Правда Ѓарета Джонса, правда Джеймса Мейса...

У ЗМІ та соцмережах відбувається бурхливе обговорення фільму «Ціна правди». Ціна правди в фільмі і в реальному житті надзвичайно висока. А правда — жахлива. Втім, у реальності вона ще жахливіша, потворніша. А якщо йдеться про історію Голодомору — то вона складається з тисяч, мільйонів окремих історій, кожна правдива, кожна — подібна і геть не подібна на іншу. Створити повну панораму смертельної косовиці неможливо. Надто багато голосів, трагедій, смертей. Переконана, що творці фільму «Ціна правди» це усвідомлювали. Щоб не відштовхнути глядача, атмосферу страху, страхітливі картини голодного мору показано вкрай скупими, але лютими штрихами.

Заплакану дитину кидають на воза разом з мертвою матір’ю...

У спогадах очевидців, майже в кожному, згадуються ті страхітливі вози, яких боялися ще живі селяни. Як відповзали від них ще живі, як утікали.

Виголоджені діти їдять свого братика...

Я ж згадую спогади незабутнього Дмитра Каленика, безпосереднього свідка Голодомору, саме в його селі Рижавка на Уманщині від голоду померло понад 3 тисячі чоловік. Це його малого затягнули в сусідську хату, де вже кипів окріп...

Ці моторошні картини конаючого люду — серцевина фільму. Його нерв. Його емоційна складова, звернена до сердець глядачів. Вони перевертають свідомість.

А в масштабному протистоянні двох журналістів — Ґарета Джонса, який ризикнув своєю кар’єрою, власним життям, щоб відкрити очі західному суспільству на трагедію українців, і Вольтера Дюранті, який публічно заперечував смерті від голоду і прославляв Сталіна — прозоро і випукло показано найголовнішу дилему, яка стоїть перед людиною ХХІ століття. Незалежно від національності. Матеріальні блага ціною брехні і підступності чи чесність і порядність, внутрішня свобода з ризиком втратити не лише тепле місце під сонцем, а й саму можливість жити і творити. За ким з них майбутнє? Хто переможе? Так, за Ґаретом Джонсом на даному часовому відрізку залишилося останнє слово. Його правда пробилася крізь часові заслони, а Дюранті, хоч і залишається в списках Пулітцерівських лавреатів, та його ім’я вже стало синонімом підлості та пристосуванства. Джонс переміг ціною надзусиль великого загону істориків, дослідників, свідчень очевидців, української і міжнародної спільноти. Та найголовніше — незалежної держави під назвою Україна, яка з болем і гіркотою прийняла цей історичний спадок, щоб ніколи більше подібне лихоліття не повторилося на землі. З жодним народом, з жодною людиною.

КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ЦІНА ПРАВДИ»

Та не все так однозначно, бо це протистояння надовго, адже він споконвічний цей двобій — добра і зла, правди і кривди.

Інтелектуальне наповнення фільму — глобальні, я би сказала універсальні питання людяності і моралі в міжнародній політиці, які особливо чутливі для нас, українців, у контексті російсько-української війни, надто її гібридної складової. Політичної та інформаційної. Бо у війни проти українського селянства 1932 — 1933 років те саме коріння, ті самі витоки, що і в нинішньої російської військової агресії проти України. А міжнародна політична ситуація чітко корелюється з подіями передвоєння. Аналогії непрямі та напрочуд прозорі. Нинішні загравання західних політиків з Путіним нагадують прагнення західних політиків до замирення з Гітлером, зі Сталіним. У Третьому Рейху уже повним ходом розгорталося переслідування євреїв, інакомислячих, у СРСР створювався ГУЛАГ, політичні процеси, розстріли, розкуркулення. В Україні — «розстріляне відродження», боротьба з петлюрівцями, куркулями, підкуркульниками, глитаями, перекинчиками... Всі про це знали. Але політичні та економічні інтереси брали гору не лише над нормами людяності, а й над інстинктом самозбереження. «Ми знаємо, ніхто і ніколи не брав влади для того, щоб потім відмовитися від неї. Влада — мета, а не засіб, а революції роблять для того, щоб встановити диктатуру. Мета насильства — насильство. Мета катування — катування. Так ось, мета влади — влада», — слова ката О’Браєна з книжки Джорджа Орвела «Колгосп тварин». І це психологія будь-якого ката — прагнення влади. Бажано — абсолютної. А не ощасливити людство, як проголошує на публіку будь-який кат.

Того самого Орвела, чиє введення в фільм є знаковим і симптоматичним. Тут він своєрідний літописець, який осмислює українську трагедію в контексті світової політики. І життя головного героя Ґарета Джонса. Шкода лише, що цей персонаж — автор може найважливішої книжки ХХ століття, надто статичний, бляклий. А його риторичне запитання чи врешті в людства взагалі немає надії, повисає в повітрі. Його пророчий зміст можуть усвідомити лише ті, хто детально знайомився з біографією і творчістю самого Орвела, який також зазнав цькувань, заборон і переслідувань з боку західних інтелектуалів, засліплених радянською пропагандою, і політиків, які використовували трагедію цілих народів у власних цілях у погоні за економічним і фінансовим зиском. Їм правда Орвела була не потрібною. Як і правда Ґарета Джонса. Як і правда Джеймса Мейса, причини цькування якого на Заході я вповні усвідомила лише переглянувши фільм. У своїй «Повісті про двох журналістів», опублікованій «Днем» 2003 року, в якій йдеться, власне про історію, показану в фільмі, Джеймс з гіркотою писав: «А ось історія, чимось схожа на історію Ґарета Джонса. У 1981-му іншого молодого 29 річного чоловіка, який щойно отримав докторський ступінь у Мічиганському університеті, найняв Гарвардський інститут україністики для дослідження Голодомору. Через приблизно 10 років, коли Комісія з Голодомору закінчувала свою роботу, йому повідомили, що стипендію, яку йому запропонували на академічний рік, урізали до одного семестру. Не маючи жодних альтернатив, він погодився і на це. «Ми чекали, що він відмовиться, але він погодився», — сказали його колезі. Наступного року його запросили на рік до Іллінойського університету. Українсько-американський фонд готовий був пожертвувати мільйон доларів, щоб цій людині надали кафедру. Проте тамтешні викладачі російської і східноєвропейської історії дали йому зрозуміти, що, хоч гроші вони з радістю візьмуть, кафедри йому не бачити. Невідомо, хто зіграв роль Уманського в цьому конкретному випадку і чи подавали потім горілку, але метод батога і пряника тут очевидний: доступ до наукових джерел у Москві проти заборони на будь-які дослідницькі проекти. У світі, де деякі вчені підтасовують факти у своїх статтях і монографіях не менш вправно, ніж Дюранті, я маю вельми сильну спокусу написати свою «Зиму в Москві», грунтуючись на опублікованих роботах, чиїх авторів так легко пізнати. Тому що тим юнаком був я».

«Ціна правди» — справді вражаючий фільм про молодого англійського журналіста Ґарета Джонса, який шукає відповіді на питання в чому ж причина економічного чуда в СРСР у той час, коли країни світу переживають економічну депресію. І він її знаходить — у позбавленні хліба мільйонів українців. Два тижні тривав цей небезпечний і неймовірний похід молодого валлійця селами України. «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба, ми помираємо».

Голод в Україні, безперечно, штучний. Це висновок з фільму. Але з фільму західний глядач може зробити висновок, що цей жах був зумовлений лише економічними, фінансовими мотивами. Амбітними прагненнями Сталіна індустріювати, колективізувати країну будь-якою ціною. Ні про яку національну складову в фільмі не йдеться. Лише цей моторошний страх у героїв фільму, коли лунає слово «Україна»...

Шкода, але майстерно вибудуваним подієвим рядом фільм «Ціна правди» опосередковано стає на бік тих, хто стверджує, що голод в Україні було зумовлено суто економічними чинниками і ніякого специфічного наміру вбивати мільйони українців Сталін не мав, він використав світову економічну кризу для побудови економіки СРСР нехай навіть ціною мільйонів смертей. Насамперед ціною українського хліба, який у той час був головним джерелом валютних надходжень.

Це правда. Але це неповна правда.

Викачка з населення побутового золота та старих червінців була малоефективною як і продаж західним колекціонерам художніх цінностей, та справедливості ради зазначимо, що їх у найбільших кількостях придбав міністр фінансів США Е.Меллон і європейський нафтовий магнат Г.Гюльбенкян. В умовах різкого скорочення попиту на індустріальні проєкти і продукти на Заході підприємці та інженери, особливо американські та німецькі, були зацікавлені у вигідних замовленнях з СРСР: «Дженерал Електрик», «Сіменс», АЕГ, «Форд Моторз», фірма «Артур Мак-Кі» з Клівленда.

Валюти, золота потрібно було все більше. Лише за сільгоспмашини, враховуючи трактори, було заплачено 1 150 000 000 крб. золотом. Вигода перемогла мораль. Як наслідок 16 листопада 1933 р. США визнає СРСР і встановлює дипломатичні зв’язки.

І це, попри те що західні політики були добре поінформовані про вбивство голодом мільйонів селян. Не лише від журналістів Малкольма Маггріджа і Джонса Ґарета, від своїх послів, які перебували в Харкові, від Андрея Шептицького, до чийого голосу дослухалися тоді всі християни Європи... Ми ще не все знаємо. Навіть західні архіви відкриваються неохоче, не кажучи вже про архіви Москви. Та все ж маємо ставити питання не лише, хто призвів до такої вселенської катастрофи, а й про відповідальність тих, хто активно цьому сприяв.

Парадоксально, але факт — саме економічними чинниками науковці нині пояснюють неможливість визнання Голодомору геноцидом. Мовляв, жодних даних щодо намірів Сталіна нищити Україну й українців не було. Лише зоологічна, притаманна всім комуністичним діячам ненависть до селянства як носія дрібнобуржуазної психології. І вже зовсім незрозуміло, чому масове вбивство голодом виправдовується аргументами з галузі психології. Сталін і його камарилья добре усвідомлювали, що хотіли, і зробили що хотіли. В судах нині не судять за наміри, а лише за вчинки. І відповідно їх класифікують. Убивць не виправдовують тільки через те, що вони були засліплені ідеєю вселенського добра, чи під хмелем, наприклад, ідеології «русского міра». Та все ж у цих міркуваннях насторожує одне. Україна насправді ніколи не була монокультурною територією, українці, крім зернових вирощували бобові, соняшник, фрукти, овочі. Вкупі з розвиненим бджолярством, тваринництвом навіть за відсутності хліба голод ніколи не сягав би такої смертності, коли б, в кінці 1932 на початку 1933 року не застосували до всього селянства вилучення практично всіх продуктів харчування і всіх без винятку селян залишили ні з чим. Страхітливу механіку Голодомору ми нині добре знаємо — «буксирні бригади» «чорні дошки», блокада населених місць, неможливість виїхати з України.

«Чому саме України? — запитував свого часу Джеймс Мейс. — Тому що вона мала більше населення, ніж усі інші разом узяті неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно. В Україні до 1933 р. були створені та існували розвинена державна організація, хоч і в межах поліцейських обмежень, національні державні організації, набула значного розвитку культура, поширилася сфера вживання української мови на пролетаріат та на органи державного управління. Щоб перетворити СРСР — «складну єдність», про яку мріяв М. Волобуєв, на сталінську імперію, потрібно було зламати Україну».

Концептуально фільм побудовано так, що тема геноциду залишилася за канвою фільму. Та все ж ми маємо, можливо, перше художнє полотно світового рівня, з яким можна йти до західного глядача, в якому йдеться про важливі речі, які стосуються не лише України, а всього цивілізаційного поступу. Це шанс бути почутими. І ще це можливість осмислити, зрозуміти в якому напрямку рухатися далі.