троє членів «Сім'ї» вбили Тейт, а також її гостей - модного стиліста чоловічих зачісок Джея СЕБРІНГА, багату спадкоємицю Ебігейл ФОЛГЕР і друга Поланскі, емігранта з Польщі Войцеха ФРІКОВСКІ. Всі вони з’являються на екрані в свій час.
Обізнаність глядачів щодо тих подій Тарантіно робить важливим сюжетним чинником. Саме тому, зокрема, Шарон Тейт (Марго РОББІ) – цілковито пасивний персонаж, об’єкт, а не суб’єкт дії. Режисер навмисно тримає її в режимі спостереження, а в другій частині фільму ще й вводить закадрового коментатора, який з сухістю поліцейського протоколу викладає хід подій – і тим самим підвищує напругу до обпікаючого рівня.
До речі, у фільмі є ще одна відома персона: зірка кунг-фу-кіна Брюс ЛІ (Майк МО). Сцена його бійки з Бутом викликала багато критики. Лі показаний комічно: кричить тонким голосом, робить войовничі рухи руками – одне слово, виглядає як певна карикатура на персонажа бойовиків про східні єдиноборства. Але це не реальний Лі – це Лі вже в образі з його ж власних фільмів, за якими, власне, його й знають.
Ба більше. Практично всі основні характери час від часу так чи інак входять у ролі просто на наших очах. Кліфф, коли треба, стає сам тим, ким і має бути – каскадером, бездоганним бійцем, який протистоїть злу; Рік зі спини у довговолосій перуці й шкіряній куртці надзвичайно схожий на Менсона – і недарма, бо щойно грав лиходія, а у розв’язці, аби вгомонити погану людину, хапає реквізит до одного зі своїх фільмів – вогнемет – і влаштовує пряму автоцитату, тільки вже в реальності (хоча що таке реальність у такому фільмі?); Аль ПАЧІНО грає продюсера, який теж акторствує як може. Всі в образах, навіть коли не на майданчику.
Всі, окрім Тейт.
Вона зусиллями Роббі й Тарантіно змальована як такий собі голівудський метелик. Ходить по вечірках, катається в машині з Романом, приймає друзів. Жодного разу не бачимо її перевтілення в будь-кого; натомість Шарон іде в кінотеатр на комедію «Команда руйнівників» (1968) з власною участю. Фактично, на екран дивиться Марго Роббі в образі Тейт - така ж глядачка, як і ми, але дивиться при цьому оригінальний фільм за участю своєї героїні. Таке віддзеркалення, окрім того, що створює додатковий, можна сказати, метафізичний вимір, ще й стає гарною деталлю, яка замикає емоційне поле “Одного разу в…”.
Адже це ще й справжня поема (так, тут ніякий пафос не надмірний) на славу акторського ремесла. Вершина цієї “актороцентричності” – те, що робить Ді Капріо. Він з вражаючою точністю передає акторські труди й дні: миттєві перевтілення й казуси на майданчику, появи в добрій півдюжині ролей, серед яких видатний лиходій – “злий Гамлет”, болісні діалоги з самим собою, вимотуюча невпевненість, прихована під маскою красеня-мачо, постійний страх виявитися забутим і непотрібним, пияцтво як наслідок. Дуже давно, ще з часів ранньої юності, в Леонардо не було настільки глибокої, тонкої роботи.
Але й ця зосередженість на акторах – лише один з елементів сінефільської одержимості Тарантіно, яка в “Голівуді” сягає апогею.
Справді, всі його попередні картини, хоча й були наповнені безліччю цитат з різних епох кінематографа, ніколи не оперували реаліями кіноіндустрії як сюжетним матеріалом - тільки лише як свого роду тлом для характерів.
Тепер уже сам залитий неоном, заліплений афішами, озвучений великою рок-музикою, задимлений маріхуаною Лос-Анджелес 1969 року становить достоту кінематографічні декорації для цієї дивної фабули. В «Одного разу в... Голлівуді» кіно заповнює буття героїв без залишку. Сам акт кіноперегляду регулярно подається як чуттєва насолода, на кшталт сексу чи алкоголю. Всі постійно щось дивляться – на великих чи малих екранах, старе й нове, чорно-біле й кольорове. Тарантіно, пригадуючи свою відеотечну молодість, чимдуж вправляється у стилізаторстві, відтворюючи “автентичні” фрагменти неіснуючих фільмів і серіалів 1950-60-х. Та ж «Сім'я» живе на ранчо Спана - покинутому знімальному майданчику, а Кліфф - узагалі в трейлері поруч з автомобільним кінотеатром. Головна драма Ріка і Кліффа – випасти з індустрії. Трійка посланих Менсоном убивць вирішує покарати тих, хто зробив їх жорстокими, знімаючись у кровожерливих стрічках - а персонаж Ді Капріо з його стріляючим репертуаром становить у цьому сенсі ідеальну мішень. Новий фільм Тарантіно генерує смисли безпосередньо зі своєї екранної природи; з тієї ж основи виростають мотиви й учинки дійових осіб. Але в такому разі – і тут варто знову згадати той, ймовірно, найхимерніший момент з Тейт-Роббі в кінотеатрі - кінематограф стає свого роду вищою силою, що може змінювати хід речей, в тому числі і в минулому: оживляти померлих, карати поганців.
Саме тому розв’язка «Одного разу в... Голлівуді» - ефектна до непристойності вправа в жанрі альтернативної історіографії, й іншим бути не може. Так само, як не могли бути іншими завершення «Джанго звільненого» (2012) й «Безславних виродків» (2009) - де хороші хлопці вигравали відповідно війну з рабством і Другу світову, і плювати, що скажуть поціновувачі достовірності.
І отут встановлено найхитрішу пастку з усіх можливих.
Дивлячись в останньому кадрі згори - єдиний раз в такому «ракурсі Бога» за весь фільм - на той світ, де невинні живі, а зло покаране, Тарантіно кладе зверху титр: Once Upon a Time in...
Hollywood.
Всі насолоджуються хепі-ендом, захопливим феєрверком насильства, що йому передує, яскравим сюжетним хуліганством.
Тарантіно тому так легко обманює цих усіх, включно з досвідченими критиками, що всі ради бути обманутими.
Але це не “Одного разу в… Лос-Анджелесі”. Це – “Одного разу в… Голівуді”.
Що таке Голлівуд, у кінцевому обрахунку?
Конвеєр казок.
Коли Рік–Ді Капріо у фіналі, після надпереконливого поновлення справедливості, вступає у ворота – так і хочеться сказати в райські ворота – будинку 10050 на Сьєло-драйв і йде в місячному сяйві на зустріч з Тейт, починає грати така утихомирлива музика, яка може лунати тільки в казках. Бо де ще бувають настільки щасливі кінці.
І саме такий ідеально-безхмарний кадр з титром як вироком змушує зрозуміти, наскільки це насправді щемкий і трагічний фінал.
Ми хотіли казку?
Ми її отримали.
Кінець.