Сто пудів кохання і... ненависті

Гастролі москвичів відбудуться в Національному театрі ім. І. Франка. Популярну сто років тому п’єсу шведського драматурга Августа Стріндберга на сцені Московського театру націй поставив німецький режисер Томас Остермаєр. Утім, зірки Євген Миронов, Чулпан Хаматова і Юлія Пересильд грають не класичну версію «Фрекен Жюлі». За замовленням прихильного соціального театру керівника берлінської «Шаубюне» один із представників російської нової драми Михайло Дурненков переписав п’єсу, підігнавши її колізії під реалії сьогодення. Тому замість лакея герой Миронова Жан стає водієм, а Жюлі-Хаматова з нащадка шведського аристократа перетворилася на доньку відставного радянського генерала, який став новим «господарем життя» з Рубльовки. А куховарки потрібні у всі часи, і тому героїня Юлії Пересильд Кристина залишилася при своєму ремеслі.

Режисер одразу дає зрозуміти глядачеві, що його сценічна версія п’єси Стріндберга, яка попереджає про небезпечну схильність людини до руйнування, не для слабконервових. Відеокамера, яка давно увійшла до арсеналу сучасного театру (Себастьєн Дюпуе, Франція — один із кращих європейських фахівців відео), знімає крупним планом, як Кристина обробляє курку, тельбухи якої тут же потрапляють на розігріту пательню, а за п’ять хвилин — до тарілки зголоднілого водія Жана (так неодружена куховарка приваблює свого потенційного жениха). Тут не лише курка ляже жертвою героїв, які ігнорують заповідь «Не убий!». Шофер, який напідпитку вбив мопсика хазяйки, у якийсь момент з’явиться в забризканою кров’ю білій сорочці і з закривавленими руками. А героїня, в момент свого крайнього приниження, з хазяйки перетворюється на безправну рабиню, немовби шматок м’яса, буде запхнута своїм же холопом до камери холодильника, але слава Богу виповзе звідти живою.

Натуралізм, із яким Остермаєр показує сучасне життя, хоч він і шокує естетів і вегетаріанців, — у даному випадку цілком виправданий. Стріндберга, який намагався докопатися до витоків людської психології і порочних вчинків, що випливають з неї, звинувачували в зайвій прихильності до натуралізму, з яким він змальовував своїх героїв. Наприкінці XIX століття (п’єсу написано 1888 р.) моральне падіння графської доньки, яка чи то з примхи, чи то з почуття екзистенціальної самоти, затягнула в ліжко лакея, здавалося крахом упорядкованого світу. Якби сучасники шведського драматурга знали, до якої безсоромної відвертості дійде людина в зображенні своїх пороків сто років опісля, мабуть, вони б не забороняли п’єсу до постановки, яка здобула популярність лише 1906 р. Або навпаки, ще більш посилили б цензуру на зображення ницої природи людини...

Кухня, на якій розгортається драма спокуси господинею свого слуги, виконана в стилі сучасного хай-тек — холодна сталь інтер’єру, яка омертвляє простір, дуже добре ілюструє ті прагматичні, бездушні стосунки, які культивуються в житті сучасного суспільства (сценографія Яна Паппельбаума). Щоб ще більше підкреслити, як незатишно й холодно людині в сучасному світі, автори вистави перенесли дію з літньої (купальської) ночі на новорічну ніч. Упродовж усієї постановки на задньому плані сцени йде сніг. Отже, до фіналу (за розміщеною в центрі порожнього простору металевою кухнею, на той час загидженою плебсом пластиковим посудом) насипле невеличкі замети. Красиво. Але притому якось страшно...

Нині естетика не завше перебуває у згоді з етикою. Це для Босха і його сучасників пекло уявлялося місцем, де панує відверта потворність, де негарних людей ще більш негарні монстри підвішують на гаки та підсмажують на вогні. Пекло, в якому страждають при відсутності кохання і смерті мешканці сучасних мегаполісів, зовні виглядає навіть принадно, а персонажі, що населяють його, — цілком симпатичними і навіть милими людьми. Щоправда, їхня чарівливість насправді виявляється лише камуфляжем, смайликом, який зберігається до першого зіткнення шкурницьких інтересів.

Остермаєр, який звернув увагу на невідомий сучасній Європі розрив у рівні життя різних шарів російського суспільства, акцентує увагу на соціальних аспектах. Нерівність, що призводить до класового антагонізму, щойно «верхи» в чомусь проявлять слабинку і почнуть поводитися неналежним чином, рано чи пізно закінчиться бунтом, безглуздим і нещадним. Спочатку водій Жан поводиться з Жюлі поштиво, резонно нагадуючи їй про необхідну дистанцію між панами і прислугою. Але, заволодівши господинею, він тут же спробує взяти реванш за всі приниження, які йому, амбітному чоловікові, відсунутому на низ соціальних ієрархічних сходів, доводилося переживати з дитинства. А його жертва, перетворившись із повелительки, хазяйки життя на безпорадну, принижену і нікому не потрібну істоту, вслід за залишками гідності та ілюзорною надією на щастя втратить будь-який сенс у подальшому житті.

Культура, цивілізованість, що й доводили письменники реалістично-натуралістичної школи, які втратили віру в божественне походження людини, виявилися дуже тонким, хистким покриттям, під яким вирують тваринні пристрасті. Досить одного необережного руху, щоб ніжна тканина цивілізованості порвалася, і вони вирвалися назовні, ламаючи на своєму шляху всі тисячолітні зусилля багатьох поколінь у створенні культури. Зрозуміло, ламати — не будувати. Ми так далеко зайшли в своїй схильності до руйнування, що стали навіть нездатними підтримувати нормальні стосунки, не знаючи, як по-людськи спілкуватися один із одним, як співіснувати разом.

Звичайно, пристосувавши класичну п’єсу під реалії сучасності, Остермаєр позбавив її тієї метафізичної таємниці та глибини, яка й дозволила «Фрекен Жюлі» дожити до наших днів. Однією із зачеплених в ній проблем, які змушують режисерів звертатися до творів Стріндберга чи близького йому за духом Ібсена, і є тема руйнування. Руйнування традиції, родини, табу, суспільної моралі і засад...

Про небезпеку етичного релятивізму, який став популярним наприкінці ХІХ — початку ХХ століття, попереджав Август Стріндберг. Але навіть він при всьому своєму песимізмі не міг уявити, наскільки дееволюціонує людство, намагаючись побудувати нове життя на уламках традиції, що ламається кожним новим поколінням. Найстрашніше, що й ми самі не розуміємо міри свого падіння. Інакше актори грали б «Фрекен Жюлі» не як соціальну драму з елементами комедії, а як трагедію втрати культури і сенсу, що прирікає нас на небуття.

P.S. У рамках гастролей російського Державного театру націй під керівництвом Євгенія Міронова 26 і 27 березня на сцені Київського театру оперети москвичі покажуть виставу «Кілер Джо». Її поставлено за п’єсою відомого американського драматурга Трейсі Леттса. Вистава поєднує елементи інтелектуального трилера і «чорної» комедії у дусі Тарантіно. Нею Театр націй продовжує співпрацю з відомим болгарським режисером Явором Гирдевим, чиєю першою постановкою став «Метод Грьонхольма» (з яким познайомились кияни у грудні 2010-го). Музику до «Кілера Джо» написав Калин Ніколов, сценографія і костюми — Нікола Тороманов. У виставі зайняті актори: Юлія Пересильд, Олександр Новін, Олена Морозова, Віталій Хаєв і Андрій Фомін.