Дмитро ЛIНАРТОВИЧ: Українці засумували за своїм кіно

Про це «Дню» повідомив режисер стрічки Михайло Іллєнко. За його словами, касові збори українського прокату фільму на сьогодні становлять близько півтора мільйона гривень. Утім, вони могли б бути набагато більшими. «Більшість сеансів припали на ранковий або денний час. Вечірніх показів практично не було. Справа у тому, що український фільм — нестандарт для прокату, і кінотеатри до цього просто не готові. Відповідно вони не можуть не виконати свої обов’язки перед, наприклад, американським кіно, яке заплановане на вечірній час», — говорить Михайло ІЛЛЄНКО.

Наразі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» побачили у 35 українських містах. А на 19 квітня попередньо запланована презентація DVD-диску.

Виконавець головної ролі, актор муніципального театру «Київ» Дмитро Лінартович — пілот Іван Додока — дебютував у повнометражному фільмі. Про ідеї активного життя, любов до народної пісні, потенціал і світоглядні засади українського кіно він розповів читачам «Дня».

— Із якими відчуттями ви переглядали фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»? Задоволені виконанням власної ролі?

— Глядач — найперший критик, тому віддаюся йому на розсуд. Стрічку переглядав двічі: вперше — професійним оком, оцінюючи власну роботу, і вдруге — під час показу, відсторонено, як глядач, який прийшов відпочити. А ставити собі оцінку не можу, це краще зроблять глядачі.

— Ви побували із фільмом у багатьох містах України. Де вас зустрічали найтепліше?

— Скрізь тепло зустрічали. Наш український глядач засумував за українським кіно. Я не роблю водорозділ, хто кращий, хто гірший, повірте мені, всі українці (чи це Південна Україна, Західна чи Східна) чекали на цей фільм, адже скрізь відчутний голод на українське кіно. Глядач у різні моменти то переживає, то усміхається, то плаче. Почуття, що викликає фільм, різні: від сентиментів до іронії, але байдужим, здається, ніхто не залишився. Окрім того, це фільм, який знято українськими ресурсами, за участю українських акторів і про українця.

— Відчуваєте схожість свого характеру із характером зіграного персонажа Івана Додоки?

— У моєму житті не було тих перипетій і негараздів, яких довелося зазнати Івану Додоці. Я ніколи не був бомбардувальником, льотчиком, не жив у тій епосі, не воював, не був в’язнем у концтаборах, не здійснював стрімких перельотів. Я складав уявлення про свого героя із розповідей батька, дідуся, бабусі, режисера фільму Михайла Іллєнка. Читав публікації про життя Івана Даценка, опрацьовував воєнні хроніки. На жаль, не мав змоги через роботу у театрі поїхати перед зйомками у рідне село Івана Даценка Чернечий Яр. Але дуже хотів би це зробити. Мені дорогі усі гами почуттів, передані у фільмі. А в житті я зовсім інший — пересічна людина. Просто завдяки своїй професії можу зіграти героя.

— Михайло Іллєнко в інтерв’ю пресі обіцяв глядачеві фільм про те, як стати лідером, вождем. Які ще ідеї, закладені у фільм, здалися вам важливими?

— Головний герой фільму — відчайдушна і водночас свідома людина, яка, перебуваючи в екстремальних умовах, знаходить сили, щоб боротися. Його діями керує колосальна мотивація: повернутися на Батьківщину, побачити дружину, сина. У фільмі закладена ідея — бути людиною попри всі життєві незгоди. Я грав Людину, грав Українця надзвичайної сили духу. Наші співвітчизники звикли опускати руки у безвихідних ситуаціях, а мій персонаж піднімається над обставинами — ось це мені подобається.

— Яким був ваш шлях до українського театру?

— У дитинстві я не хотів бути актором. Мій батько — режисер і актор. У нього був театр-студія «Дзвін», а згодом — театр Збройних сил України. Так-от, коли мені було 13 років, він попросив зіграти роль хлопчика у виставі на тему Голодомору 1933 року «Жах». Потім була роль чортика і роль Міккеле в «Циліндрі». Після школи я служив в армії, де визначився, що буду актором. Написав батькові листа, де й сповістив його, що я прийняв для себе таке рішення. А потім, повернувшись з армії, упродовж року працював монтувальником сцени рік і паралельно готувався до вступу в театральний інститут.

— Яка найбільша акторська мрія Дмитра Лінартовича?

— Я пишаюся зіграними ролями у театрі «Київ». Люблю їх, бо в них вкладено багато праці й любові. У виставі «Украдене щастя» за однойменною драмою Івана Франка я граю Михайла Гурмана, у п’єсі Едуардо де Філіппо «Циліндр» — роль Родо, у «Тарасі Бульбі» — осавула. Я не ставлю собі за мету зіграти якогось конкретного героя. Якщо роль близька по духу і я відчуваю її серцем — беруся за неї. Мені вже надходили деякі запрошення на зйомки у фільмах, але наразі у мене багато роботи в театрі, тому через нестачу часу я відмовився. Звичайно, є певний відбір ролей. Щоб зіграти, потрібно відчути. Коли отримуєш від професії задоволення — і працюється легше. Важливо розуміти світ персонажа, його рухоме внутрішнє життя.

— Факт появи на великому екрані фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» додав вам оптимізму щодо розвитку українського кіно?

— Цим фільмом ми зробили хороший старт. Він дає надії й перспективи і для молодих українських режисерів, і для українських акторів, і для продюсерів.

— У фільмі ви співали народну пісню «Била мене мати», яка, за сценарієм, мала чудодійну силу. Яка роль пісні у вашому житті?

— Сам я співаю українські пісні, тому що це рідне, це своє, там закладені хороші коди. Українська пісня дає мені наснагу. Наші пісні дуже різнопланові. І кожна з них має колосальний зміст і свою певну драматургію. У певному розумінні — це наш скарб.

— В українського кіно є ментальні риси?

— Насамперед, треба відштовхуватися від особливостей національного характеру, культури, традицій. В українцях закладена духовність, розвинене образне мислення, працездатність, любов до речей, які робимо. Ми — творча нація, у нас хороші мистці, художники, поети. Зараз не вдається знімати таку кількість фільмів, яку хотілося б, але є закладений потенціал. Фільми, що попереду, матимуть український характер, відрізнятимуться від інших культур, від американського та європейського кіно. Українці — міцна самодостатня нація. Є багато тем, вартих уваги кінорежисерів, наприклад, великий непочатий пласт — історія.

— У ЗМІ і соцмережах вас називали українським Джонні Деппом, українським Рембо, порівнювали із Василем Стусом, із американським актором комедійного жанру Метом Лебланом. Який із перелічених типажів вам найближчий? Хто є вашими професійними авторитетами?

— Кумирів у мене немає. Так батьки мене змалку навчили. Актори, які мені імпонують — майстри своєї справи. Мені подобається українська плеяда акторів: це і Ярослав (Іван) Гаврилюк, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков, Іван Миколайчук. Це високий клас акторів, чий творчий підхід до роботи мені близький.